Дік стояв, міркуючи над цією загадкою, і поглядав на Робота. Його електронний помічник помалу йшов попід скелею, приглядаючись до кожного квадратного дециметра її поверхні. Ішов повільно, фіксуючи в своєму електронному мозку кожен штрих, кожну нерівність. Та ось він зупинився. Відійшов на кілька кроків, знову наблизився.

— Що там таке?! — не втерпів Дік.

— Замкнена ламана лінія, — проскрипів Робот. — Шестикутник.

— Що? — аж скрикнув Дік.

— Шестикутник.

Дік підбіг туди, де стояв байдужий Робот. Придивився — нічого не побачив.

— Де?

Робот підвів свою металеву руку і показав. Тільки тепер Дік помітив тонюсіньку, як павутинка, лінію…. Он ще одна під кутом до неї, ще… Так, проступає шестикутник!

— Це чудово! Чудово! — вигукував Дік, не відриваючи погляду від цього простого візерунка.

За склом шолома очі його палали.

— Чому чудово? — спитав Робот. — Звичайна геометрична фігура.

— Тому й чудово, що — геометрична!

Зненацька Дік притулив руки до шестикутника, наче боячись, що він кудись зникне. Пальці його в еластичних рукавицях скафандра нервово обмацували шершаву поверхню моноліта.

Загорський поспішно повів Івана Макаровича до того місця, де він знайшов шестигранну плиту. Воно чимось нагадувало давно залишений кар’єр — купи поколотого каміння, дрібні осколки. І все це вкрито, наче повстю, шаром сірого пилу. В багатьох місцях каміння виставило на сонце свої гладенькі грані.

Якщо спуститися цим «кар’єром» униз, то можна потрапити до звивистої ущелини, схожої на русло висохлої ріки.

— Дозвольте, Іване Макаровичу, я зійду туди… Побачу…

— Ідіть.

Легко перестрибуючи каміння, Микола побіг униз. Його, мабуть, більше цікавило «річище», бо «кар’єр» він оглянув тільки побіжно і подався далі.

Іван Макарович захоплено стежив за його рухами. Загорський, вийнявши з-за пояса молоток, постукав по стіні.

— Порода тут міцна, — радирував Микола, — граніти і базальти. Пройду далі.

— Ідіть, але часу не гайте.

Професорові було добре видно, як Микола йшов, трохи похитуючись з боку на бік і час від часу підходячи до стіни, щоб постукати молотком. Інколи він зупинявся, розгортав ногами порох, щебінь і стукав молотком по дну.

Іван Макарович подивився вдалину — там, наче в снігу, біліли вершини високих гір. «Ех, — думав Плугар, — коли б то справді був сніг! Якби тут була вода. Тоді не лежало б сухе річище… О, а де ж це Загорський?» Професор ступнув на самісінький край, заглянув униз — Миколи не видно, наче крізь землю провалився!

— Миколо! Миколо! — вже з тривогою радирував Іван Макарович, не розуміючи, що могло трапитись.

— Я тут! — почулося в навушниках, і в ту ж мить Плугар побачив унизу Загорського. Юнак одділився від стіни, ніби вийшов з неї. — Тут таке, Іване Макаровичу… Тунель!

— Печера?

— Та ні, тунель. Склепіння з каменів правильної форми… Мені здається… Може, це сліди селенітів, Іване Макаровичу? І дно річища якесь підозріле — неначе шосе!

— Може, у вас галюцинації, Миколо? Як ви себе почуваєте?

— Що ви, Іване Макаровичу! Спускайтеся, і ви самі переконаєтесь. Та захопіть свого ліхтарика — там зовсім темно.

Плугар пішов по Миколиному сліду. Спустився на дно ущелини, швидко наблизився до Загорського. Юнак стояв біля чорного отвору в стіні. Отвір був досить високий — метрів десять, у ньому могли вільно розминутися дві вантажні машини.

— Ось погляньте, Іване Макаровичу!

Вони ввімкнули свої ліхтарі і почали розглядати стіни, склепіння. Так, сумніву не було: каміння мало форму шестигранників! Як та плита, що її знайшов Микола…

Зайшли в тунель. Микола постукав молотком по стінах — камінь навіть не вилущувався. Несподіване відкриття викликало рій думок і в молодого науковця, і в професора. Життя на Місяці? Це могли припускати лише автори фантастичних романів… Але ж це дійсність — вони йдуть тунелем! Природа створила багато дивовижних гротів і печер, та це, без сумніву, не її робота… Ясно видно: рівними рядами припасовані один до одного шестигранні камені. Так припасувати їх могла тільки жива рука, дії якої освітлені розумом!

