Через те що наші українські історики у наведеному тексті допустилися деяких «винятків із правил», автор дозволив собі такі три правки.
Перше, слово «дядько» написане з малої літери, як і належить писати його в цьому реченні. Інакше речення побудовано неграмотно.
Друге, пояснювальні слова «дядьком нашим», як і належить, виділені комами. До речі, так чинили з подальшим текстом упорядники книги «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії» у наведеній цитаті.
Трете, автор вилучив із тексту слово «Малої», яке додане до слова «Русі», з огляду на те, що у XIV столітті таке словосполучення не застосовувалося. То є вигадка московських державців пізніших століть.
Як бачимо, князь із роду Данила Галицького на ім’я Дмитро (Юрійович) у 1335 році згадується в офіційних міждержавних документах. Тому українські історики не мають права нехтувати таким важливим свідченням на догоду московським «доважкам брехні».
Навіщо подібні «тези» закидалися до української історичної науки — відомо. До речі, розірвавши рід Великого руського (українського) князя Данила Галицького на дві складові гілки — Галицьких і Острозьких, історична наука так само легковажно підійшла до одного із князів Острозьких, а саме — Василя Красного. Цього князя європейці величали Гедігольдом.
Якщо цілком зрозуміло, чому імперські історики Польської та Російської імперій були не зацікавлені у встановленні особи князя Гедігольда, то абсолютно не зрозуміла позиція українських істориків. Українські науковці досі не зацікавилися князем, який у 1421 році заклав сучасне місто Одесу (Качебіїв), Овідіополь (Чорний Град), селище Маяки (Маяк), фортецю Караул та село Барабой (Белабки).
Можна сперечатись, який рік місто Одеса вважає роком свого заснування. Але історики (українські) не мають права мовчати, що руський (український) князь Василь Острозький у 1421 році заснував на місці сучасної Одеси поселення та фортецю Качебіїв, які простояли до кінця XVIII століття, тобто майже 400 років. І тільки перша російська офіційна «гулящая дама» Катерина II наказала розібрати фортецю Василя Острозького (Галицького) до останнього каменя, так люто ненавиділа українських козаків, які «ели хлеб не с ее руки».
Автор говорить не про історичні вигадки, а про свідчення посла англійського і французького королів лицаря Гілльбера де–Ланноа до європейських монархів, який у 1421 році особисто бачив все те, про що повідомив.
Настала пора побудови нового каркаса української історичної науки, де не буде місця московським, імперським «доважкам брехні», міфам та «былинам». Наша історична наука має, в першу чергу, базуватися на давніх світових і європейських першоджерелах, на українських аналітичних дослідженнях та на українській археології і антропології.
Російська історіографія є неприйнятною для українського народу хоча би тому, що це наука нашого окупанта, а, отже, — нашого поневолювача.
А в окупованого і окупанта завжди різне бачення і сприйняття подій.
Частина перша
Праукраїна і праукраїнці
I. «Етногенез ранніх слов’ян»
Звернувшись до наукових наирацювань російських, польських, німецьких та деяких інших національних шкіл етногенезу ранніх слов’ян, ми побачимо, що переважна більшість науковців тих шкіл дотримуються думки про появу слов’янських племен, з яких пізніше повстали русичі (українці), на сучасних теренах національного етносу, тільки у V–VI століттях нової доби (нової ери). Тобто історичні школи імперій, які здавна окуповували наші землі та поневолювали наш етнос, зводили історичний етногенез українців до звичайного чи то націонал–шовінізму, чи то націонал–фашизму.
Мої слова виважені, обдумані. Якби український народ (етнос) був зайдою на цій землі, прийшов тільки у V–VI столітті новітньої ери, то існуючі у XVI–XIX століттях імперії мали би «законне право» не тільки поневолити і асимілювати той народ, але й відселити (вигнати) його, як звичайного зайду.
Теорія етногенезу українського етносу розроблялася імперськими шовіністичними історичними школами наших поневолювачів ґрунтовно, навіки.
