Вітя перехопив погляд Дмитрика. І в тому погляді були і розгубленість, і заздрість, і страх.

І Віті так захотілося, щоб Дмитрик зараз теж поїхав.

Але Дмитрик одразу ж упав. І потім знову впав. І знову… і знову… і знову…

Він закусював нижню губу, руки в нього тремтіли, на щоці багряніла подряпина, на спітнілому лобі брудніла смуга, в очах був відчай.

– Ну, давай… Ну!.. Ех! Ну, ще раз… Ну… ну… ех!..

Нарешті Сергій Порфирович махнув рукою і, намагаючись приховати досаду, сказав:

– Ну, досить. Нічого, синку, нічого… Ти сьогодні просто не в формі. Це буває. Навіть у спортсменів. Та що там, у чемпіонів навіть. Іншим разом…

Вітя вже так шкодував, що навчився їздити на тому велосипеді! Коли він зустрівся поглядом із Дмитриком, очі у Дмитрика були білі…

На природу Вітю й бабусю Світлану більше не запрошували. Не вийшло у Віті дружби з Дмитриком.

Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві…

І раптом чиїсь дужі руки підняли мішок і почали розв'язувати його. Ще нічого не розуміючи, не знаючи, Вітя враз відчув, що це добрі «свої» руки. Щось таке рідне-рідне, знайоме-знайоме було в обережних доторках долонь.

І от мішок уже розв'язаний, кусюча ряднина спадає з Вітиної голови, і він відчуває на своїй щоці теплий приємно-лоскотний подих…

– Тату! – кричить Вітя.

Але в сірому присмерку підземелля бачить – поряд нема нікого.

Крізь вузеньке заґратоване віконце вгорі пробивається скупе світло, яке дає можливість розрізнити голі кам'яні стіни, брудну цементну підлогу і залізні двері.

Крім Віті, у підземеллі – ні душі.

І раптом Вітя усвідомлює: тато – невидимка. Це ж він перечепив княгиню-графиню-баронесу, набив гулі прем'єр-міністру Підлизі-Підлотському та військовому міністру Руками-Махальському і надавав ляпасів самому королеві Зландії. Він! А хто ж?

Але чому ж він мовчить?

Йому, Віті, синові своєму рідному, він не може сказати тихенько хоч одне слово, одне слівце…

– Тату! Таточку! – благально шепоче Вітя. – Ну, скажи мені що-небудь! На вушко… Я так хочу почути твій голос.

Але у відповідь – тиша.

– Ну що ж… – зітхає Вітя. – Значить, так треба.

Раптом Вітя бачить, що двері самі собою повільно-повільно розчиняються.

Вітя струшує з ніг мішок і виходить у вузький кам'яний коридор. Перед ним другі залізні двері. І ці двері повільно-повільно розчиняються й випускають його ще в один коридор…

Так проходить Вітя крізь семеро дверей і опиняється у внутрішньому тюремному дворику, забрукованому великим камінням-кругляком, між яким пробивається трава. Дворик зовсім безлюдний.

Жодних дверей, крім тих, у які вийшов Вітя, нема. Зусібіч – високі стрімкі стіни.

Вітя розгублено озирається.

І раптом просто зі стіни виходить Міс Таємниця. Вітя кидається до неї.

– Тут тато! Мій тато тут! Я чув його подих, його руки… Я вас прошу – зробіть так, щоб я його побачив. Зробіть! Я вас благаю! Будь ласка!

Міс Таємниця довго дивиться на Вітю синіми бездонними очима й мовчить.

– Ну, будь ласка!.. – благально складає долоні Вітя.

– Почекай. Так треба… – ледь чутно говорить Міс Таємниця.

– Ну чому? Чому?

– Так треба…

Ох, оце «так треба», це незбагненне, незрозуміле, невблаганне «так треба!».

А може… Може, тато виконує важливе відповідальне завдання? Тому й невидимка.

Вітя скрушно зітхає. Якусь хвилю мовчить, потім питає:

– А як же все-таки буде… з визволенням? Я просто не знаю, що тепер діяти. Льодоруб у мене забрали, а голими руками Грубого Яна та Просто Філю хіба здолаєш…

Очі Міс Таємниці теплішають, у них загоряються ясні вогники.

– Нового льодоруба і ключа від в'язниці може зробити тільки дядя Вася з Добряндії… Будемо звертатися до нього?..

– Будемо, – кивнув Вітя.

І от він не міг би навіть сказати, чи знову ж таки на чарівній мітлі, чи якимось іншим чином дісталися вони в Добряндію, але сталося це якось дуже швидко. Не встиг Вітя й оком змигнути, як вони вже були на знайомому березі річки.

