«В 7061 (1553) году от сотворения мира прибыли в Москву из Ногаи (Мангитського Юрту. — В. Б.) от Исмаил Мурзы и других татарских князей… послы, кои жаловались перед царем о многих неправосудиях и обидах, кои они от Емтурчея (у російській історії астраханський хан — Ямгурчей. — В. Б.) сносить должны были. Они просили его (Івана IV. — В. Б.) о помощи и обещалися ему служить, не щадя жизни своей, если он вступится со своим войском в Ногаию (Астраханське ханство. — В. Б.)» [161, част. 2].

Уже навесні 1554 року московський цар Іван IV послав своє військо розгромити Астраханське ханство, яке того часу дотримувалося Кримської орієнтації. Таким чином він залучав на свій бік потужний Мангитський Юрт.

Москва ніколи не надавала військової допомоги сусіднім народам не маючи прямої вигоди від такої агресії. Астраханський хан Ямгурчей відкритого бою не прийняв, а відійшов зі своїми головними силами під захист Кримського хана до Азова. Хоча московські заяви про перемогу над Астраханню занадто гучні, та то звичайні московські вигадки.

Послухаємо того ж Гмеліна, хто 1554 року присягнув на вірність Москві в Астрахані:

«Итак, назначен был от… (московитів. — В. Б.), кто милости участником быть желает, явился бы в Астрахань. Посему пришли князь Ираклеш, который… был знатнейший, Ишим и Али со всеми их сродственниками поддаными. Прибыл также и Енгуваш Асей с 3000 вооруженной конницы, пять сот мурз и князей и 7000 простых татар. Сии все присягали торжественно… 29 дня июля Пронский и прочие генералы со всею армиею отправились обратно в Москву, оставив при Дербиш Алее (новий астраханський цар, у московських сучасних джерелах — Дервіш–Алі. — В. Б.) довольный (московський. — В. Б.) гарнизон… и Етмурчееву фамилию взяли с собою» [161, частина 2].

У новопризначеного астраханського царя та його оточення прийняли присягу і, прихопивши рідню старого царя, вирушили до Москви.

Із майже 300–тисячного населення Астраханського ханства присягнуло Москві не більше 10–11 тисяч татарів. Це за офіційними московськими джерелами.

Тож не дивно, що вже наприкінці наступного року новий астраханський хан відмовився виконувати накази Москви і заявив про скасування домовленостей.

Цього разу Москва діяла, як у Казані 1552 року. У 1556 році московити штурмом захопили Астрахань, за допомогою війська тепер союзного Мангитського Юрту, повністю вирізали населення та вщент зруйнували місто.

Іван Грозний звелів побудувати Астрахань на іншому місті, використавши будівельний матеріал зруйнованої столиці.

Звичайно, про другий похід на Астрахань, вирізання у ній людей та про повне руйнування міста, московська офіційна історична наука мовчить. Навіть Гмеліну про те говорити не дозволили. Лише деякі чесні археологи вимушені були про те сказати. «Основание совр(еменной) А(страхани) положено сооружением в 1558 новой крепости на высоком Заячьем, или Долгом, холме, омываемом Волгой и ее рукавами» [2, т. 2, с. 339].

Автор збирався попереднім реченням закінчити короткий опис Астраханського ханства. Але саме в цей час йому довелося працювати із книгою Самуїла Георга Гмеліна «Путешествие по России для исследования трех царств естества». І раптом зустрів у тій книзі, видання 1770 року, неймовірне свідчення. Послухаємо:

«Сколь долго Астрахань стояла на том месте, по тех пор и называлась она Тмутараканом, и повествование г. Ломоносова находящееся, что царь Ярослав Владимирович с братом своим Мстиславом имел войну с князем Тмуторакановым и, наконец, вступил с ним в союз, отчасти доказывает, что требование России на Астрахань еще к временам прежде владения царя Ивана Васильевича относится, и с другой стороны справедливость, что прежде Астрахань называлась Тмутораканом сим же подтверждается» [161, частина 2].

Маймо на увазі; книга пройшла жорстку цензуру і друкувалася з особистого дозволу Катерини II.

