Справді, хіба можна тепер пригадати, з чого почався цей кошмарний, нестерпний для кожної клітинки, поєдинок? І де ота точка відліку цієї дороги від «ми» до двох окремих «я»? Як довго вона не хотіла визнавати очевидного: жодних «ми» не існує! Немає! І всі ці її благання, намагання, готування смачненького, качання пресу, ранкові пробіжки, нові зачіски, висвітлене волосся, і «давай так, як ти хочеш», і «так, як не хочеш, а лише мрієш, теж давай» – усе це не може змінити інерційної апатичності, простого небажання і нехоті, стримати позіхання, яким змикає цей такий рідний рот у смертній нудьзі…

Ось випливає вона зі спальні у звабливому халатику… П’ята марна спроба затягти туди ж і його… Ще одна спроба сісти на коліна й на хвильку відвернути увагу від екрану закінчується роздратованим: «Я дивлюся! Не заважай! Мені завтра рано вставати! Я з Ростиком на полювання їду, чи ти забула?…». Образитися? Ні! Образитися у цій формулі сімейного щастя – значить наразитися. Цілком заслуженим покаранням за «не таку» поведінку буде тиждень мовчазного льодовикового періоду («бо заслужила!»). «Я не піду з тобою на день народження до твоєї подруги! І ти теж не підеш!», – це вже середньої тяжкості. Але і це ще не найгірший варіант. «Мій син не може тебе бити! Що за вигадки!», – ось він апофеоз каральної програми. Ти боксерська груша? Ні! Ти футбольний м’яч, який випадково підкотився під ногу. Пас! І м’ячик знову в грі, життєрадісно скаче по полю, по зеленому, зі штучним покриттям, полю такого облаштованого й ситого життя.

– Пам’ятаю, як у третьому класі на Восьме березня вишив нам – мені і першій вчительці Олені Степанівні – по такій прекрасній серветці… Свою я й досі зберігаю! Ось доїмо, і я вам її покажу…

– А ще, пригадую, у четвертому класі (а в музичній це був лише третій!) він так на академконцерті зіграв оцю (як вона, тату, називалась?)… ага, так, «Етюд» Шітте… – уривок зі щорічного виступу свекрухи, Алли Леонідівни, на її дні народженні, на його дні народженні, на дитячих днях народженнях, на Новий рік, на Різдво – на кожне сімейне свято…

– Ти думаєш лише про себе! – категорично заявила її мама, коли вона привезла дітей на зимових канікулах до них «на дачу». Власне, не дачу, а заміський, майже в межах міста, будинок, що його звів усіма правдами й неправдами її батько, щоб можна було в ньому жити на пенсії, а квартиру залишити Івасю, бо в дочки, слава Богу, все є, зять забезпечив!

– Подумай про дітей! Рідного батька ніхто не замінить! Живуть і з гіршими! Та тобі ж усі заздрять (по-доброму!), – це вже репліка тьоті Люби, сестри й за сумісництвом їхньої сусідки (вона завжди тут, неодмінно десь поруч, коли щось стається чи лише може статися).

– Ми з татом категорично проти розлучення! Беремо дітей на два тижні! Ви помиритеся, все владнається: це життя – хто сказав, що буде легко? Всім тепер важко! – ось той напутній ряд, під який її проводжали з батьківського дому.

Може, й справді вона думає лише про себе? Можливо, було б краще, якби вона звільнилася, перетворилася на таку собі схиблену на чистоті й рецептах домашньої випічки домогосподарку, водила б дітей у музичну школу, чекала б їх під кабінетами з плетінням чи книжкою в руках? Але чи зарадило б виконання цієї вимоги (основної, але не єдиної)? Невже після цього сталося б оте довгоочікуване зближення – злиття – зливання в одне двох розрізнених і полярно заряджених часток?

Нещодавно (чи й не вчора?) до неї на роботі підійшла секретарка й, ставлячи горнятко кави на стіл, зронила: «Ой, Альоно Василівно! У вас жахливий вигляд! Так схудли! Може, варто піти на лікарняний і обстежитися доладу?!».

Нарешті Ладин під’їзд. Напруживши пам’ять, щоб не порпатися в сумці в пошуках записничка, пригадала номер Ладусиного помешкання, чітко й безпомилково задиктувала його разом із прізвищем заспаній консьєржці. Допуск у дім отримано!

