(Майже за добу).

Стьоби Провидіння.

Заваривши собі велетенське горня мате, розслабляюся за чтивом виробництва Кундери. Телефонний дзвінок з іншого кінця квартири. Біжу туди, вмикаючи по дорозі всі світла. Вже десь із місяць у мене жест підіймання слухавки скеровується згасаючою надією. Марнославною і кумедною, схожою на тупорилу мрію замаскульченої американської домогосподарки. Мені мають подзвонити з телебачення. Запросити на зйомки. Ні, Скандинавська Квітко, я не зовсім шизанулась, я очікувала на запропонування роботи, тим паче, що вже пройшла всілякі там відбіркові тури. Дзвінка не було, минали тижні. Намагалася переконати себе, що мені потрібно саме бабло (десь кажуть 300 баксів), а не її Істерична Величність Слава. Що це робота, на якій не треба ніц особливо робити, а просто бути собою гнати щось у прямому ефірі, стьобатися, висаджувати людей, і отримувати за те бабло. Просто вже на другу-третю пробу я чулася перед камерами, як перед глядацьким залом КВНу, в який сумлінно фіґачила чотири роки. Думка про роботу ведучої додавала збудження, думки ставали легкими, як порожні консерви, і кумедно брязкали, остання з нездійснених мрій дитинства здавалась вже перед носом... дзвінка не було. Я мазохістично прислухалася до пліток щодо стартування нових проетів на каналі, мене нібито кудись-там взяли, все одно я молодець, бо мене, таку ніяку простеньку дівчинку відібрали з-поміж ешелонів писаних красунь зі спеціальною кульково-поплавковою освітою...

Я вступила до маґістратури. Слабенька втіха. На початку радувала, потім перестала. Звичка. Як і те, що до слухавки тягнешся з надією, як остання істеричка. Враження, що в мене повипадало волосся й посіріла шкіра. М-да, любесенька картиночка. Корочє, збивайся, подружко, казала я собі.

І тут цей дзвінок.

Добрий вечір, це телеканал «К-35», ми завтра знімаємо презентаційний ролик програми, якщо хочеш, приходи завтра в 12 до готелю «Либідь».

А де це? Туплю я.

Універмаг «Україна».

А... Ну добре, я буду з журналом «Огоньок» в руках... (скільки раз я вже казала це!)

Не треба, там тебе знають. Буде Макс та інші знайомі тобі люди.

Ага, ну ОК тоді, завтра, либідь, дванадцять нуль нуль.

До побачення.

Папа!

«Треба підстрибнути з радості», - думаю я, розсерджена своїм битовушним сприйняттям такої очікуваної яви. Підстрибую. Всідаюся за свій чай, метикую, що завтра пасуватиму пару англійської. Як відмазатися? Сказати одногрупницям: «Передайте, що в мене зйомки...»?

А!!!! Горня гарячезного чаю, перевернуте мрійливо загарбуваною пачкою печива, виливається мені прямо на причинне місце. А!!!!!!!!! - (Боляче, холєра) А-а... Ха! Ха-ха-ха! Дякую тобі, Господи, що час від часу роздупляєш мене від мого марнославства! Та ще й куди воно всьо вилилось! А, ну так, я ж сьогодні почала складати «геніальну пєсу» поглиблено еротичного змісту. Сиділа на мудрій лекції з методики викладання у вищій школі (прєпод я, блін!), і смакувала всі сороміцькі деталі свого вчорашнього майже-сексу із своїм колишнім ворогом. (Ой, який свіжий сюжет! Браво, мама, браво!) Відтак почала складати цю недолугу пєску, з пафосним розрахунком показати її на майбутній презентації майбутньої книжки. Але пафос зявився пізніше, коли я побачила своє імя серед заголовків «Четверга», і подумала, що круто, коли у тебе в імені і в прізвищі однакова кількість літер. Сашко, мій кумпель, ще якось мене простьобав, але пафос лише примножився. А до пафосу була мазохістична хтивість. Типу, кльово, що вчора не потрахалась, тепер є що поуявляти-позгадувати, а інакше пускала б лише ситі відрижки, чи, що певніше, шкодувала би за скоєним. От який ментівський кліщ виліз. Я про кліше. Так от. Чайок той мій не випадковість, а ще одна наочність до уроку психоаналізу. Браво, мама, браво...

Дзвоню і те все виказую Артимові. Сміємося-стібемося. А все ж... Все ж мені подзвонили із «К35». Папа, до завтра, не знаю, коли буду вдома, постараюся найшвидше.

Кладу слухавку. Телефон відразу дзвонить.

