Московити пізніших часів так люто не любили своїх давніх родичів і зверхників, що навіть знаменитий М. М. Карамзін, який походив із давнього татарського роду, дозволяв собі писати ось таке: «Таврида уподоблялась для нас ядовитому гаду, который издыхает, но еще язвит смертоносным жалом» [18, т. X, с. 277].

Він писав таку мерзоту про Кримське ханство, яке, по суті, єдине із новостворених золотоординських держав завжди стояло на захисті Московського спорідненого улусу, дозволило залучити до Московії Казанське та Астраханське ханства, врешті віддало Москві ярлики на Тверське князівство і на так звану «Західну Мещеру», вимагаючи навзамін лише покори та послуху.

Саме ці кримські вимоги покори та послуху, які повністю заперечували московську так звану велич і показували світові її давнє справжнє обличчя, стояли московській татарській правлячій еліті кісткою в горлі. Це завжди штовхало їх до фальшивих вигадок та брехні.

І за царя Федора, і за царя Годунова Москва продовжувала виконувати волю Турецького султана і Кримського хана.

«…Новый Хан Крымский, приемник умершего (в 1588 году) Ислама, брат его, именем Казы–Гирей (у 1589 році завдав чергового удару по Україні та Литві. — В. Б.)… Он убедил Султана не мыслщь впредь о завоевании Астрахани; что Москва и Таврида будут всегда иметь одних неприятелей» [18, т. X, с. 302–303].

Турецький султан був настільки милостивий до Московського царя, що після клятви Кримського хана Кази–Гірея у вірності Стамбулові Москви і Бахчисарая направив до Москви Константинопольського Патріарха Іакима. Очевидно, і «Московський Правитель» Борис Годунов, який за часів царя Федора, по суті, правив Московією усі ті роки, отримав від султана секретну цидулку — примусити Патріарха проголосити новий Московський Патріархат. Турецький султан у ті роки (кінець XVI століття) був зацікавлений у тому, щоб у християнства з’явився новий релігійний центр у Москві, бо його військо стояло в центрі Європи, під Віднем, а Римський Першосвященик докладав найбільших зусиль, аби об’єднати усі християнські держави у протистоянні Османам.

Чудовим доказом цього є лист Московського царя Федора до Кримського хана Кази Гірея. Послухаємо:

«Папа Римский, Цесарь, Короли Испанский, Португальский, Датский и вся Германия убеждают меня искоренить твой Улус, между тем как они всеми силами будут действовать против Султана. Собственные Бояре мои, Князья, Воеводы… также бьют мне челом, чтобы я… двинул войско и в самых недрах твоей Орды не оставил камня на камне. Но я, желая дружбы твоей и Султановой, не внимаю ни Послам Европейских Государей, ни воплю моего народа, и предлагаю тебе братство с богатыми дарами» [18, т. X, с. 338].

Федір, підтриманий Турецьким султаном, таки вимолив у Кримського хана підписання Шертної (Клятвенної) грамоти. Вона була підписана влітку 1594 року.

«В залог дружбы Федор… доставил Казы–Гирею 10000 рублей, сверх шуб и тканей драгоценных, обещая присылать ежегодно столько же…» [18, т. X, с. 339].

«В сие время, совершенно мирное для… (Московії. — В. Б.) внешняя Политика ее не дремала, — и, смело уверяя Султана, что мы из дружбы к нему не хотим дружить с его врагами, Двор Московский искреннее прежнего желал союза с ними» [18, т. X, с. 339].

Такий же стан дружби Московії з Кримським ханством і Османською імперією підтримували нові московські царі під час Смути — Борис Годунов і Василь Шуйський. Все відбувалося за старим сценарієм.

На ті роки припадає і поява в Московії так званого Патриаршества. Ми уже згадували про нього.

Отож, серед літа 1558 року, за наказом Турецького султана, до Москви прибув Константинопольський Патріарх Ієремія. Слід зазначити, якби Вселенський Патріарх був під захистом, хоча б показовим, султана, Москва б ніколи не дозволила собі так поводитися з ним, як те вчинила у 1588 році. Патріархові Ієремії було одразу заявлено: або він особисто проголосить і очолить Московський Патріархат, або він ніколи не покине Москви.

