В 70–ті роки XV століття, і пізніше, йшла боротьба між Османами та Європою, аби схилити Москву та її владу на свій бік. Без осмислення цієї боротьби важко зрозуміти поведінку московських князів династії Улу–Мухаммеда: Івана III, Василя III, Івана IV (Грозного) та його сина Федора Івановича.

«В сие время судьба Иоаннова ознаменовалась новым величием посредством брака, важного и счастливого для России (Московії. — В. Б.), ибо следствием оного было то, что Европа с любопытством и с почтением обратила взор на Москву, дотоле едва известную, что Государи и народы просвещеннейшие захотели нашего дружества, что мы, вступив в непосредственные сношения с ними, узнали много нового, полезного как для внешней силы государственной, так и для внутреннего гражданского благоденствия» [18, т. VI, с. 245].

М. М. Карамзін мав рацію, коли писав, що саме в ті роки Європа вперше звернула увагу на Московію як на можливого самостійного політичного гравця.

Коли ми звернемося до європейських карт, то на них до початку XVI століття не було окремої держави Московії. Європейці дуже добре знали, що Москва зі своїми навколишніми землями належала до єдиної держави, яку вони визначали ім’ям — Тартарія.

«К концу XV века Московия становится… государственно–территориальным образованием на землях бывшего улуса Джучи. Но еще не самостоятельным государством. Западные карты еще в начале XVI века показывают Московию, Крым, Казань, Астрахань, Ногайскую Орду и Сибирь единым государством. Над всеми этими территориями реет флаг с татарской тамгой. Это хорошо видно на карте Martin Waldseemuller 1507 года. А вот на его же карте 1516 года это уже отдельные государства. Скорее всего, они преобрели такой статус в 1502 году, когда Менгли–Гирей уничтожил Большую Орду…» [42].

Усі європейські країни пильно стежили за подіями, що відбувались у східній «Тартарії»: Європа у ті часи зазнавала постійних ударів зі сходу.

Після падіння Константинополя у 1453 році один із братів останнього Візантійського імператора Костянтина Палеолога

Фома виїхав до Риму з усією своєю родиною, де був прихильно прийнятий Папським престолом.

Римський Першосвященик, як усі державці європейських країн, розумів, що Османи, які, по суті, успадкували могутність Чингісхана, не зупиняться на Албанії, Константинополі, Валахи (сучасній Румунії) і Трансильванії. Перед загрозою завоювання опинились: Італія, Угорщина, Польща, Велике Литовсько–Руське князівство та інші Європейські країни.

За часів хана Батия і його нащадків (1240–1450 роки) Європі вдалося згуртуватися і втриматися від поневолення так званою Золотою Ордою. У ті часи були задіяні не тільки військові сили Європи, але й дипломатія. І хоча переважній більшості Європи вдалося вистояти, та Чингісиди просунулися на захід до Дунаю і Дніпра.

Османська імперія, використовуючи цей потужний плацдарм, мала намір вийти до Біскайської затоки і Ла–Маншу.

Слід визнати, що навіть у ці критичні часи європейські країни розривали чвари. Та завдяки тиску церкви, припинилась Столітня війна (1337–1453 років) між Англією та Францією, відбулося об’єднання (унія) Великого Литовсько–Руського князівства з Польщею (1569 рік), припинився тиск Тевтонського і Лівонського орденів на християнські східні народи.

В останньому випадку католицька церква тільки змінила тактику, перейшовши від військового поневолення до церковного засилля на землях білорусів та українців. Агресивні наміри Риму окатоличити православні християнські народи Ватикан не полишав до другої половини XX століття, що теж завдавало шкоди спільному протистоянню Османській імперії. Особливо на теренах України (Русі) в XVI–XVII століттях.