Алло, це знову з телеканалу «К35». У нас зірвалась зйомка. Ми якось ще тобі подзвонимо.

Väaxjöo, Швеція, 22.08.02. Кінець літа і казок. Все вклинюється в жовтень. Тим паче жовта фарба заливає шмат прапору країни, що її колишній король-авантурник Карло ХІІ не знати як опинився був колись на Україні, забратавшись необачно з гетьманом-авантурником (Слава Україні!) Іваном Мазепою. Карла шведи нинішні вважають несповна розуму, «Гетьмана Мазепу» забороняє до показу в російських кінотеатрах російська цензура. Та й фільм бездарний, якщо чесно. Менше з тим, попри мій балкон із письмовим столом і скандинавським аристократичним сонцем у подряпках того столу летять дикі гуси. Крячуть собі чи що вони там роблять, прораховано обираючи стереотипне тло своїм польотам червоне північне сонце. М-да, нефіґово я дату позначила.

На столі тому за хвилин пять-вісім можна буде вздріти отаке:

...І тоді вона побачила стовп світла зі своєї голови. Його відбиття у змертвілому морі. Голову повернути було неможливо. А навіть якби вона те і змогла, то так би вже й мусила лишатися: персами до моря, очима на захід. На темне море спустилася сітка. Вона просунула крізь сітку пальці. Ті почали одразу рости, і росли-довшали аж до обрію, скрючуючись у пожадливому дурному прагненні схопити сонце. На голову сильно тиснув світляний стовп. Сонце тим часом безжально підіймалось. Як тільки воно вилізе на верхівку світляного стовпа, море поглине її. Тепер вже нічого було сподіватися на прихід Великої Риби, що могла би поглинути її разом зі стовпом і сонцем. Велика Риба всохла. Десь на Північному Заході, так і не допливши до Пятої сторони світу. Хоча... так казали нам лише маленькі чорні люди, може, брехали? Тим часом стовп зі світла робився все гарячішим: наближалось до зеніту сонце. По воді запалилися кола, втікаючи від неї врізнобіч. Під морем нікого не було. Вона не чула нікого. Світ на кінцях моря давно уже жив головою донизу. Тому його коріння скоро й всохне. Вона хотіла розтулити рота, щоб проспівати слова котроїсь із лід, але солона вода захлиснула їй обличчя. Смак тої води багато що нагадував, ніс у собі історію кожної смерті за останні 2000 років. Відлік їх по смерті Христовій вівся. Вона ж чекала відліку по Воскресінню. 7 по сім днів. 77777777сімірок. (Сімок, семиоких семітів).

10.10.02 р.Б.

Чую шкряботіння в шибку. Голуб. Дивлюсь на годинник рівно восьма ранку. Пора вставати. Дякую, Господи, за такий будильник.

Мене ж не будять голуби рівно о восьмій ранку... каже сумний Сашко.

I met a Christian in Christiansands,

And the

Devil in Helsinki

Питаю в Сашка, чи він і справді тут, бо в мене вже добрих два дні стрьомне відчуття, що він просто один із вигаданих персонажів. Тобто, із персонажів, що вигадалися собі самі, а тепер витанцьовують довкола мене, втягуючи в їхні власні страсті-мордасті. Пишуть мені якісь листи з Канади, просять нікому не розказувати про їхні зради і другорядні кохання, коротше, роблять з мене деміурга. Нє, чуваки, так не тойво...

Саш, а ти справді тут?

Хто? Прикидається він.

Нє, ну раптом мене глючить. Ти де?

В п...де! каже самими губами. - Як в тій рекламі «Кока-коли».

КРОВЬ «ПОМОЩЬ БРАТЬЯМ» читаю на ятці в метро замість «Продается дешево». М-да, пелікан, що годує дітей власною кровю... Про що ми, про циклічність? А, так, мені таки передзвонили з «К-35». Ввечері наступного дня. Постнаступний ще не настав.

13.10.02. ВИКИнУТИ?

Жіноча проза. Попахує передменструальним синдромом. Знову напливи ненависті до власної статі. Бе... В голову пхається пейзажна лірика в купі з картинами міщанського побуту. Кімната раннього дитинства. Радянська традиція: важкий килим кольору засохлої крові на підлозі. Зародження покоцаних і модифікованих в майбутньому честолюбних думкок. Тлуста і похмура дівчинка мріяла перетворитись на довгоногу бізнес-кралю в сірому костюмі. Привид її заглядає тепер мені через плече і плаче: «I wish I was special, youre so fucking special!». Хоча англійської тоді вона не знала і слухала вбиту попсу, фріком її вважали ледь не з першого класу. Як і її молодшу сестру. Як діти, так і педагоги.