Донован говорив, повернувшись спиною до Грега:
— Грегу, становище доволі кепське. Тут нічого робити. Хіба що ходити туди й сюди і розмовляти між собою. Ти знаєш історію про диваків, яких запустили в космос? Вони зсунулись із глузду задовго до того, як померли з голоду. Я не знаю, Грегу, але навіть від світла цих ламп мені стає не по собі.
Запала тиша. Згодом почувся тихий голос Пауелла:
— I мені так само стає не по собі. Ти що відчуваєш?
Рудоголовий повернувся.
— Почуваю себе якось дивно всередині. Ніби все в мені тремтить, якась внутрішня напруга. Важко дихати. Я просто не можу стояти.
— Гм-м. Ти відчуваєш вібрацію?
— Що ти маєш на увазі?
— Сядь на хвилину і послухай. Ти не чуєш цього, але відчути можеш. Скрізь усе вібрує. Вібрує весь корабель, і ми разом з ним. Прислухайся.
— Так, так. Що б це могло бути, як ти гадаєш, Грегу? Тобі не здається, що це ми?
— Може бути. — Пауелл повільно погладив вуса. — А може, це двигуни корабля. Можливо, йде підготовка.
— До чого?
— До міжзоряного стрибка. Може, він наближається, і дідько його знає, що це таке.
Донован замислився на якусь мить і сердито сказав:
— Якщо це станеться, хай так і буде. Але ми повинні боротися. Принизливо чекати склавши руки.
Десь за годину Пауелл подивився на свої руки, що лежали на поруччі стільця, і сказав з крижаним спокоєм:
— Доторкнись до стіни, Майку.
— Вона дрижить, Грегу, — сказав Донован, приклавши руку до стіни.
Навіть зірки здавались тьмяними. Створювалося неясне враження, ніби велетенська машина набирає потужність, що передається стінам, акумулює енергію для могутнього стрибка, вібруючи з страшенною силою.
Воно почалося несподівано, з болючого удару. Пауелл напружився і ледь не вилетів з крісла. Його погляд вловив Донована, який слабко скрикнув і зник з поля зору. Щось корчилося в нього всередині, боролося проти холоду, що поступово обволікав його.
Щось відірвалося і закрутилося миготливою плямою світла і болю. Воно падало… і завертілося.
…і падало вниз,
…у тишу.
Це була смерть!
Це був світ нерухомості і байдужості. Світ мороку і непритомності, темряви, тиші і безформної боротьби.
I передусім це було усвідомлення вічності.
Він був тоненькою білою павутинкою свого “Я” — холодною і переляканою.
Тоді почулися слова. Скрадливі і лункі, вони гриміли над ним у шумовинні звуків.
— Чи підібрали ви собі труну? Чому б не попробувати розсувні труни Морбіда М. Кадавера? Вони виготовлені за всіма правилами науки, добре припасовані до форми тіла і збагачені вітаміном Ви Користуйтесь зручними трунами Кадавера. Пам’ятайте, ви… помрете… на довгий… довгий… час!
Це були і не зовсім звуки, але що б це не було, воно завмерло в єлейному лункому шепоті.
Біла павутинка, якою міг бути Пауелл, вільно плавала в ілюзорному світі, що існував довкола, і впала, коли став наростати пронизливий крик сотень мільйонів привидів, сотень мільйонів голосів сопрано, що переростали в крещендо.
“Я буду радий, коли ти помреш, ти, негіднику”.
“Я буду радий, коли ти помреш, ти, негіднику”.
“Я буду радий…”
Шалений звук ніби по спіралі переростав у ревіння надзвукового літака і знову віддалявся.
Біла павутинка затремтіла від пульсивного болю. Згодом заспокоїлася.
Голоси були звичайні. Багато голосів. Це був шум натовпу. Вирування юрби швидко проносилося повз нього і над ним, залишаючи за собою обривки фраз.
— Для чого вони це роблять, хлопче? У тебе змучений вигляд…
— …гарячий вогонь, я гадаю, але в мене є справа…
— …я зробив рай, але старий святий Петро…
— Ні, я пішов з хлопцем. З ним мав справу…
— Гей, Сем, ходімо з нами…
— Ти дістав люльку? Вельзевул каже…
— Ідеш далі, моє чортеня? А в мене побачення з Са…
I над усіма цими обривками фраз виникло громове ревіння, що заглушало все:
— Поспішайте! Поспішайте! Поспішайте! Ворушіться і не змушуйте нас чекати, за вами велика черга. Підготуйте посвідчення і перевірте, чи стоїть на них штамп з дозволом Петра. Подивіться, чи ви вже біля вхідних воріт. Там для всіх вас вистачить вогню. Гей, ви, там унизу. Займіть своє місце в черзі, а то…
Біла павутинка, що нею був Пауелл, знову розпрямилася, і він відчув гострий дотик вказівного пальця. Усе це вибухнуло в райдугу звуків, що падали на розпаленілий мозок.