На сходовому майданчику так звабливо пахне кавою! І цей аромат такий затишний і домашній, неодмінний атрибут чогось родинного й водночас вишуканого, навіть богемного, вдарив, ніби струмом (точнісінько як собаку Павлова, що завжди виділяла шлунковий сік на поблиск жовтої лампочки), усвідомленням, що цього вже не буде в її житті! Вона, саме вона з власної волі зробила цей крок від усього – в нікуди.

Безпритульний зимовий вечір. Нишкне під нічними ліхтарями, завиває звіром диким, голодним між багатоповерхівками, кидає снігом на перехожих. Злий вечір, незатишний, як нелюбий, покинутий усіма чоловік.

Подивився: на підсвіченому табло в салоні – за бортом – 10 °C. Льона не випустила б його в цій осінній курточці, вмовляла, сварилася б, до ліфта бігла з дублянкою. Але тепер він сам собі пан, і ніяка квочка більше не вказуватиме йому, що і як робити!

Розігнався на незвично порожній вулиці, але воно й не дивно, як на пізній вечір. Червоне світло перехрестя проскочив хвацько, із солодким завмиранням десь там, усередині, з приємним адреналіновим лоскотом. Бічним зором помітив дівчину за кермом чогось такого дамського – на швидкості не розібрав, чого саме, – яка зупинилася на своє зелене і мало не з відвислою щелепою дивилася на нього в усі свої два (два – як смішно!) ока… Давай! Ще ти мене осуди, обізви, плюнь! Давайте всі! Плюйте на мене! Нехай уже…

Потягло на набережну. Став під знаком «Зупинку заборонено», просто під оцим синім, навхрест червоними смугами перекресленим колом, що немов знак його долі, – якби цього не було в правилах дорожнього руху, це варто було б вигадати для всіх, хто, як і він, наївно вірив у жіноче кохання. Став і сам собі здивувався. Справді, що це з ним? Ні, це не депресія, не душевна апатія і заціпеніння. З чого б це? Але хочеться чогось на кшталт лобової атаки… Щоб менти з евакуатором, із захмарним штрафом, щоб кинутися на них, битися за своє, кровне. А тоді – хай у міліцію, на «п’ятнашку» за хуліганку, мордобій (тільки б не перестаратися, бо ще надовше загребуть)! Та хай уже що-небудь, аби лише не ця самотня туга, не ця порожня квартира…

Пішов би кудись із приятелями, так вони ж на правах знайомих одразу почнуть у душу лізти, про Льону питати… Зустрівся б із малознайомими, так от Ліка-психологиня не погодилася. Чому не попередив? Заздалегідь не запросив? Тільки завтра, сьогодні ніяк не вийде. Аж уявив, як вона дивиться своїми сірими розумними очима з-під бутафорських (для солідності) окулярів і – чи з докором, чи наперед вибачаючи – промовляє, красиво округлюючи рот…

Чого не попередив? Бо не знав, що Льона піде, хоча вона й попереджала, але весь час думав, що це більше для пози, для такої собі жіночої показухи… От вона, до речі, ніколи йому не відмовляла, швидко збиралась і йшла, куди треба. А тут, бачте, заздалегідь не попередив!

Справді, чого в Льони не забереш, то це життєрадісної готовності до пригод, якоїсь дитячої відкритості чи цікавості, а чи, може, постійного інтересу до нового, невідомого? Це всіх приваблювало до неї. І його привабили: щира усмішка, якась наївна безпосередність, цей її безтурботний сміх…

Але потім, потім він зрозумів, що це – не ексклюзив, що це не лише для нього, не винятково для нього і виникло не внаслідок закоханості, очманіння від його очей, його постаті (хоч, може, він і підсилив це в мільйони разів). Зрозумів, що просто вона така є. Усвідомив, що вона сміятиметься і сяятиме в будь-якому товаристві, із будь-ким більш-менш цікавим і дотепним, спілкуватиметься (як це вона називала? «на мистецькі теми»), дослухатиметься й вбиратиме в себе.

Тоді, так, саме після таких його невтішних висновків, і виникло вперше це бажання – зробити їй боляче, щоби перестала всміхатися, щоб не лунав оцей її запальний позитивний сміх! Щоб сиділа вдома і плакала! Щоб ні до кого (саме так), ні до кого не наважувалася всміхатися цією своєю голлівудською усмішкою!