Московські хани розуміли, що пограбувавши Новгородську землю, слід негайно тікати, бо відплата за цей бандитський похід неминуча. Тому так і вчинили.
М. М. Карамзін, підсумовуючи похід, засвідчив:
«Все области Новогородские, кроме столицы, являли от пределов восточных до моря зрелище опустошения, произведенного не только ратию Великокняжескою, но и шайками вольницы, граждане и жители сельские в течение двух месяцев ходили туда вооруженными толпами из Московских владений грабить и наживаться» [18, т. VI, с. 240].
Кожен, хто читатиме цей розділ, розуміє, що справжні християни так чинити не могли. Так поводитися з новгородськими сусідами — слов’янами могли тільки ворожі племена. Про братерство і дружбу, а тим більше, про єдиний слов’янський народ Москви і Новгорода в кінці XV століття, говорити не доводиться. Ні Якуб (Іван III), ні Даніяр (син Касима), ні їхні дружинники, ні ті, що «ходили туда вооруженными толпами грабить и наживаться», не могли стати спадкоємцями новгородської культури, побуту, ремесел тощо. Це очевидно, хоча декому дуже важко в цьому зізнатись.
* * *
Щоб зрозуміти подальші вчинки Івана III відносно Новгорода і новгородців, треба звернути увагу на ті зміни, які відбулися у 1472–1482 роках у Кримському ханстві та Московії.
Уже повідомлялося, що, починаючи з п’ятдесятих років XV століття, Кримське ханство перебувало в союзних відношеннях із Османською імперією. Досить відкрито і правдиво про це написав російський історик М. Г. Сафаргалієв:
«Добиваясь подчинения генуэзцев во что бы то ни стало, Хаджи–Гирей обратился за помощью к турецкому султану, хотя эта помощь должна была привести к утрате независимости только что образованного ханства. В 1454 г. в районе Керчи, во время встречи посла хана с командующим турецкого флота адмиралом Дмир Кяхья, было заключено соглашение о доступе турок на Крымский полуостров. В силу этого не только Каффа, но и само Крымское ханство фактически сделались зависимыми от турецкого султана» [14, с. 263].
Також у дружніх відносинах з Османською імперією у ті роки перебувала й Московія. Хоча про це російська історична наука говорити соромиться.
Після смерті у 1466 року Хаджі Гірея та недовгої боротьби синів за спадок батька кримським царським престолом заволодів у 1468 році Менглі–Гірей. Як і батько, Менглі–Гірей проводив щодо сусіднього Великого Литовсько–Руського князівства виважену, дружню політику, започатковану ще з часів хана Тохтамиша, тобто з 1380 року. Саме відтоді було вирішено питання захоплених Ольгердом земель так званої Мещери. До тих земель Мещерських, переданих ханом Золотої Орди Тохтамишем під управління Литві, належали: сучасні Калузька і Брянська області, східна частина Смоленської та Західна частина Тульської областей. А також захоплених князем Ольгердом землі сучасних Орловської та Курської областей, які до Мещерських земель, у розумінні Кримських ханів, не належали.
Про ці землі говоритимемо пізніше. Зараз тільки нагадаємо: Хаджі–Гірей і Менглі–Гірей своїми ярликами у 1461 і 1472 роках документально підтвердили право Великого Литовсько–Руського князівства на них. Литва за право володіння тими землями сплачувала Кримському ханству, як і Тохтамишу (згадайте його ярлик до Ягайла 1392 року), — данину.
Москва завжди намагалася переконати всіх, що у тих ярликах ішла мова про руські (українські) землі. Послухаємо, що писали про ярлики сучасні історики:
«І якщо сама процедура посадження Хаджі–Гірея в Криму Радзивілом видається дещо сумнівною, то факт його дружніх взаємин із Казимиром є безперечним. Документально їх засвідчує ярлик на всі руські землі Литовського князівства, виданий володарем Криму ВІ461 році…
Після смерті Хаджі–Гірея (1466 р.) спалахнула уособиця між його синами, в якій взяв гору енергійний Менглі–Гірей (1468 р.). Він також видав Казимиру ярлик на руські землі (1472 р.)» [167, с. 301].
