— На превеликий жаль, — сказав новообраний мер, — я все це спростував, ударивши людину. Як свідчать газети, ви офіційно оголосили, що я — людина.

— Як це сталося? Ви не могли б розповісти? Це було не випадково.

— Ну, не зовсім випадково. Значну частину роботи виконав Квінн. Мої люди почали поширювати чутки, що я жодного разу в житті не вдарив людини, що я нездатний вдарити людину і якщо не вдарю, коли мене провокуватимуть, це буде доказом, що я робот. Через те я й влаштував отой безглуздий виступ, довкола якого було стільки галасу, і неминуче якийсь дурень мусив спійматися на цей гачок. Насправді то був дешевий трюк, який зробив своє у відповідно створеній атмосфері. Звичайно, емоційний ефект сприяв моєму обранню, чого я й добивався.

Роботопсихолог кивнула:

— Бачу, ви входите в мою галузь — очевидно, так робить кожен політик. Але дуже жалкую, що так сталося. Я люблю роботів, люблю значно більше, ніж людей. Якби створили робота, який зміг би стати громадським діячем, гадаю, він краще виконував би свої обов’язки, ніж людина. За законами робототехніки, він не чинив би лиха людям, не допускав би тиранії, корупції, йому були б чужі тупість і забобони. Прослуживши деякий час, він пішов би у відставку, хоч він і безсмертний, — адже він не зміг би завдати прикрості людям, давши їм зрозуміти, що ними керує робот. То було б просто ідеально.

— Хіба що робот не зміг би досягти належних успіхів через деяку обмеженість свого мозку. Адже позитронний мозок за своєю складністю ніколи не зрівняється з людським.

— Він міг би мати радників. Навіть людський мозок не може обходитися без помічників.

Байєрлі дивився на Сьюзен Келвін з відвертою цікавістю.

— Чому ви посміхаєтесь, доктор Келвін?

— Посміхаюсь, бо містер Квінн не все продумав.

— Ви хочете сказати, що можна було б розвивати його версію?

— Можна було б дещо додати. Протягом трьох місяців перед виборами цей Стівен Байєрлі, про якого говорив Квінн, цей каліка з якихось таємничих причин перебував за містом. Він повернувся якраз перед вашою знаменитою промовою. Врешті-решт, цей каліка міг би і вдруге зробити те, що вже раз зробив, тим паче, що цього разу завдання було простіше.

— Не зовсім вас розумію.

Доктор Келвін підвелася й поправила сукню, очевидно, збираючись йти.

— Я хочу сказати, що тільки в одному випадку робот може вдарити людину, не порушивши Першого закону. Тільки в одному.

— Коли?

Доктор Келвін була вже біля дверей. Вона спокійно промовила:

— Коли той, кого вдарили, — інший робот.

Вона усміхнулась, її худе обличчя сяяло.

— До побачення, містере Байєрлі. Сподіваюсь, що голосуватиму за вас через п’ять років — на виборах координатора.

Стівен Байєрлі й собі усміхнувся:

— Це ще на воді вилами писано.

Двері за нею зачинилися.

Я слухав її, як заворожений.

— I це правда?

— До останнього слова, — сказала вона.

— I великий Байєрлі був просто робот?

— Про це ми не зможемо дізнатися. Гадаю, що був. Та коли він вирішив померти, то знищив себе, тож довести тепер щось неможливо.

— Ну, знаєте…

— Ви також піддаєтеся безпричинним забобонам щодо роботів. Він був чудовим мером. А через п’ять років став регіональним координатором. А в 2044 році, коли регіони Землі утворили свою Федерацію, він став першим Світовим Координатором… От і все, — сказала доктор Келвін, підводячись. — Я бачила, як усе починалося, коли бідолашні роботи ще не вміли говорити. Більше я нічого не побачу. Моє життя закінчується. Свідком подальших подій станете ви.

Я більше ніколи не бачив Сьюзен Келвін. Місяць тому вона померла на вісімдесят другому році життя.