Так відновився ланцюг порубіжних, придністровських міст від Чорного моря до Кам’янця — столиці Подільської землі, станом на 1421 рік. Ось їх перелік (хоча можуть бути й уточнення):

Кам’янець (на Смотричі) — Стара Ушиця — Могилів (Подільський) — Ямпіль — Кам’янка (сьогодні Молдова) — Рибниця — Дубоссари — Тираспіль — (Маяк, Чорногрод, Качебіїв, Караул).

За Російської імперії звертатися до нотаток Гілльбера де–Ланноа заборонялося: ми вже про те говорили. Тау далекій глибинці імперії, особливо в тих містах, де були відкриті університети, де постійно з’являлися освічені іноземці та де з’являлися потреба і можливість такого дослідження, російські націонал–шовіністи зіграли на випередження. Спочатку в Одесі (1852 рік), а потім у Києві (1873 рік) такі дослідження були опубліковані. І забуті! Що цікаво, надзвичайно значна подія Великого Литовсько–Руського князівства та всієї європейської історії була принизливо зведена до уточнення таких деталей як «зубы моржей», «утварь tasse», «город Козил», «Bacho — навоз» тощо.

А подорож «русского князя Гедигольда» із «12 тысячам человек и 4 тысячами повозок, нагруженных камнем и деревом», до берегів Чорного моря була зведена до вияснення питання: «На какой стороне Днестра была построена башня Гедигольдом…»?

Отож, згідно з імперськими дослідженнями, похід Василя Красного у 1421 році на березі Чорного моря звівся до побудови якоїсь нікому не потрібної вежі у поселенні Маяки за 30–40 кілометрів від Чорного моря.

Склалося враження, що дослідження вчинили не достойні науковці, а звичайні «деревенские парни во славу Отчизны».

Та вони виконали покладене на них завдання. У Російській імперії більше до цієї теми ніхто не звертався. Те, що російські націонал–шовіністи поставилися саме так до цього питання, подиву не викликає. Виникає питання — чому українські історики досі мовчать з цього приводу?

Якщо ж свідчення посла англійського та французького королів Гілльбера де–Ланноа до володарів східноєвропейських країн сприймати відповідально і серйозно, то й реакцію князя Вітовта на листи слід сприймати адекватно. Не могли відповідальні керівники Великого Литовсько–Руського князівства не подбати про південні кордони держави, очікуючи відповідних дій Османської імперії.

3. Про що йшла мова в листах англійського і французького королів до правителів східноєвропейських держав?

Частково відповідь на це питання дав сам посол, коли писав:

«89. Тоже… (друга частина). Поэтому я продал моих лошадей и отыскал, в продолжение 9 дней, 4 галеры, пришедшие из Тана, и на них я отправился в г. Перу (поруч з м. Константинополем. — В. Б.) и Константинополь. В Константинополе я нашел старого императора Мануила и молодого императора, его сына. Им я представил драгоценности Английского короля, а также мирныя письма от королей Франции и Англии и исполнил свои посольские обязанности, возложенныя на меня двумя королями, коснувшись упомянутого мира, а также желания этих королей относительно того, чтобы дело соединения двух церквей, римской и греческой, двинуть вперед; по последнему поводу я провел у императора несколько дней в занятиях с папскими послами, бывшими там по этому делу..»[8, с. 44].

Як бачимо, в листах двох королів йшла мова про об’єднання церков — римської і константинопольської. Звичайно, королі в листах іншого не писали. Все інше передавалося словами посла. Гілльбер де–Ланноа пояснив свою місію ось такими словами: «…Я представил драгоценности Английского короля, а также мирные письма от королей Франции и Англии, и исполнил свои посольские обязанности».

Треба думати: умова об’єднання двох гілок християнської релігії — була передумовою надання воєнної допомоги Константинополю. Уже влітку 1421 року Папські посли кардинал де–Сент Анже та генерал ордену Францісканців Антон Массано, про яких говорив Гілльбер де–Ланноа, узгоджували в Константинополі умови приєднання того до Римського престолу.