— Що ви скажете, Іване Макаровичу? Ми ж натрапили на сліди селенітів, останки неземної, самобутньої цивілізації!

— Треба пересвідчитись, друже…

— Та тут же й сліпому видно! — вигукнув Загорський. — Це сліди селенітів!

— Не поспішайте з висновками, — лагідно промовив Плугар. — Все, що ми знаємо про природу Місяця, виключає можливість життя на ньому.

— Навіть у минулому? — обернувся Загорський.

— Звичайно. Про це тепер і говорити нічого.

— А я впевнений, що мільярди років тому на Місяці була атмосфера, була вода, було… життя!

«Запальний, — чомусь із заздрістю подумав Плугар. — Фантазує».

Хвилин десять обидва йшли мовчки, користуючись одним ліхтарем. Велике золоте коло пливло перед ними по підлозі, вкритій товстим шаром віковічного пороху. Розгорнувши пил, вони побачили такі самі шестигранні плити, тільки далеко більшого розміру.

Минуло ще з півгодини, тунель потроху завертав то в той, то в інший бік, і вже важко було визначити, де вони перебувають: під рівниною, на якій лишили рацію, чи під горами по той бік «річища».

Раптом на віддалі метрів п’ятнадцяти-двадцяти підлога зникла — світло ліхтаря вільно падало кудись униз. Обережно ступаючи, Іван Макарович і Загорський підійшли до краю і побачили, що в урвище ведуть східці. В глибині, скільки сягали електричні промені, виднілися сходи. Вони здавалися сходами гігантів — такі були високі і масивні. Наші мандрівники не могли ними йти, як звичайно, а тільки зістрибувати: кожен східець мав приблизно метрову висоту.

Так вони і йшли — Загорський зіскакував попереду, а за ним — Іван Макарович, спираючись правою рукою на його плече.

— От і я стану спортсменом! — пожартував професор. Підземний хід, в якому кожен сантиметр поверхні був покритий, може, тисячолітньою таємницею, густа темрява, що обступала їх з усіх боків, невідомість, яка чигала на них, нарешті, незвичні скафандри і безповітряний простір навколо — від усього цього ставало моторошно, і професор хотів «нормалізувати» обстановку розмовою. — Ті, що тут ходили, були собі нівроку, — продовжував він, — якщо… побудували такі сходи… А взагалі тут не завадив би ліфт чи ескалатор.

— Видно, їхні інженери не додумалися, — відгукнувся Загорський. — А ті, що тут ходили, Іване Макаровичу, звуться селенітами.

— Хто його зна… А втім, ще побачимо.

— Ну як ви ще можете сумніватися, Іване Макаровичу? Життя таке різноманітне у своїх проявах. От обслідуємо Місяць, полетимо на Марс… О, ми вже й спустились!

Східці закінчились, і вони потрапили до просторої зали. Високе склепіння підтримували шестигранні колони з якогось блискучого полірованого каменю. Цим колонам не було ліку — вони стояли, як гігантський кам’яний ліс. Знизу товщі, вгорі тонші, може, вони й зображали собою ліс? Ковзнувши ліхтарями по склепінню, Загорський і Плугар побачили на ньому відтворене небо! На темно-голубому фоні зненацька спалахували в світлі ліхтарів знайомі сузір’я, викладені з якогось дорогоцінного каміння, спалахували і гасли, як тільки світло посувалося далі.

Іван Макарович і Микола пробиралися між колонами, сподіваючись, нарешті, дійти до самого центру цієї дивовижної споруди. Прискорено билися їхні серця. Ніби подих незнаної історії проникав під скафандри. Вдалині між колонами сяйнуло світло. Можна було йти, вимкнувши ліхтарі. Колони розступилися, і Загорський з Плугарем стали наче вкопані. Просто перед ними засяяло величезне провалля, неначе обернена чаша неба. Зверху крізь вузенький отвір проникало сонячне проміння і, впавши на ввігнуту сферичну поверхню «чаші», викрешувало безліч голубих вогнів. А внизу, із самісінького дна, здіймалося багряне сяйво. Там з якогось яскравого каменю були викладені гігантські вогненні язики. Здавалося, тепло і світло вириваються аж із ядра Місяця.