Європа 1469 року знову вдалася до дипломатичних дій щодо одного із потужних уламків колишньої Золотої Орди — Московії. Послухаємо М. М. Карамзіна:

«Папа искал ей (Софії Палеолог. — В. Б.) достойного жениха и, замышляя тогда воздвигнуть всех Государей Европейских на опасного… Магомета II, хотел сим браком содействовать видам своей Политики. К удивлению многих, Павел (Папа. — В. Б.) обратил взор на Великого Князя Иоанна… Папа надеялся, во–первых, через Царевну Софию, воспитанную в правилах Форентийского Соединения, убедить Иоанна к принятию оных и тем подчинить себе нашу церковь, во–вторых, лестным для его честолюбия свойством с Палеологами возбудить в нем ревность к освобождению Греции (Константинополя. — В. Б.) от ига Магометова:… отправил Грека, именем Юрия, с письмом к Великому Князю (1469 году) предлагая ему руку Софии, знаменитой дочери Деспота Морейского… Сие важное Посольство весьма обрадовало Иоанна… все думали согласно с ним, что сам Бог посылает ему столь знаменитую невесту, отрасль царственного древа, коего сень покоила некогда все Хрестианство православное…» [18, т. VІ, с. 246–247].

Як бачимо, московському князю Іванові III, нащадкові Чингісидів по лінії Улу–Мухаммеда, сподобалась ідея очолити християнську православну віру, оженившись на племінниці останнього Візантійського імператора. Отож, згода від Івана III, московського митрополита «Филиппа» (Пилипа) та усього московського двору була отримана і «Царевна въехала в Москву 12 ноября (1472 року. — В. Б.), рано поутру… тут свершилось обручение… наконец (митрополит. — В. Б.) обвенчал Иоанна с Софиею, в присутствии его матери, сына, братьев, множества Князей и Бояр…» [18, т. VI, с. 250–251].

Разом із Софією до Москви прибув її «особенный Двор, чиновников и служителей» та багато православних, «которые надеялись обрести в единоверной Москве второе для себя отечество».

Московія наповнилася кількома тисячами людей — носіями візантійської ідеології, освіченими, нахабними, бажаючими грошей і слави. Історик К. Валішевський так охарактеризував духовний стан московитів того часу, який принесла Софія:

«Царь и Император у… (московитів. — В. Б.) того времени были синонимами… этот титул носили и византийские императоры, а они ведь были государями той великой Восточной империи, которую думали снова восстановить в новой столице православного мира… При помощи намеков и хитроумных выдумок… Навязывалась идея о исторической приемственности, соединяющих московских государей со всеми этими предшественниками (асірійські, єгипетські, вавілонські, римські та візантійські імператори. — В. Б.). Это представление постепенно; проникало в национальное сознание. Не московская ли держава и есть именно то шестое царство, о котором упоминается в апокалипсисе?..

Эта историческая греза искала случая воплотиться в действительность. После падения сербского (1389 рік. — В. Б.) и болгарского (1396 рік. — В. Б.) царства, она естественно должна была переброситься на север…» [114, с.142–143].

Ця ідея московського візантійства за часів Івана III тільки почала зароджуватись, і хоч як Софія не старалась спонукати чоловіка проголосити себе царем — спадкоємцем Візантійської імперії, домогтися свого не зуміла. У ті роки були ще живі Чйнгісиди, які пам’ятали роки проживання в столиці Золотої Орди — Сараї, і хоч тут, у Москві, за велінням Улу–Мухаммеда вони прийняли православну віру, та залишалися живими ще родичі в Касимовському, Казанському і Кримському ханствах, які дотримувалися старої віри та старих звичаїв.

Сам Іван III пам’ятав дитячі та юнацькі роки, коли сповідував мусульманську релігію.

Просунутись у цьому напрямі далеко Ватиканським представникам не вдалося: Іван III до кінця свого життя залишався вірним союзником Османів та Кримського ханства.

Але візантійська іскра хитрості та підступності потрапила до сухої, переповненої спраглими бажаннями величі і могутності, московської, дерев’яної «избы». Тож скоро мало спалахнути «Московське полум’я…».

Поки ж Іван III відгукнувся лише на деякі вимоги нової дружини:

— перестав зустрічати ханських послів перед в’їздом до Москви та «зализувати кобиляче молоко з грив ханських коней», пролите ханами;

— став будувати в Москві нові муровані церкви, бо єдина кам’яна церква Успіння, збудована ханом Калитою (Іваном Калтою), розвалилася;