Так подав тиск Годунова на Ієремію М. М. Карамзін, коректно і виважено: «Федор встал, чтобы встретить Иеремию… и велел Борису Годунову беседовать с ним наедине. Патриарха отвели в другую комнату, где он рассказал Борису свою историю. Лет десять управляя Церковию, Иеремия, обнесенный (оббріха ний. — В. Б.) каким–то злым Греком, был сослан в Родос, и Султан, вопреки торжественному обету Магомета II не мешаться в дела Христианской духовной власти, беззаконно дал Патриаршество Феолипту. Через пять лет возвратили изгнаннику сан Иерарха; но в древнем храме Византийских Первосвятителей уже славили Аллу и Магомета: сия церковь сделалась мечетию… Далее, беседуя с Годуновым, он похвалил мысль Феодорову иметь Патриарха… (Московского. — В. Б.); а лукавый Годунов предложил сие достоинство самому Иеремии… “Да исполнится же воля Царская!” — ответствовал Патриарх. — Уполномоченный нашею Церковию, благословлю и поставлю, кого изберет Феодор…» [18, т. X, с. 309].

Не будемо пояснювати, що і того разу в Москві грубо порушили церковні канони. Ми пам’ятаємо, що Московська православна церква з 1448 до 1588 року перебувала в статусі неканоніч ної, самопроголошеної митрополії. Її перший митрополит Іона був призначений на кафедру, по суті, золотоординським ханом Улу–Мухаммедом.

Тому, тільки з цієї причини, Константинопольський Патрі арх не мав права висвячувати Патріарха для неканонічної церкви. Крім того, особисто Патріарх не має права проголошувати Патріархів для інших церков. Це справа Священного Собору всесвітнього Патріархату.

Викрутивши руки цього разу Патріархові та познущавшись з канонів, Москва купила Патріаршество за гроші. Послухаймо М. М. Карамзіна:

«…Славим… высок достоинства Годунова и редкий ум старца Андрея Щелкалова; всего же более хвалили щедрость российскую (татарську. — В. Б.); ибо их непрестанно дарили серебряными кубками, ковшами, перлами, шелковыми тканями, соболями, деньгами… Наконец Государь (в Мае 1589) отпустил Иеремию в Константинополь с письмом к султану… и сверх даров послал туда 1000 рублей, или 2000 золотых монет Венгерских, на строительство новой Патриаршей церкви…» [18, т. X, с. 311–312].

А тепер подумаємо: проголошувалася московська Патріархія з благословення та дозволу турецького султана, чи ні?

Цікаво, що і в 1484 році, коли в Москві проголошувалася неканонічна Митрополія, і в 1589 році, коли в Москві проголошувалася незаконна Патріархія, чинилося все те під тиском та з дозволу вихрещених татарів. В першому разі — з дозволу та за наполягання хана Улу–Мухаммеда, який із 1445 року посів Московське князівство: а в другому за жорсткого тиску вихрещеного татарина Бориса Годунова, який правив Московським князівством спочатку, як соправитель (1584–1598 роки), а далі як законний цар (1598–1605 роки).

Ті вихрещені татари служили своїй Батьківщині — Московії. Це незаперечна істина.

3

Смутні та пізніші часи

Московська так звана історична наука надавала походам татарів на Московію великого значення. Але всі дослідження з цієї теми зводяться до одного висновку — то були грабіжницькі походи. І якщо подивитися очима московитів, то складається враження, що російські наукові мужі мають сенс. Але такі висновки роблять та сприймають або необізнані, або зацікавлені люди. Тому Москва робила абсолютно все можливе, аби правда та істина не стали відомі широкому загалу.

Скажіть, будь ласка, чи може ходити злодій і бандит на чужі землі однією і тією ж дорогою?

Звичайно, ні! Це очевидний абсурд.

А от кримські татари чомусь завжди ходили на Московію тими самими дорогами. Та ще й такими, які вели не до Москви, а до так званого Мещерського (за сучасним московським поданням — Мещовського) поля. І фіксувати такі походи московити чомусь стали тільки з XVI століття. Продовжувались вони і в XVII столітті. В чому ж річ? Що штовхало кримських татар до таких походів?