7. Городище Балыклей. Находится в устье р. Чичаклей при его слиянии с Ю. Бугом… Отмечено на карте Риччи Занони…» [103, глава 3].
Золотоординські міста перекривали тодішні торговельні шляхи, броди, переправи і служили Золотій Орді одночасно митницями, опорними пунктами та звичайними місцями дислокацій татарських сотень і тисяч, які прикривали кордони та забезпечували функціонування «ямського шляху».
Історичні та археологічні дослідження вчених давно визначили західні кордони Золотої Орди з другої половини XIII до 1362 року XIV століття на сучасній території України.
«…Степные пространства между Днестром и Днепром в XIII в. с… образования Золотой Орды входили в ее состав. В бассейне Южного Буга… (татарські. — В. Б.) кочевья распространялись к северу, захватывая нижнее течение его левого притока — Синюхи. Они, видимо, доходили до южных границ современных Винницкой и Черкасской областей, т. е. до среднего течения Южного Буга. Выше золотоордынская территория не распространялась» [103, глава 3].
Слід мати на увазі, що навіть територія Пониззя, з центром у м. Бакота, за «Руського Літопису, не входила до складу Золотої Орди, а лише платила їй данину. Це трапилося в кінці 50–х років XIII століття, коли володар Західного улусу поширив свої володіння до річки Прут (сучасна територія Молдавії).
Пониззя, як пише професор В. Л. Єгоров, «представляло собой своеобразную буферную зону между галицкими и золотоордынскими владениями…» [103, глава 2].
А запідозрити російського професора у відстоюванні меркантильних інтересів аж ніяк не виходить: його висновки опираються на археологічні та нумізматичні дані.
Тому посилання на назву селища Уланів у Вінницькій області є некоректним. Принци (оглани) із роду Чингісхана у Золотій Орді ніколи таким іменем не називали свої ставки (поселення). Бо статус царевича (оглана) був тимчасовий, до набуття ним 16 років. Після цього царевич (оглан) ставав ханом, очолюючи сотню чи тисячу, а іноді й тьму (десятитисячне військо).
Скоріше ім’я селища Уланів походить від оглана — Чингісида, якого поселив на своїй землі великий Литовсько–Руський князь і таким чином позначив приналежність того до царського (ханського) роду, аби місцеві мешканці (слов’яни) знали, з ким мають справу.
У російській історичній науці, як і в українській, оглан означає царевич із роду Чингісхана. А хани Золотої Орди для московитів завжди були царями. Так і в своїх літописах писали.
Однак повернімося до західних кордонів Золотої Орди. Як бачимо, західні поселення Орди на 1362 рік сягали річок Росі, Гнилого Тікича, Синюхи, Південного Бугу.
Іншого історія і археологія не зафіксували, як би того хтось не бажав. Хоча, звичайно, татари ходили (і то не раз) у грабіжницькі походи на Русь, Молдову, Валахію, Литву, Польщу, Угорщину тощо.
Хотілося б нагадати читачам і таке:
«Синюха река…, левый приток р(еки) Ю(жный) Буг. Образуется слиянием рек Б(ольшая) Высь и Тикич. Дл(ина) 111 км (с наибольшей составляющей Гнилой Тикич — 283 км)…» [25, т. 23, с. 444].
Цей витяг із Енциклопедії наведено для того, щоби зрозуміти: у давні часи річка Синюха не мала визначеного початку. Синюхою були і Велика Вись і Гнилий Тікич, які свої імена отримали значно пізніше.
На давніх картах, наприклад на карті 1630 року, виданій в Амстердамі, річка Синя Вода (ліва притока Бугу) тягнеться у напрямку міста Житомира, оминаючи Чорний ліс. До речі, перед містом Синя Вода, яке позначене на березі одноіменної річки і лежить на київському меридіані, Чорний ліс розірваний навпіл і між його східною та західною частиною — чисте поле на добру сотню кілометрів [22, с. 140–141].
Події, певно, відбувалися за таким сценарієм: довідавшись про міжусобну війну в Золотій Орді та знаючи, що вона знесилена чумою, князь Ольгерд, під тиском руських князів, навесні 1362 року прийшов з невеликим військом до Києва, провів ґрунтовну розвідку золотоординських теренів до самої Волги і, переконавшись у слабкості противника, рушив уздовж Дніпра на південь у напрямку: Київ — Обухів — Кагарлик — Богуслав — Звенигород.
