Вона не змогла би пояснити, звідки в ній бралася така каламуть.

Чи то через це переходили всі породіллі, чи то лише давала про себе знати страшна трагедія, що у мент накрила ще вчора щасливу жінку чорною хвилею горя?!

Маріца кілька разів на день витягувала з-під подушки маленьку фотокартку Христофора одразу після його народження — і тут-таки дивилася на нього живого: таким схожим на батька був щойно народжений малюк.

Тоді знову й знову переверталося в ній добре й недобре одночасно.

І вона цілими днями не зводила очей з невинної дитини. Ніби чекала, що немовля подасть їй бодай якийсь знак від батька.

Малюк то затихав, засинаючи під груддю, то, легенько пощипаний Маріцою за щічку, знову намагався смоктати з дужчою силою, стаючи схожим на беззахисне цуценятко.

І тоді жінка ладна була рвати на собі волосся зі злості на себе.

Але за день-третій у ній почало розливатися таке тепло і млість, що породілля припадала губами до поморщеної щічки сина — і надовго затихала, слухаючи, як у ній ураз знов раптово, десь на самому дні, оживають весільні скрипки її батьківщини. Тоді Маріца починала майже нечутно мугикати собі під ніс мелодію у такт посопування немовляти — і солодка радість незнаної досі розкоші гостро прорізала, а далі повільно наповнювала її легке після пологів тіло.

У ту мить жодна сила на світі не змогла би переконати Маріцу не називати дитину батьковим іменем.

Христофорова сестра через це навіть посварилася з братовою. Ні, не тому, що їй було не до вподоби ім'я покійного брата, а тільки через давній забобон цього краю, який не дозволяв називати дитину іменем померлого родича. Тим паче, давати синові ім'я мертвого батька.

Проте хлопчик щоразу веселіше кліпав на маму туманними — Христофоровими — очима, і через три тижні після народження дитини Маріца в ЗАГСІ твердим голосом сказала: Христофор.

Писарка спершу звела на неї здивований погляд, а далі мовчки схилилася над паперами, майже непомітно знизавши плечима чи то від нерозуміння, чи то несхвалення, чи, може, навіть і осуду.

Відтоді в Мишині знову з'явився Христофор Колумб.

ПРО ТЕ, ЩО ЩИПЦІ, оті страшні металеві щипці, якими такі людяні акушерки поспішливо витягували Христофорчика на світ Божий із Маріциної утроби, зробили з її дитиною страшну справу, вона зрозуміла швидше від лікарів, але пізніше, ніж належало зробити це насамперед медикам.

На перших порах хлопчик розвивався хоч і не так прудко, як його ровесники, проте особливого занепокоєння не викликав. Мало скільки дітей береться говорити запізніло. А те, що дитина більшу частину доби лежала майже нерухомо із заплющеними очками, молода мама списувала на темперамент. Власне, таким своїм спокійним темпераментом син нагадував батька.

Отож молода мама непокоїлася через раз, мовчки й таємно намагаючись переконувати саму себе в тому, що з часом усе налагодиться.

Проте йшли місяці — дурити себе й далі не було резону.

Перший рік після народження дитини Маріца знову жила ніби в постійній гарячці чи в густому тумані. Вона воліла чимшвидше побачити, як її маленький хлопчик уперше складе губки пелюсткою і прогугиче щось таке дивне, маловиразне, але лише їй зрозуміле. І що воно неодмінно скидатиметься на «мама». Вона хотіла пришвидшити ту мить, та не знала як.

А немовля ніби випробовувало матір то ясними, то мутними очима. І Маріца, наслухавшись всезнаючих місцевих жінок, вдавалася до винахідливості, яка на той час могла видатися смішною чи дивною.

Вона то бралася годувати дитину просто з каструль, без ложки й пипки — щоби та швидше заговорила.

То їздила довколишніми селами в пошуках підпільних знахарів і ворожок.

То безперестанно торохтіла десяток найпростіших слів, сподіваючись, що дитина нарешті повторить за нею бодай би одне слівце.

Хлопчик із каламутним поглядом і постійною легкою усмішкою в кутиках губ не дуже твердо намагався чеберяти худенькими ніжками, та уста йому були запечатані для слів: приступними для малюка залишалися хіба що невиразні вигуки піврічної дитини — й гаряча кров відчаю й розпуки дедалі частіше заливала Маріцин мозок.

