Годинничок я добре пам’ятаю. Тільки не пам’ятаю, коли я його запам’ятав. Чи до крадіжки дезертирами, а чи, може, коли його все ж повернули мамі? І чи вона мені його показувала після того, як принесла після останніх відвідин НКВД?

А звістка від тата надійшла значно пізніше. Щоправда, не знаю, чи спочатку тато довідався, що дід Никін і баба Мокрина повернулися до своєї садиби, а тоді вже списався з нами, чи навпаки: спершу тато знайшов нас.

І до всього, на закінчення: тато пройшов війну й не був поранений.

Отже, я розповів про три жанри – натюрморт, пейзаж і портрети.

А тепер почну оповідь про четвертий жанр – голе тіло. Звісно ж, жіноче.

У книжках я бачив оголених «тьоть» ще до того, як узяв олівець і став псувати папір. І більше – ще до того, як навчився читати. Коли почалася війна, то ми, тобто мама, бабуся Мінна і я, поневірялися з одного кутка до іншого. І мама й бабуся тягали за собою батькові книжки – «Калевалу» з ілюстраціями знаменитих філоновців, «Слово о полку Ігоревім», «Пісню про Гайявату», «Офорти Рембрандта», чотирі важких томи «Мастера искусства об искусстве». У тих книгах були голі тіла, різних авторів. А що оголені «тьоті» чергувалися з пейзажами, портретами й натюрмортами, то «голизна» вкарбувалась у мою дитячу голову, як річ природна й обов’язкова для всякого художника. Не знаю чому, але, на мій дитячий смак, найбільше подобався офорт Рембрандта «Оголена зі стрілою».

Тобто дещо я пояснив. А тепер поволі перейдімо до мого дебюту. Добре, що матінка привчала підписувати всі роботи та ставити дату. Тому і про час, і про місце почну оповідь.

1954 року я закінчив сім класів і того чудового сонячного літа відбув у мандри. Зупинився я в одному дивному, просто казковому містечку. Воно на річці Стрипа, лівій притоці Дністра.

Містечко стародавнє. Тут тобі і руїни величного замку на горі, і барокова ратуша XVIII століття з шаленими, експресивними скульптурами Пінзеля, католицький старовинний костьол і барокова юдейська божниця, старовинні муровані церкви.

Містечко на різних рівнях, тераса над терасою. Піднімаєшся з однієї вулиці на іншу – і вже дахи будників, які кілька хвилин височіли над твоєю головою, тепер у тебе під ногами. Але найбільше мене захоплювали дві речі в цьому місці – водяні млини та риболовля. На кутку, який звався Нагірянкою, уздовж потічка стояло кілька млинів. А потічок весело струменів по схилах до Стрипи. Колеса млинів тих піднімались вище від їхніх дахів. З лотоків на плитниці величезних колес падали пасма склистої води. Колеса бризкали густими роями крапель на оброслі зеленими водоростями камені, на соковиту траву, на поцятковані смарагдовим мохом почорнілі дошки даху. У найбільшому млині – найдірявіше колесо. Тугий струмінь води з лотоків пролітав через порожнечу в колесі і дзвінко падав у русло ручая. Цей млин, кособокий, латаний дошками й диктом, підпертий колодами, двигтів і рипів в одне дихання зі своїм здоровенним колесом і бадьоро гуркотів жорнами.

Я не одну годину прів за малюнком млина. Та й не один день. Але мої старанність і терпіння були винагороджені довгих п’ятдесят сім років потому. З дуже невеличкими змінами я переніс цей малюнок у проект поштової марки. Марка вийшла вдалою й полетіла по всіх світах. Можу похвалитися без всяких обмовок, бо не знаю іншого художника, який би зробив щось подібне.

А в останній сеанс я засидівся коло того млина й схаменувся тільки тоді, коли повністю змінилось освітлення. Швиденько зібрав своє причандалля й пострибав униз до міста.

Пролетів повз бондарну майстерню, що майже нависла над самим водоспадом. Шумування води, плюскіт, гуркіт об каміння відбивався луною межи стінами будинків. На дверях майстерні вже висів замок.

І я пострибав далі вниз.

Праворуч, по схилу вулиці одна за одною ховались коробки одноповерхових будинків. Які сірі, цементні, які червоно-руді, цегляні з одбитим тиньком. Без віконних і дверних рам, без дахів.