Переді мною стаття сучасного російського академіка Валентина Сєдова «Етногенез ранніх слов’ян». Академік Валентин Васильович Седов є «законодавцем моди» Російської Федерації щодо «етногенезу ранніх слов’ян».
Що цікаво, сучасний російський академік в потрактуванні етногенезу українського етносу недалеко відійшов від своїх царських та більшовицьких попередників. Головна теза тієї так званої теорії зберігається досі: український слов’янський етнос вважати прийшлим на свою землю.
Тобто стародавня культура «Кам’яної могили» (XXII–XV тисяч років до н. е.), культура «Мізинської стоянки» (XII тисяч років до н. е.), Трипільська (VII–III тисяч років до н. е.), скіфська (VII–III століття до н. е.) культури за твердженням цієї так званої теорії зовсім непричетні до українців. То все чуже, створене не нами, не нашими предками.
Отож, приглянемося до праці сучасного «законодавця російської моди» академіка Валентина Седова щодо «етногенезу ранніх слов’ян». Цей виступ академіка на засіданні Президії РАН в листопаді 2002 року привезли мені із Санкт–Петербурга в 2004 році тамтешні українці. Людина, яка вручала доповідь В. В. Седова, розповіла, що на Президії Російської Академії Наук був особисто присутній тодішній Президент Російської Федерації В. В. Путін. Тому не дивно, що приїхавши напередодні виборів Президента України, восени 2004 року, аби вказати нам, кого обрати Президентом, шановний гість, виступаючи по українському телебаченні 28 жовтня 2004 року досить чітко заявив: «Головним моїм завданням є узгодження спільного бачення нашої минулої історії».
Запам’ятаймо! Нас хочуть привчити до думки, що ми тимчасові люди на своїй, Богом даній землі. Бо праця російського академіка В. В. Седова «Етногенез ранніх слов’ян» є однією із наріжних цеглин російської історичної споруди.
Звернімося безпосередньо до праці академіка. У відповіді на запитання академіка В. М. Кудрявцева, В. В. Седов прояснив свою позицію щодо походження східних слов’ян: «Я дотримуюся такого погляду, що початок слов’ян зв’язаний з центральноєвропейською культурною спільнотою, а походження індоєвропейців — це зовсім інше питання» [24, с. 603].
Тобто, українська спільнота, на думку В. В. Сєдова, немає нічого спільного з індоєвропейською, цілковито походячи від центральноєвропейської. Конкретно — є похідною нацією від німецьких і польських слов’янських племен. У самій доповіді В. В. Сєдов так і визначив: «З кінця IV ст. у Європі почалося різке похолодання. Особливо холодним було V століття, тоді спостерігалися найнижчі температури за останні 2000 років… Значні маси населення змушені були залишити Вісло–Одерський регіон—почалася “велика слов’янська міграція”.
Розселення слов’ян на широкій території призвело до подальшої культурної і діалектної диференціації. У південній частині ареалу пшевронської культури, там, де в етногенезі слов’ян брав участь кельтський субстрат, складається празько–корчакська культура. Починаючи з рубежу V–VI ст., її носії заселяють басейн верхньої і середньої Ельби на заході, Волинь і Прип’ятське полісся на сході» [24, с. 601].
Згідно з так званою теорією В. В. Сєдова, українці взагалі не мали свого національного кореня, а є відгалуженням «Вісло–Одерського кельтсько–слов’янського субстрату», тобто — сучасні українці походять від німців і поляків і вийшли з «Вісло–Одерської» землі на сучасні терени тільки в V–VI столітті новітньої ери.
Не сахайтеся, мої дорогі одноплемінники! Послухаємо російського академіка далі. Ми ніколи не зрозуміємо російського історика–патріота, поки не відгадаємо його головну ідею — мовчазний підтекст праці, у нашому разі — підтекст статті академіка В. В. Сєдова. Тому послухаємо його думку про походження сучасних «русских» — стару теорію, дещо затаскану, з «душком»:
