— Зрозуміло. А що цей… учитель… знає про виробництво роботів?

— Не можу судити про його знання в галузі, з якою я незнайомий.

— Він може мати доступ до позитронного мозку?

— Запитайте про це в своїх друзів з “Ю. С. Роботс”. Їм про це краще знати.

— Я говоритиму коротко, Байєрлі. Ваш інвалід-учитель і є справжній Стівен Байєрлі. Ви — створений ним робот. Ми можемо це довести. Саме він потрапив в автомобільну аварію, а не ви. Це також можна перевірити.

— Невже? Перевіряйте. Хай вам щастить.

— Ми можемо обшукати “дачу” вашого вчителя. I побачите, що ми там знайдемо.

— Ну, не забігайте наперед, Квінне. — Байєрлі посміхнувся. — На превеликий жаль, мій учитель — хвора людина. Його заміська дача — це місце відпочинку. А за таких обставин його право на особисту недоторканість стає ще більше. Ви не одержите дозволу на обшук без достатніх на те підстав. Однак я не утримуватиму вас від цього.

Запала мовчанка. Квінн нахилився вперед, і його обличчя зайняло весь екран. Було видно навіть тоненькі зморшки на його чолі.

— Байєрлі, чому ви так затялися? Вас все одно не оберуть.

— Ви так гадаєте?

— А ви ні? Чи, по-вашому, відмова спростувати звинувачення, — що ви легко зробили б, порушивши один з трьох законів робототехніки, — не переконує людей, що ви — робот?

— Я бачу тільки те, що з маловідомого, непримітного юриста я став всесвітньовідомою постаттю. Ви чудовий популяризатор.

— Але ж ви робот.

— Це тільки слова.

— Доказів достатньо для того, щоб вас не обрали.

— Тоді заспокойтесь, ви перемогли.

— До побачення, — сказав Квінн, і в його голосі вперше прозвучала злість. Візіфон вимкнувся.

— На все добре, — незворушно промовив Байєрлі перед порожнім екраном.

Байєрлі привіз свого “вчителя” за тиждень до виборів. Вертоліт швидко опустився в малоосвітленій частині міста.

— Ти залишишся тут до кінця виборів, — сказав йому Байєрлі. — Якщо справи підуть на гірше, тобі слід бути подалі звідси.

— А що, є загроза насильства? — У хрипкому голосі, що вихоплювався з перекошеного рота, вчувалася стурбованість.

— Ортодокси погрожують; отже, я гадаю, що теоретично така загроза існує, хоч насправді сподіваюсь, що цього не станеться. Вони не мають реальної сили, лише сіють розбрат, що з часом може викликати невдоволення. Ти не проти залишитися тут? Прошу тебе. Я здурію, якщо переживатиму ще й за тебе.

— О-о, я залишусь. Ти й далі думаєш, що все обійдеться?

— Я в цьому впевнений. Тебе ніхто там не тривожив?

— Ніхто. Це точно.

— Вдалася тобі твоя роль?

— Цілком. Тож не хвилюйся.

— Тоді потурбуйся про себе, Джоне. I завтра дивись телевізор. — Байєрлі потис скалічену руку, що лежала на його долоні.

На чолі Лентона пролягли глибокі зморшки від важких дум. Йому випала незавидна роль уповноваженого Байєрлі в передвиборній кампанії, яка, власне, і не була кампанією для людини, що не розкривала своєї стратегії і виконувала поради свого уповноваженого.

— Так не годиться! — Це була його коронна фраза. I, до речі, єдина. — Кажу вам, Стіве, так не можна!

Він різко сів у крісло перед прокурором, який у цей час гортав віддруковану на машинці промову.

— Киньте це, Стіве! Подивіться, який натовп організували ортодокси. Вас не будуть слухати. Скоріш вас закидають камінням. Навіщо виступати з промовою перед публікою? Чим гірше запис на магнітній стрічці або на відеострічці?

— То ви хочете, щоб я переміг на виборах? — лагідно запитав Байєрлі.

— Перемогли! Ви не переможете, Стіве. Я хочу врятувати вам життя.

— Ет! Мені нічого не загрожує.

— Нічого не загрожує! Нічого не загрожує! — З горла Лентона вихопився чудернацький звук. — Ви хочете сказати, що вийдете перед п’ятдесятьма тисячами напівбожевільних і спробуєте їм що-небудь довести — з балкона, як середньовічний диктатор?

Байєрлі глянув на годинник.

— Через п’ять хвилин, як тільки буде готове телебачення.

Лентон тільки й того, що буркнув щось.