У 1650–1750 роки в російській імперії Тмутараканню називали Рязань і Рязанське князівство. Що робилося з дозволу царів Петра І, Катерини II, Анни Іоанівни та Єлізавети Петрівни. Подібної думки дотримувались кращі історики того періоду: Андрій Лизлов (?–1696), Василь Татіщев (1686–1750), Михайло Ломоносов (1711–1765), Герард Міллер (1705–1783) та інші.

У 1760–1780 роки назву Тмутаракань і. Тмутараканське князівство перенесли на Астрахань та Астраханське ханство. Що цікаво, твір Гмеліна, який це стверджував, теж пройшов жорстку царську цензуру і отримав дозвіл на друк від самої Катерини II.

Як повідомив академік Самуїл Георг Гмелін, першим Астрахань назвав Тмутараканню Михайло Ломоносов у праці «Древняя Российская история от начала Российского народа до кончины Великого князя Ярослава Первого или до 1054 года».

М. В. Ломоносов (1711–1765) і С. Г. Гмелін (1745–1774) у 60–70 роках XVIII століття перенесли ім’я «Тмуторакан» — на Астрахань, мотивуючи, «что требование России на Астрахань еще к временам прежде владения царя Ивана Васильевича относится».

Апісля війни з Османською імперією 1768–1774 років, коли європейські країни, при заключенні Кючук–Кайнарджійського мирного договору 1774 року, відмовили Російській імперії у приєднанні до неї захоплених у 1771 році Тамані та Криму, Москва галопом кинулась шукати Тмутаракань на Тамані.

І одразу знайшла, як доказ на ті землі, знаменитий «Тмутараканський камінь» на Таманському півострові. Про що ми розповідали у першому томі книги.

Таких анекдотів у Московській історії — сотні! Навіть — тисячі!

І сором їх не мучить.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

МОСКОВСЬКІ НАЩАДКИ УЛУ–МУХАММЕДА

І

СИН УЛУ–МУХАММЕДА — ЯКУБ (ІВАН III)

1

Іван III сів на московський князівський престол у 1462 році, хоча співправителем князівства став ще у 1450 році. Батько — Улу–Мухаммед залучав свого молодшого сина–християнина до управління улусом. А головне — він ще за життя призначив володаря улусу, показавши Махмутеку і Касиму та їхнім нащадкам, хто якими землями мав володіти. Бо якби Улу–Мухаммед не вчинив цього за життя, то Махмутек, як правонаступник батька, міг би підпорядкувати Московський улус собі, або передати його одному із своїх синів. А так — волю батька ніхто не мав права порушувати.

Включно до Івана III московський князівський престол посідали нащадки Чингісхана з волі ханів Золотої Орди. Серед них були і хани Тохтамиш та Улу–Мухаммед, які очолювали Московський князівський престол після втрати царського.

Треба мати на увазі, що нові незалежні держави: Кримське, Касимовське, Казанське ханства та Московське і Тверське князівства були заселені спорідненими ханськими ілями (родами). Хоча, звичайно, у Касимовському, Казанському і Московському улусах залишалось багато нащадків різних ілів попередніх ханів. Бо хани Берке і Беркачар та їхні нащадки спиралися переважно на роди: мангитів, кунгиратів, каракиреїв, джалаїрів, дулатів та інші. Тому й бачимо у Касимовському ханстві ось таку картину:

«У автора “Сборника летописей” при описании воцарении в Касимове Ураз–Мухаммеда поименованы четыре быка из родов Аргын, Кипчак, Джалаир, Мангыт. Первые два быка Аргын и Кипчак садились во время торжественного заседания по левую сторону царского престола, которая почиталась более почетною, чем правая, а вторые т. е. Джалаир и Мангыт по правую…» [96, с. 32].

Слід мати на увазі, що так само було в Казані та Криму. Хоча головні ілі (роди) там були інші. І в православних князівствах Московському та Тверському зберігався розподіл за знатністю родів з далеких Батиєвих часів до введення «Бархатной книги русского дворянства». Звичайно, християнська релігія внесла дещо інші критерії знатності родів.