І він зрозумів: його розриває на шматки усвідомлення того, що все вийшло з-під контролю, все відбулося не так, як треба, як мало бути, як завжди бувало… А чому, як, коли, в яку мить він схибив?! Він так і не зрозумів, що марно витрачає залишки енергії на розв’язання цього запитання, що не він схибив, а його обдурили. І обдурили так блискавично й віртуозно, що склалося враження, ніби він сам себе обдурив. Тепер він сидить на канапі, наліплює шмаття хаосу на білий папір. Мов ідіот у психлікарні наклеює марки на конверти. Суспільно корисна праця… Future In The Past.

Бо не треба було лізти до маленької дівчинки саме коли їй втуляє, й вона через те перебуває у стані свіжозамороженої нерпи!

Я знайшов це на столі й прочитав - папір покраяний неймовірно покарлюченими літерами: ще б пак, через гіпертрофованість зіниць очі Джанніс не просто не фокусувалися, а взагалі зникли, у сенсі людської норми, - коли, трохи згодом, і вона й Дюбель врешті дійшли до стану цілковитої прострації. Я сказав би, кататонічного ступору. Після всього, що сталося… Але ненадовго… А тоді… коли я всерйоз зібрався кинутись (я зрозумів, що цього разу мені справді хана: доштрикався-досовався), сили мені тільки й вистачило на те, щоб ледь проартикулювати до них пересохлими холодними, ніби ті вкрилися памороззю й попелом водночас, губами: «Паспорт - в кишеню, баян - в руку, тіло - на коридор. Ніяких «Швидких»: я кинусь - вам пиздець - не відмажетесь… на коридор з баяном в руці… мусора знайдуть… для них це нормальна справа: зайшов нарк до під’їзду втертись та й коні двинув… No comments». Всьо.

Я востаннє дивився на репродукцію автопортрета Джанніс, а репродукція автопортрета Джанніс мовчки дивилася на мене своїми божевільним застиглими зіницями обковбашеного лемура. І раптом, перед тим як остаточно зникнути в коридорі й втратити з поля зору крихітну Джанніс в кінці того коридору, я відчув щось схоже на поштовхи. Вони ледь сягали мене, ніби досить тверді й досить прохолодні повітряні хвилі - скеровані порухи якогось незрозумілого на Землі вітру. Ця безособова й відчужена сила походила від Джанніс, вона добиралася до мене, долаючи простір кімнати, доки я не відчув, що серце моє «віддихалося трохи, та й знову пішло». За серцем - дихання, а з диханням почало повертатися до тіла його самовідчування, а згодом - тепло. Потроху я повертався до стану теплокровної істоти.

Джанніс відійшла й сіла. Взялася за свої записи. А Дюбель дочитував першу частину свого безсмертного творіння.

Щойно я отямився (а так добре було лежати й не рухатися, не помирати!), мозок одразу ж, стрімко набираючи обертів, знову запрацював у своєму патологічному режимі. Ніби нічого й не сталося. «Вона зробила це усвідомлено, - думав я, - навмисне? Чи це був спонтанний порух, неусвідомлена реакція її енергетичного тіла на пікову ситуацію? Чи змогла б вона повторити це будь-коли на чиєсь прохання, за власним бажанням, чи в разі потреби?». Знаючи, що Джанніс ніколи не захоплювалася жодними ритуальними цяцьками й забавками побутової магії а ля папюси, блавацькі усілякі etc й ніколи не належала до категорії піпєточних істеричних «відьом», усіх цих львівських демонічних дєвачок, я схилявся до другого варіанту. Себто її тіло, як це трапляється з нами усіма, знає набагато більше, аніж здатен осягнути й інтерпретувати мозок. Це була непідконтрольна осмисленню та аналізу реакція її тіла. Але це, виявилося, були ще тільки квіточки!

Поки я подумки мастурбував на цю смішну й нікчемну проблему, щось трапилося між Дюбелем та Джанніс. Джанніс весь цей час неодноразово гримала на Дюба, аби той врешті замовк і дав нам спокій. Коли я виринув зі своїх мисленнєвих метань, то побачив на його фейсі вираз побитої собаки, що має пронос: вона сере й сере і ніц не може з тим вдіяти, попри люті побої свого власника. Коли я остаточно повернувся у ситюейшн, у простір кухні, у «тут і зараз», Джанніс вже порпалася в холодильнику, розшукуючи фанфурик з розчином. В цій хаті холодильник так само, як у хаті Ципи, стояв у коридорі. Мене накрило справжнє De Ja Vue. Я достоту відчув усе, що відчувала Джанніс, я ладен заприсягтися, що ці відчуття були цілком тотожні тим, які я пережив колись на флеті Ципи, воліючи навздогінної дози!