Натовп заповнив міський майдан. Здавалося, дерева й будинки ростуть із суцільного людського тлуму. А ультрахвилі дали можливість спостерігати за тим, що відбувалося тут, решті людства. Це були місцеві вибори, але за ними стежив увесь світ. Байєрлі подумав про це й усміхнувся.

Однак сам по собі натовп не викликав усмішки. Звідусіль їжачилися гасла, прапори, які звинувачували його в тому, що він робот. Ворожість наростала, ставала відчутною.

З самого початку його промова не мала успіху. Її перекривало ревище натовпу і ритмічні вигуки ортодоксів, яких у натовпі були цілі острівці. Байєрлі говорив повільно і спокійно…

У кімнаті Лентон обхопив голову й застогнав — він чекав кровопролиття.

Передні шеренги зім’ялися. Вперед пробивався худорлявий громадянин з витрішкуватими очима, у надто короткому, як на його кощаву постать, костюмі. Поліцейський, що кинувся за ним, ледве пробивав собі дорогу крізь натовп. Байєрлі сердитим порухом зупинив його.

Худорлявий чоловік уже був під балконом. Його слова потонули у ревінні натовпу.

Байєрлі нахилився вперед.

— Що ви кажете? Якщо ваше запитання доречне, я відповім на нього. — Він повернувся до поліцейського, що стояв поруч. — Проведіть того чоловіка сюди.

Натовп напружився. Залунали вигуки: “Тихіше!”, які злилися у загальний гамір, а тоді поступово вщухли. Задиханий, з розчервонілим обличчям худорлявий чоловік стояв перед Байєрлі.

— У вас є запитання до мене? — поцікавився Байєрлі.

Худорлявий чоловік витріщив на нього очі і хрипко мовив:

— Ударте мене!

Чоловік рвучко викинув підборіддя.

— Вдарте мене! Ви казали, що ви не робот. Доведіть це. Ви не можете вдарити людину, ви, чудовисько!

Запала дивна, мертва тиша. Її порушив Байєрлі.

— У мене немає причин вас бити. Худорлявий дико зареготав.

— Ви не можете вдарити мене! Ви не вдарите мене! Ви не людина! Ви чудовисько, яке вдає людину.

Стівен Байєрлі зціпив зуби і на очах тисяч людей на площі і мільйонів перед екраном телевізорів розмахнувся і затопив худорлявого кулаком по щелепі. Худорлявий чоловік упав навзнак як підкошений: на його обличчі відбився спантеличений вигляд.

— Перепрошую, — сказав Байєрлі. — Заберіть його в дім і влаштуйте якнайзручніше. Я хочу побалакати з ним, коли звільнюсь.

I коли доктор Келвін розвернула свою машину й рушила з місця, лише один репортер встиг отямитися від загального шоку; він побіг за нею, вигукуючи на ходу запитання, яке вона не розчула.

Обернувшись, Сьюзен Келвін прокричала:

— Він — людина!

Цього вистачило. Репортер помчався у своєму напрямку.

Решту промови вже ніхто не слухав.

Доктор Келвін і Стівен Байєрлі зустрілися ще раз — за тиждень до того, як він прийняв присягу, вступаючи на посаду мера.

— Ви ніби й не втомилися, — сказала Келвін.

Новообраний мер усміхнувся:

— Можу посидіти з вами ще трохи. Тільки не кажіть Квінну.

— Гаразд. Та якщо ви вже згадали Квінна, скажу, що його версія була досить-таки цікава. Жаль, що вам удалося спростувати її. Сподіваюсь, вам вона відома?

— Почасти.

— Вона звучала надто драматично. Стівен Байєрлі був молодим юристом, чудовим оратором, великим ідеалістом і захоплювався біофізикаю. Ви цікавитеся робототехнікою, містере Байєрлі?

— Тільки в юридичному аспекті.

— А той Стівен Байєрлі цікавився. Але сталася автомобільна аварія, дружина загинула, йому ж випало ще більше нещастя. Ноги були скалічені, обличчя спотворене, голос пропав. Додайте ще струс мозку. Він не погодився на пластичну операцію й усамітнився. Він усе втратив, окрім розуму та рук. Та йому вдалося дістати позитронний мозок і то дуже складний, що мав неабияку здатність вирішувати етичні проблеми; а це — найвище досягнення в робототехніці. Він наростив тіло до цього мозку і зробив його таким, яким міг би бути сам. Він послав його між люди як Стівена Байєрлі, а сам залишився старим учителем-калікою, якого ніхто ніколи не бачив…