Частина третя
Початок Русько–Литовської доби
І. Острозькі нащадки роду Данила Галицького
Період 1320–1350 роки для України був вирішальним у визначенні її подальшої долі. Онук Данила Галицького — Юрій Львович помер у 1308 році 24 квітня. Народився, згідно з Літописом Руським — 1262 року, що зафіксовано такими словами: «У рік 6770 (1262)… Тоді ж Войшелк охрестив Юрія Львовича» [18, с. 424].
Згадка про синів Юрія Львовича — Андрія і Лева зафіксована тільки у 1315 році. Отож Андрій і Лев стали спадкоємцями свого батька Юрія. Та у князя Юрія Львовича були й інші діти, про що історики забувають: донька Марія, яка вийшла заміж за польського князя Тройдена; молодший син Дмитро, 1290–1295 року народження. І цьому в історії є докази.
Якщо існування княжни Марії, пізніше княгині Марії — матері великого Галицько–Волинського князя Юрія II (Болеслава) історики не заперечують, то про молодшого сина Юрія Львовича — Дмитра історики мовчать. Хоча цьому є елегантне й незаперечне свідчення. Але все по черзі.
Свідченням про політичну орієнтацію князів Андрія і Лева та їхнього батька Юрія Львовича є видання сестри Андрія і Лева — Марії за Мазовецького князя Тройдена.
Таким чином рід Данила Галицького у черговий раз ріднився із польськими королями. Але головне те, що Тройден з посагом дружини отримав один із уділів (князівств) на теренах Великого Галицько–Волинського князівства. Католики почали рух на православні землі. Коли в 1322–1323 роках у боротьбі із Золотою Ордою загинули князі Андрій і Лев, то було обрано на трон Великого князя, компромісну фігуру для Польщі, Литви та Золотої Орди, сина Тройдена і Марії — Болеслава.
«Болеслав перейшов у православ’я й прибрав ім’я Юрія. До історії він увійшов як Юрій II, або Юрій–Болеслав. Вокняжився він близько 1325 р. — саме тоді ним було видано грамоту магістру Тевтонського Ордену; певно, сталося це у Володимирі, що був тоді стольним градом дуже зменшеного в розмірах і децентралізованого Галицько–Волинського князівства. У грамоті проголошується:
“Хай буде відомо всім, до кого дійде наше послання, що ми, Юрій Божою ласкою князь Русі…, що як наші предки, благословенної пам’яті король Данило, або наш прадід Лев, чи наш найдорожчий дід Юрій мали звичай перебувати у прихильності та мирі із згаданим орденом…
Дано і завершено року Божого 1325”» [44, с. 108].
Є ще одне авторитетне джерело — Ян із Чарнкова, яке повідомляє, що після смерті Андрія і Лева до влади у Великому князівстві прийшов Болеслав — син Марії та Мазовецького князя Тройдена. Послухаємо істориків:
«Ян із Чарнкова авторитетно засвідчив, що волинські бояри (??? — В. Б.) обрали собі князем Болеслава, сина Мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Андрія і Лева Романовичів» [44, с. 107].
Отож переконуємося: ще рішенням Юрія Львовича, щоби вгамувати зазіхання поляків на західні землі Русі (Холм, Ярослав, Белз тощо), одне західне удільне князівство через посаг доньки Марії було передано у володіння Мазовецькому князю. Таким чином поляків намагалися залучати до спільного протистояння Золотій Орді.
А далі поговоримо про молодшого сина князя Юрія Львовича — Дмитра. Звичайно, польська, російська і литовська історії були зацікавлені приховати наявність такої історичної особи. Руським князем Дмитром продовжувався рід знаменитого короля Русі Данила Галицького. А існування після 1323 року нащадків Данила Галицького було невигідне геть усім: Папському престолу, Золотій Орді, польським королям, Великим литовським князям, пізніше — московським князям. Всі вони посягали на спадщину живих нащадків славного королівського роду Данила Галицького, а Папський престол, порушуючи існуючі канони, ще й благословляв на престол Галицької і Волинської землі звичайних завойовників при живих спадкоємцях. Не зрозуміло тільки, чому українські історики так довго «співають пісень» в унісон з давніми нашими «зверхниками».