Пауелл знову опинився на стільці. Він відчув, що тремтить.
Очі Донована були широко розплющені, ніби дві великі голубі кулі.
— Грегу, — прошепотів він крізь сльози. — Ти помирав?
— Я… почував себе мертвим. — Він не впізнавав свого власного голосу.
Донован, очевидно, зробив марну спробу встати.
— Ми живі тепер? Чи це ще продовжується?
— Я… відчуваю, що живий, — сказав Пауелл хрипким голосом. I запитав обережно: — Ти… чув що-небудь коли… коли був мертвий?
Донован на якусь мить замовчав і повільно похитав головою.
— Чув?
— Так. А ти чув про труни… і жіночий спів… і черги, що шикувалися до пекла? Чув?
Донован похитав головою.
— Тільки один голос.
— Гучний?
— Ні. Тихий, але скрипучий, ніби напилком по нігтях. Знаєш, то була проповідь біля пекельного вогню. Він описував тортури… Ну, ти знаєш. Я вже раз чув таку проповідь…
Він аж вкрився потом.
Вони побачили сонячне світло, що проникало крізь ілюмінатор. Блакитно-біле проміння було слабке — воно йшло од віддаленої мерехтливої цятки, що не могла бути Сонцем.
Пауелл тремтячим пальцем показав на єдиний прилад. Стрілка твердо зупинилася на поділці з позначкою “300 000 парсеків”.
— Майку, якщо це правда, ми повинні бути за межами Галактики, — сказав Пауелл.
— Грегу! — вигукнув Донован. — Ми будемо першими людьми, що вийшли за межі Сонячної системи.
— Так. Саме так! Ми покинули Сонце. Ми покинули Галактику. Про це свідчить наш корабель. Це означає свободу всього людства. Свободу виходу до будь-якої з мільйонів, мільярдів, трильйонів зірок.
Він важко опустився на стілець.
— Але як ми повернемось назад, Майку?
Донован засміявся:
— О, все буде гаразд. Корабель доставив нас сюди, він забере нас і назад. А тепер я хочу бобів.
— Але, Майку… зачекай, Майку. Якщо він помчить нас назад тим самим маршрутом, що й сюди…
Донован підвівся з місця і знову важко опустився на стілець.
— Ми змушені будемо знову… померти, Майку.
— Що ж, — підсумував Донован, — якщо помремо, так і буде. Зрештою, це не надовго, не назавжди.
Сьюзен Келвін говорила повільно. Протягом шести годин вона повільно добивалася від Мозку відповіді — протягом шести безплідних годин. Вона була втомлена від численних повторень, втомлена від марнослівних розмов, втомлена від усього.
— А тепер, Мозку, в мене буде лише одне запитання. Ти повинен докласти особливих зусиль, щоб відповісти просто. Ти маєш повне уявлення про міжзоряний стрибок? Мені здається, що він закине їх надто далеко.
— Настільки, наскільки вони захочуть, місіс Сьюзен. Боже, це ж не якийсь там трюк у космосі.
— I що вони там бачитимуть?
— Зірки і темряву. А ви що думали?
— Вони будуть жити?
— Звичайно!
— I міжзоряний стрибок не зашкодить їм?
У неї аж мороз пішов по шкірі, коли Мозок замовк. Оце й воно! Вона зачепила болюче місце.
— Мозку, — ледь вимовила Келвін. — Мозку, ти чуєш мене?
Мозок відповів кволим, тремтячим голосом:
— Я повинен відповісти? Про стрибок, наскільки я зрозумів.
— Якщо не хочеш, — не відповідай. Але, гадаю, це було б дуже цікаво, якби ти захотів. — Сьюзен Келвін намагалася бути бадьорою.
— Ой. Ви все зіпсували.
Роботопсихолог раптом скочила з місця з виглядом глибокого прозріння.
— О, боже! — видихнула вона. — О, боже!
I вона відчула, як спала напруга, в полоні якої вона перебувала годинами, днями. Пізніше вона скаже Ланнінгу: “Все правильно. Зараз ви повинні залишити мене на самоті. Корабель благополучно повернеться назад з людьми, а я повинна відпочити. Я хочу відпочити. А тепер вийдіть”.