Церква (Папа) та західно–європейські монархи діяли у 1421 році надзвичайно наполегливо і швидко: з одного боку — королівський посол Гілльбер де–Ланноа, з другого боку — Папський кардинал де–Сент Анже.

І якби майже не одночасна смерть англійського короля Генріха V 31 серпня 1422 року (у віці 35 років) та французького короля Карла VI 21 жовтня 1422 року, то ще невідомо, як би склалася історія Європи надалі.

Але історія не визнає слова «якби».

Вороги європейської злагоди і стабільності були й у ті часи.

* * *

Для нас буде цікавою й подорож Гілльбера де–Ланноа від Білгорода (на Дністрі) до Кримського міста Кафи (сучасна Феодосія). І перебування посла в Білгороді теж багато про що говорить. Послухаємо:

«87. Тоже. При наступлении ночи, в упомянутом г. Монкастро я и мой толмачь были схвачены; я был повален на землю, ограблен разбойниками, даже побит и, в заключение, крепко связан, а что хуже всего, так это то, что я был совершенно обнажен — в одной рубашке только. Меня привязали на целую ночь к одному дереву, на берегу реки Днестра, где я провел ночь в большой опасности быть [убитыми] потопленным, но, благодаря Бога, они меня утром развязали, и я, совершенно раздетый… вырвался от них и прибежал в город, оставшись в живых. В этот же день прибыли мои остальные люди, которых я оставил в пустыне. Я отправился вперед, чтобы отыскать им жилище… 9 человек (разбойников) были пойманы и, с петлей на шее, доставлены мне, на мою волю — предать их смерти. Но они возвратили мне мои деньги,и я, во славу Божию, просил за них (воєводу Олександра. — В. Б.) и спас им жизнь» [8, с. 40–41].

Звернімо увагу: це був перший напад розбійників на Гілльбера де–Ланноа по дорозі від Балтійського до Чорного моря.

Про що це свідчить? В першу чергу — про нестабільність влади у 1421 році на теренах Молдови. Тобто влада у Валахії та Молдові у ті часи (район Білгорода) тільки формувалася після відходу з тієї території золотоординських родів.

Цікавою є подорож Гілльбера де–Ланноа від Білгорода (на Дністрі) до Дніпра.

«88. Тоже. Из Монкастро (Білогорода. — В. Б.) я отправил часть моих людей и моих драгоценностей морем в Каффу (Феодосию), а сам с другими поехал сухопутью, направляясь из Валахии, чтобы ехать в упомянутое место —Каффу, по обширной… пустыне, которую я проехал только за 18 дней. Я переехал через Днестр, Днепр на котором я нашел одного татарского князя, друга и слугу великого князя Витольда, а также большую деревню, населенную татарами, подданными Витольда. Мужчины, женщины и дети не имели домов, а располагались на земле. Этот князь, по имени Жамбо… переправил меня, моих людей и мои повозки посредством своих татар на другой берег реки, имевший лье в ширину, удивительным образом, в маленьких лодках из цельного куска дерева» [8, с. 41–42].

Звернімо увагу: як у 1334 році під час подорожі дружина хана Узбека — Баялунь, так і посол двох королів Гілльбер де–Ланноа у 1421 році від річки Дністра до Дніпра не зустріли жодної людини. Ще раз переконуємося: з 1334 по 1421 рік землі Південної України від Дніпра до Дністра (і Дунаю) не мали іншого населення, окрім автохтонного — українського. У наступному розділі ми про те говоритимемо. Гілльбер де–Ланноа писав у спогадах, що тільки біля «Днепра… я нашел одного татарского князя, друга и слугу великого князя Витольда, а также большую деревню, населенную татарами, подданными Витольда».

То було село не в нашому розумінні слова. То було звичайне, кочове татарське стойбище, люди якого за наказом володаря землі Великого князя Вітовта перевозили людей через річку. Послухаємо:

«88. Тоже… (продовження)… Мужчины, женщины и дети не имели домов, а располагались просто на земле. Этот князь, по имени Жамбо, предложил мне много рыбы осетрины и… переправил меня, моих людей и мои повозки посредством своих татар на другой берег реки, имевшей лье в ширину, удивительным образом, в маленьких лодках из цельного куска дерева» [8, с. 41–42].