Наступного дня малював у тій бондарні над водоспадом. І спитав у довговидого бондаря, лемка-переселенця, про порожні коробки будинків.

– То все війна.

– Яка війна? Немає ніяких воронок, слідів від куль і осколків. І ніяких слідів пожежі, тут нічого не горіло.

– Отож бо й воно. Сам не бачив. Бо нас сюди силою пригнали з Бескидів. А місцеві казали, що німець ураз зайняв і всіх жидів поклав отамо на горі. На їхньому цвинтарі. Усіх.

Я тоді не пішов подивитись на той цвинтар. Зробив це лише тринадцять років потому. А тоді, помалювавши вправних переселенців-бондарів, поспішив униз до Стрипи. Проминув церкву-фортецю святого Миколая, пролетів повз високі обідрані мури юдейської божниці. Спустився до Ратуші. А потім одразу на міст, бо мешкав я на лівому березі Стрипи.

На кронштейні дерев’яного мосту, за перилами, примостився рибалка. Не хлопець, а дядечко. Вудка в нього знаменита. Довжелезна. Спочатку сосновий держак метра на півтора. Потім ясенева частина метри на два. Далі береза, а насамкінець довга і пружна ліщина. Ніяких поплавців і грузил. Волосінь, на кінці – гачок, а на ньому червона ягода-мореля.

Тільки я спинився, як рибалка смикнув вудлисько трохи навкіс і просто вирвав із пінистого потоку верткого сріблястого головня, а по-місцевому – «кленя».

З цього боку перил до рибалки перехилився чоловік.

Краєм вуха чую, як перехожий говорить:

– Завтра підуть нижче запори. Риба там є.

– Коли збираються?

– Як завжди, до дев’ятої… – відказує перехожий і йде далі.

А рибалка з довжелезним вудлиськом лишається на кронштейні, мов кіт на паркані.

Коли вже переходжу міст, озираюсь і бачу, як знову з пінистих струменів рибалка висмикує ще одного головня. Краєм ока бачу, що на каменях біля скотобойні стоять хлопчаки з вудками. І тягають із плеса якихось дрібних рибок. Зі скотобойні в Стрибу стікає з різницької жижа. Ось тому тут і повно рибок-виплодків.

Якесь дивне сусідство з бойнею – міська міліція. За сірими сталевими воротами з червоними зірками на стулках.

Люди казали, що зразу по війні на подвір’я привозили з лісу побитих хлопців. А потім зганяли людей для опізнання… Ну ніхто, звичайно ж, не признав серед постріляних ні знайомих, ні родичів…

Устав я тоді ранесенько. І це мені тоді аж ніяк не муляло. Перехопив щось і побіг малювати.

Того ранку так хитренько прилаштувався просто на стежці, що вела до місточка. А над містечком нависала стара кручена верба. Знав, що з цього, лівого, берега йтимуть хлопці-рибалки саме по цій стежці на правий берег, бо отаман і більшість рибалок збираються на правому березі.

Хлопці з лівого берега йтимуть до гурту і, як завжди, запросять і мене до себе. Я вже кілька разів з ними ходив «лапати» рибу. Тобто ловити рибу голіруч у шуворах під берегом, під камінням на швидкій воді й на мілині у водяній траві.

Як ходив із ними вперше, то тільки й витяг здоровенного крапчастого пічкура з водоростів. А хлопці за ті пару годин встигли набрати риби по важенному кукану.

Але азарт від того одного пічкура розпалився. І я вже не пропускав жодного «лапання» риби. Почав приносити (ну, звичайно, не так, як місцеві хлопці), що вистачало і на обід, і на вечерю підсмажити. Та ще з картопелькою відварною та хрумкими огірочками.

Сів я за малюнок десь о сьомій. І до дев’ятої встиг викінчити і покручений дуплистий стовбур верби, і початок місточка над швидкими струменями… Минулої зими перебирав старі малюнки, то десь він і мигнув.

А тоді я поспішав з усіх сил, щоб закінчити малюнок, бо й освітлення вранці швидко змінюється. Та й рибалки ось-ось мають з’явитися.

Справді, на тому боці по крутих стежках починають спускатись люди. У долину, на дорогу, що веде до заготскоту. Якраз навпроти містка й верби, де я сидів, великий загін для худоби. Чи годують, чи напувають корів, перш ніж гнати на бойню, не знаю. Не бачив. Але, як реве худоба, завжди чув.