Переважну частину свого війська князь Ольгерд залишив на півночі на чолі зі своїм сином для контролю за землями, відібраними у Золотої Орди, про які ми вже говорили. На півночі залишалися його вороги — митрополит Алексій та московський князь. Тому Ольгерд був змушений вчинити саме так.
Звичайно, Москва невдовзі дізналася про похід Ольгерда на південь, тому не тільки повідомила Мамая, якому на той час корилась, про похід, а надіслала свою військову допомогу до ставки Мамая. Скоріше, то була тьма — десятитисячна бойова одиниця.
Оскільки Мамай і його ставленик хан Авдула влітку 1362 року були розгромлені на Волзі східними (заволзькими) ханами Золотої Орди і втратили контроль над столицею, то Мамай зі своїми спільниками вирішили продовжити боротьбу за столицю держави і за титул Царя (Хана), а на західне порубіжжя відправили з’єднану армію (до тридцяти тисяч кінноти) трьох татарських князів «Ходжибея, Кутлубуги и Дмитрия».
Поговоримо про кількісний склад армій, що брали участь у Синьоводській битві. На думку автора, силу татарського війська визначив той факт, що Ольгерд вирушив до Києва із військовим загоном у 10–12 тисяч чоловік. Решту війська князь Ольгерд добрав на землях Київщини, Сіверщини та Волині. І, певно, його армія, яка під осінь вирушила з Києва, налічувала не менше 40–50 тисяч осіб.
Таке ж за кількістю військо мали й татари, бо долучили до свого складу порубіжну варту
Отже, військові сили супротивників були однаковими, про що свідчить опис битви давніми істориками і хроністами.
Подобається нам чи ні, але князь Ольгерд змушений був рухатися уздовж річки Дніпро. Цього вимагала безпека походу: він повністю убезпечував свій тил і лівий бік руху від можливого раптового нападу. Не забуваймо, князь Ольгерд у 1362 році йшов у степ уперше і змушений був слухатись порад князів–русичів і своїх служивих татарських князів.
І, як пам’ятаємо, літописні хроністи теж повідомляють, що Ольгерд зі своїм військом минув Канів і Черкаси, рухаючись уздовж Дніпра.
Ми не можемо запідозрити літописців і хроністів у спотворенні наведеного факту. Для цього немає жодної вагомої причини. Тому ці факти вважаємо достовірними, з ними слід рахуватись.
Для встановлення місця битви автор пропонує визначитися із сучасним станом згаданих міст. Розпочнемо із Торговиці.
Торговиця. Не може виникати сумніву, що сучасне селище Торговиця Новоархангельського району сучасної Кіровоградської області України прямо пов’язане із Синьоводською битвою. Автор особисто бачив сучасні розкопки Торговиці і переконався, що залишки розкопаних споруд, методи їхньої побудови, планові розміри, залишки водопроводу й опалення, посуд та все інше належать до золортоординського періоду кінця XIII — першої половини XIV століття.
Між іншим, є чудова праця російського професора В. Лебедева «Загадочный город Мохши», видана в Пензі 1958 року, про розкопки на теренах «исконно русской земли» золотоординського міста Мохші (Наровчата), яке за часів ханів Тохти та Узбека було столицею держави, де знайдені абсолютно подібні будівлі, водопровід, методи опалення, посуд, квадратні цегла, камінь для споруд та все інше. Розкопки Мохші (Наровчата) проводилися саратовським професором А. А. Кротковим у часи російсько–більшовицького шабашу 1916–1928 років, тож дозволили професору багато чого розкопати та виявити.
Більшість робіт А. А. Кроткова досі лежать неопубліковані у сховищах Саратовського університету.
Оговтавшись, більшовики зрозуміли, якого нищівного удару по їхній офіційній науці завдав професор–археолог із Саратова, і розстріляли його.
Пропоную кіровоградським археологам проаналізувати і порівняти археологічні розкопки у Мохші (Наровчаті) та Торговиці. Мова йтиме про одну й ту ж державу, ті самі часи.
Остаточним підтвердженням причетності розкопаної Торговиці до давнього поселення є знайдені при розкопках монети, останні з яких датуються 1359–1360 роками.