- Джанніс, ти впевнена? - спитав я її.

- Угу, - відчуженим голосом озвалася вона.

Оскільки я «з точністю до міліметра» відчував що з нею коїться, бо це був я сам декілька сотень днів тому, то знав: вона не відступиться. Джанніс не вміла штрикатися сама.

Намагатися закликати її до тверезої оцінки ситуації було б цілковитим безглуздям. Тому я сам втер їй другу дозу. Ми звикли безтямно заголювати руку, відкривати цинічно споду її сакральність - рефлекторний порух назустріч краплині ейфорії на кінчику голки. Бульбашки повітря в розчині - всього лише ґарантований фуфел, смерть від одного куба повітря - така ж сама байка, як, повторюю, й підсадка з першої вмазки; я колись (просто заради урізноманітнення методик експериментального суїциду) впаяв собі двадцять кубів повітря; єдине, чим відбувся - два дні рука від ліктю до пахви навпомацки нагадувала хрустку поролонову мочалку - мерзотне відчуття. Я постукав по машинці й підігнав розчин (кастаньєти гральних костей - два кубики викидають дванадцять - струсни баян - пасадобль азарту…). Джанніс рефлекторно, безтямно закасала рукав, закотила, як очі, демонструючи, немов очні білки, білість руки. І я відчув раптом нудотну брутальність цього жесту, приголомшливу неохайність порухів плоті - блискавична, немов ґвинтовий прихід, мить дала мені розуміння того, що вмазка - інтимніша за секс! Ця безсоромність миттєвої незаперечної готовності огидніша за прилюдну дефекацію (хоча до названого моменту я мав цілком по-панківськи здорове ставлення до процесу чужої та своєї дефекації, навіть коли це відбувалося в наметі (подвиг Елама у Планерському), або за кафедрою в нічній університетській аудиторії (подвиг досить відомої зараз людини). Те, як Джанніс підставила мені руку (а як?! як?! хто з нас чинив інакше?! цей жест однаковий в усіх, мов у солдатів легіону смерті! Чи хтось ховався з баяном у шафі, мов той скелет?!)… ніби вона лягла посеред вулиці й по-сучому тупо розсунула ноги! Яка різниця, хто принесе Насолоду… У мене встав, вперся у бляшану джинсову стіну, член, коли я вмазував Джанніс, - у мить, коли пішов контроль; й досяг піку передоргазмової муки на останньому русі поршня, на останній краплі. Я висмикнув голку, але не скінчив.

Далі все відбувалося в якомусь дивному режимі підводної зйомки та швидкісного прокручування плівки. Джанніс повимикала все світло. Сіла поруч із Дюбом, який на ту мить вже приречено зісковзнув на підлогу. Я бачив якимось котячим зором все настільки виразно й природно, ніби все життя прожив, не здогадуючись про існування електричного світла. Дюбель хитнувся назустріч Джанніс порухом загіпнотизованої людини й вперся лобом в її чоло. Джанніс одним рвучким рухом опинилася верхи на Дюбелеві, стискаючи обома долонями його скроні. Вдруге з тієї миті, як намір Джанніс притяг мене на Сходи, я цілком реально відчув, що на моїй голові заворушився хаєр. У природній, досить еротичній позі для чувака й тьотки був присутній геть відморожений чувак - справжнісінький зомбі! - але не було жінки. Й не було анічогісінько еротичного й взагалі, природного. Ані на мить ніщо не наштовхувало на думку про якісь сексуальні наміри Джанніс. Мене принаймні. На відміну від цього одуда. Мені навіть стало його шкода, тому що я бачив: за останню мить відносної зрозумілості ситуації він чекав від Джанніс поцілунку!

Наскільки законсервованою в своєму раціоналізмові людиною треба бути, щоб не відчути шкірою, усім єством цього назрівання чогось непередбачуваного, незрозумілого, непояснюваного! Того, що несло в собі іржавий смак, холодний запах, щільність атмосферного стискування, в’яжчання настільки швидкого та відчутного, електричних розрядів передчуття катастрофи. Я не знаю, що таке катастрофа… Для мене це - завжди щось блискавично миттєве, жаске й неочікуване: «Пиздець підкрався непомітно…» Мить відвертості безособової сили Всесвіту. Просто слово дуже містке… для мене… катастрофа… це вибух… але холодний… крижаний.