Дружбою між Великим Литовсько–Руським князівством і Кримським ханством в першу чергу були не задоволені Османська імперія та Московське ханство (князівство). Що зрозуміло: Велике князівство протистояло Османам на Балканах (у 1444 році у битві з турками там загинув король Польщі), а на півночі Велике князівство протистояло Москві в її еспансії на захід. Тому не може бути сумніву, що Османська імперія старалася об’єднати своїх потенційних союзників.
Тим більше, що Османи на початку сімдесятих років уже знали про спробу Ватикану залучити Москву на бік європейських країн у протистоянні з турками. Послухаємо: «Папа искал ей (Софії Палеолог. — В. Б.) достойного жениха и, замышляя тогда воздвигнуть всех государей Европейських на опасного для самой Италии Магомета II, хотел сим браком содействовать видам своей Политики… К удивлению многих, Павал (Папа. — В. Б.) обратил взор на Великого Князя Иоанна… Вследствие сего намерения Кардинал Виссарион, в качестве нашего единоверца, отправил Грека, именем Юрия, с письмом к Великому Князю (в 1469 году), предлагая ему руку Софии, знаменитой дочери Деспота Морейского» [18, т. VI, с. 246].
Підтиском Османської імперії, уже в 1472 році Москва прийняла усі вимоги Кримського хана і направила до Криму свого посла Іванчу. 1473 року Іванча повернувся з Криму з послом Менглі–Гірея Азі–Бабою, «который именем его клятвенно утвердил предварительный мирный договор (умови договору. — В. Б.) между Крымом и Россиею (Московією. — В. Б.) состоящий в том, чтобы Царю Менгли–Гирею, Уланам и Князьям его быть с Иоанном в братстве и любви, против недругов стоять заодно…» [18, VI, с. 260].
Навіть М. М. Карамзін досить чітко визначив, що той узгоджений договір був не союзним договором, а васальним зобов’язанням Московського князя перед Кримським ханом, за яким Іван III визнавав себе васалом Кримського хана, зобов’язувався платити йому данину («поминки»), а хан змушений був захищати свого васала.
Представник Івана III Микита Беклемишев — нащадок «Бахмета Усейнова сына» — підписав у Криму саме такий так званий договір, де говорилось: «Ты, великий Князь (Іван III. — В. Б.), обязан слать ко мне, Царю (Кримському ханові. — В. Б.), поминки, или дары ежегодные». Государь (Іван III. — В. Б.) велел Беклемишеву согласиться на сие…» [18, т. VІ, с. 260].
Пояснювати нічого не треба. Уже в 1474 році Москва мала на руках васальний, хоча й дружній, договір із Кримом. А в 1475 році Османська імперія ввела своє військо на Кримський півострів і підпорядкувала Крим династії Османів. Так Іван III і Московське князівство стали васалами Османської імперії.
Із 1475 року Москва стала сплачувати данину васалові Османської імперії. Що досить влучно констатував Патріарх Досифей (1624–1693):
«Досифей, православный паприарх Иерусалимский, писал Петру (Першому. — В. Б.): “Крымских татар всего горстка, и все же они хвастаются, что получают с вас дань. Татары — турецкие подданные, откуда следует, что вы подданные Турции”» [168, с. 224].
Цікаве історичне свідчення від людини, яка на перших порах підтримувала політику Московії 1660–1680–их років XVIІ століття, а ставши Патріархом, різко звинуватила самого Петра І у зраді інтересів християнства. Московити про це згадувати не бажають. Як не бажають вони згадувати, що союз Москви з Кримом був освячений неканонічною з 1448 року Московською православною церквою, яка зрадила свій Патріархат у найтяжчі для нього роки. Але це звичайна практика вчинків Московської держави.
Отримавши договір про спільні бойові дії з Кримським ханством проти держав Європи та благословення Османів, Московський князь Іван III зажадав од Новгорода уже в 1475 році, аби новгородці увійшли до Московського улусу (князівства) та визнали його «своим Государем». І поки новгородська влада, вичікуючи допомоги від Великого Литовсько–Руського князівства, вел а досить важкі перемовини з Московією, Іван III восени 1477 року завдав Новгороду повторного удару.