Тоді вона потайки, за допомогою священикової дружини із третього села сусіднього району похрестила дитину, попросивши дати хлопчикові подвійне ім'я — Христофор-Богдан.

Тепер Маріца називала його тільки

Богданчиком,

Данчиком,

Богдасиком,

Сясиком,

Богдасем,

Бубочкою,

Бунчиком…

Проте дитина чи то від такої несподіваної зміни в імені, чи через прогресуючу хворобу на ім'я реагувала рідко. Хлопчик із застиглими в одній точці очима міг годинами сидіти на підлозі, не рухаючись. Хіба що теребити ручками м'які іграшки. Або навпаки: його, водномить ожила — якась дуже люта, майже скажена — енергія час до часу потребувала такого ж скаженого виходу.

І тоді Христофор-Богданчик трощив усе довкола себе з люттю й ненавистю пораненого звіряти.

Спершу — іграшки.

Потім — посуд і скло у дверях.

Далі його агресія розповсюдилася на всіх, хто переступав поріг хати.

Дитина, яка чомусь почала розвиватися швидше, ніж належало в її віці, викликала співчуття й неприязнь одночасно уже не лише в сусідів і лікарів: навіть близька Христофорова родина все рідше й рідше зазирала в Маріцин двір.

Власне, хлопчик не розвивався в прямому розумінні слова, а лише ріс. Невиправдано швидко гладшаючи та розростаючись у плечах. Він цілими днями водив мутно-ясним поглядом довкруж себе, тоді безперестанно «мукав», «аукав», завивав — і знов брався трощити все, на що натрапляли його руки, які з часом набрали якоїсь нетутешньої сили й моці.

Коли Маріца виводила сина у двір, нагодувавши перед тим жменею втихомирюючих пігулок, і садовила в спеціально зроблене для нього крісло, притихлий Христофорчик-Богдасик надовго втуплювався очима в землю або беззвучно плакав, розтираючи великими кулаками почервоніле від напруги й незгоди обличчя. Тоді Маріца, й собі обливаючись сльозами, тулила велику й видовжену, схожу на огірок, голову до грудей, міцно обнімала двома руками — і вони обоє довго схлипували разом.

Із часом хлопчик заспокоювався, непомітно засинав під беззвучні мамині схлипи, немов під колискову, — а жінка ще довго тамувала в собі гарячі сльози, але вже хіба що лише тихенько шморгала носом, щоб не розбудити дочасно сина.

Нервові напади дитини частішали. Лють потребувала виходу — і вимучена постійною напругою жінка, довго повагавшись, таки замовила в хату дерев'яні двері з оббивкою із бляхи. Вікна у відведеній синові кімнаті заґратувала, а дерев'яне ліжко намертво прибила до підлоги, застеливши його матрацом без пружин. Окрім ліжка, в кімнаті не було більше нічого.

Маріца покинула свою символічну роботу виховательки навіть на тих чверть окладу, який їй символічно виплачувала добросердна, ба, навіть відважна мишинська завідувачка дитсадком, що махнула рукою на можливі неприємності із контролюючими органами через такого працівника - «підсніжника».

Спершу Маріца обходилася винятково пенсією на сина-інваліда. Проте тієї мізерії в тринадцять рублів було замало навіть на такий благодатний для її країни час, як упевнене й невідворотне будівництво розвинутого соціалізму, на обрії якого незнаною розкішшю вже маячів комунізм.

Маріца переваг розвинутого соціалізму своїм куцим жіночим розумом не зауважила, лише добре втямила, що в роті солодше не стає, а холодильник не повнішає, скільки б із «брехунця» не лаяли те, чого з тутешніх людей ніхто не бачив, і не хвалили те, що було перед очима.

Щоранку, майже синхронно з Маріциним просинанням на протилежному боці містечкової вулиці починав свою галасливу вісімнадцятигодинну роботу гучномовець, прибитий до чорного стовпа. Стовп був розмальований із чотирьох боків зверху донизу гаслом «Слава КПРС!»

Чомусь чи не кожна тодішня вранішня радіопередача починалася словами «Два світи — два способи життя». Ще лежачи в постелі, Маріца щодня слухала про страхіття небаченого — заморського — світу, просякнутого дискримінацією тамтешніх темношкірих людей і враженого підступністю тамтешніх вовчих законів, які перетворюють людей на звірів.