А втім, знайомого там лишилося дуже мало. Не було ні чепурненьких хаток під стріхою, ні кучерявих вишневих садків, ні зеленої левади. Натомість височів великий багатоповерховий будинок і ще якісь будинки зі скла й бетону. Земля між ними була вкрита асфальтом, по якому безшумно рухалися машини. І в самих будинках щось безперервно рухалося.

Ніде не було видно ні душі. Ні в машинах, що шурхотіли по асфальту, ні в будинках, ні у скляних оранжереях з однаковісінько підстриженими, наче штучними, неживими деревцями.

– Ой, а де ж люди? – здивовано спитав Вітя.

Не кажучи ні слова, Міс Таємниця повела його між будинків у якийсь закуток. Там, просто на асфальті, притулившись спиною до стіни, сидів дядя Вася. Неголений, нечесаний, у пожмаканому одязі, він був схожий на безробітного, як їх ото показують у документальних кадрах по телевізору.

Обхопивши руками коліна і поклавши на них голову, дядя Вася мляво й байдуже дивився просто себе.

– Ти зараз станеш видимим, – тихо прошепотіла Віті Міс Таємниця, – бо інакше не зможеш домовитися з ним…

І Міс Таємниця зникла.

Вітя підійшов ближче до дяді Васі.

– А-а, Вітьок! Здоров, – не міняючи ні пози, ні байдужого виразу очей, сказав дядя Вася.

– Здрастуйте… Що це з вами? – стурбовано спитав Вітя.

– А що? Щасливе життя… – гірко усміхнувся дядя Вася. – Ніякої турботи, ніякої роботи. їж, пий, веселись, не хвилюйся, не журись… Все робиться само.

– Вас – що? Пригноблюють, не годують?

– Та ні… Чого там. Годують. Допомогу видають регулярно. Але… – дядя Вася зітхнув. – Нікому я не потрібен. Не по-трі-бен… Розумієш? Ніхто від мене нічого не чекає, нічого не хоче. Немає в мені потреби. Все за мене робиться само, автоматично… То хіба полізе в горло ота незароблена допомога? Га? Скажи. Не хочу я тієї допомоги! Мені зароблений черствий шматок хліба смачніший за найсоковитіший дармовий біфштекс, – дядя Вася похитав головою. – Знову ж таки Альховка мене турбує. Пропадає, гине хлопець, як руда миша. Курити почав. Вино п'є. Оту дурну сучасну музику день і ніч слухає. Про Зландію вже почав говорити з якимсь інтересом. Боюсь, щоб… Ех, той АДЧС – найбільший ворог людства, я тобі скажу… Ну, що то за життя без праці!.. Безробіття – гірше будь-якої хвороби. Сенсу життя немає, розумієш!.. Нецікаво жити на світі, – дядя Вася безпорадно розвів руками.

Вітя опустив очі.

Та то ж він винен у всьому. То ж він сказав колись, що якби був чарівником, то зробив би так, щоб усе робилося само.

А виходить, що то не добро, а лихо. Що позбавляти людей роботи – чи не найбільше зло у світі.

Вітя стрепенувся:

– Дядю Васю! Та я прийшов просити вас зробити мені льодоруба й ключа.

– Що?! – стрепенувся й дядя Вася. – Зробити? Льодоруба й ключа? Зро-би-ти?.. – дядя Вася раптом втягнув голову в плечі, сторожко роззирнувся навсібіч і приклав палець до вуст. – Тс!.. Тихо! Щоб не почув отой прибулець, – він обійняв Вітю за плечі й гаряче прошепотів йому на вухо: – Це ж здорово! Розумієш… Це ж… Слухай, а давай і Альховку гукнемо… Га?.. Давай…

– Авжеж, авжеж, – закивав Вітя.

– І тітоньку Гортензію… Хай держака для льодоруба теше..

– Ага, ага, – знову закивав Вітя.

– І бабусю Добряну. Вона хоч і старенька, але вогонь роздмухувати може. Це ж кувати треба. Кувати! Розумієш. Це ж така цікава робота. Це ж… Ех!

Альховку вони знайшли в оранжереї. Він сидів під пальмою з навушниками від магнітофона. Очі в нього були застиглі й безтямні.

Дядя Вася зірвав із нього навушники, схопив за плечі, потрусив добряче і пояснив, у чім річ. В очах Альховки засвітилося.

Тітоньку Гортензію й бабусю Добряну теж умовляти довго не довелося.