Новий Великий князь Юрій II, як він писав «землі Русі, Галичини і Володимирщини», «У 1325 р., щойно обійнявши владу.. підтвердив свою відданість мирним взаєминам із Орденом. У 1327 р. Юрій–Болеслав вдруге підтвердив чинність угод, укладених раніше із рицарями–хрестоносцями» [44, с. 111].
Цікаво, що саме в далекому Ордені, пізнішій Пруссії, збереглися цінні для нас документи. Орден був незацікавлений у їх знищенні чи приховуванні. Аналогічні документи у Литві та Польщі не збереглися. Можливо, приховуються.
Збереглася аналогічна грамота князя Юрія II великому магістру Ордену Люд еру від 11 лютого 1334 року. Та для нас найцікавіша мирна грамота князя Юрія II до Генерального магістра Ордену Теодеріка від 20 жовтня 1335 року. Цю грамоту одночасно з Великим князем Юрієм II підписали його підлеглі, скріпивши своїми гербовими печатками. Наводимо витяг із давньої грамоти:
«Ми, разом із нашими вибраними і вірними боярами та військовими, тобто Дмитром, дядьком нашим; Михайлом Єлизаровичем, воєводою белзьким; Васьком Кудиновичем, суддею нашого двору; Грицьком Коссачовичем, воєводою перемишльським; Борисом Кракулою, воєводою львівським; Ходором Отеком, воєводою з Луцька; Хотком, сином Яромира — опорою та охороною даного питання, відновлюємо, схвалюємо, ратифікуємо і стверджуємо… із нашими названими боярами, військовими, знаттю та нашими землями і людьми укласти цей сприятливий союз із… теперішнім генеральним магістром Ордену та з його співнаставниками…» [44, с. 113].
У книзі сучасних українських істориків наведено частину тексту договору з сімома печатками, які скріплюють грамоту, отих поіменованихпосадовців Юрія II. Зазначимо: у цитаті автор написав слово «дядько» з малої літери, так, як воно й має читатися. Тому що словосполучення «тобто Дмитром Дядьком нашим» у наведеній цитаті є недоречним. «Дмитро, дядько наш», як брат Марії, — матері Юрія II, тобто князь і нащадок Данила Галицького, поіменований у грамоті першим, другим поіменований воєвода Белзький, який, скоріше за все, був членом сім’ї роду Тройдена, і лише третім поіменований «суддя нашого двору» Василь Кудинович — одна із керівних придворних осіб. Суддя великокнязівського суду був значно вищою посадовою особою за звичайного боярина Дмитра Дядька (Дедька), як подають нам цю особу сучасні історики, тому, будучи звичайним боярином «боярської олігархії» у державних документах до іншої держави ніколи би не був згаданий раніше «судді нашого двору».
Прийшла пора українським історикам, вихованим на рівні більшовицького, пролетарського етикету, ознайомитися з двірцевим етикетом європейських правлячих династій. Тому трактувати особу «Дмитра, дядька нашого» слід однозначно, як молодшого сина Юрія Львовича, брата князів Андрія і Лева й княжни Марії, а не вигаданого «боярина–управителя чи старости землі Русі» «Дмитра Дедька».
Треба розуміти, що саме таку думку про Дмитра Дядька (Дедька) нам багато років нав’язувала офіційна Польща, вирушивши у 1340 році на загарбання Львова та Галичини — «схизматицький народ руський», який «отруїв князя руського Болеслава, сина католицьких батьків, і немилосердно позабивав інших католиків, прихильних до того князя за його життя» [44, с. 121].
Отож не все так просто було з князюванням Юрія Тройденовича з 1325 до 1340 року, якщо йому довелося тримати біля себе таке велике католицьке (польське) оточення, займаючи Великокнязівський престол. А посягали на престол Галицько–Волинського князя, за словами польського короля, православні супротивники, якими й були князь Дмитро — правнук Данила Галицького та його прихильники.
На користь цієї версії говорить поведінка Дмитра, який очолив опір польському королю Казимиру у 1340 році. Надзвичайно цікавим є інший достовірний факт: у розгромі польського короля Казимира 1340 року брав участь і князь Данило (Острозький), невідь звідки з’явившись вперше на історичній арені.
