3. Халіл (1461–1467 роки).
Не будемо розповідати про взаємовідносини московських, казанських та касимовських ханів і князів у цьому розділі, зробимо це далі, де мова йтиме про Московське князівство за часів Великого князя Улу–Мухаммеда та його нащадків:
1. Улу–Мухаммеда (він же Василь II) — правив у 1446–1462 роках,
2. Івана III — правив у 1462–1505 роках,
3. Василя III — правив у 1505–1533 роках,
4. Івана IV — правив у 1533–1584 роках.
Ще раз нагадуємо: автор тільки позначає, на які улуси розпалася Золота Орда, приблизні кордони та перших керівників. Поки що не йдеться про взаємовідносини нових держав, їхню силу, стабільність і розвиток. Про це говоритимемо у наступних розділах.
ІІ. КАСИМОВСЬКЕ ХАНСТВО
Про Касимовське ханство у російській історичній науці практично не існує достовірного опису, особливо про його місцезнаходження та перші роки становлення. Відновимо справедливість і в цьому питанні.
Ханство для середнього сина Улу–Мухаммеда — Касима було створено 1445 року. Звичайно, ханство створив особисто Улу–Мухаммед.
Російський історик М. І. Шишкін досить чітко визначив значення Касимовського царства для Московської держави. У своїй «Істории города Касимова с древнейших времен» він писав:
«История города Касимова потому важна для истории России, что Касимовские цари со своими подцаными татарами воевали за Русскую землю и участвовали почти во всех войнах и походах против врагов ея, начиная с самого основания Касимовского царства и до его уничтожения, т. е. с эпохи Василия Темного (Улу–Мухаммеда. — В. Б.) и до времен Петра Великого» [96, с. III].
Тепер має бути зрозумілим задум хана Улу–Мухаммеда, коли він після 1445 року перекроїв кордони старих північних улусів Золотої Орди та створив Касимовський улус. Він, власне, відновив давній Темниковський улус Беркечара, додавши йому землі сучасної Володимирської та частини Нижньогородської областей.
Дуже цікаве свідчення про Касимовське ханство залишив арабський історик Ель–Дженнані:
«Этот Мухаммед был человек сильный и храбрый, он вторгся в земли… (Московського улусу. — В. Б.), захватил добычу и отнял из земель их Владимир, одну из областей Московских» [15, с. 538].
Якби древній Володимир не був переданий з Московського улусу до іншого, то подібної згадки не було. Отож, Володимир із 1446 року відійшов до Касимовського ханства.
До Касимовського ханства, найпевніше, входили сучасні: Володимирська, Івановська, Рязанська, Липецька, Тамбовська та прилеглі до них частини Нижньогородської, Тульської, Пензенської областей і Мордовської АРСР.
На півночі його землі омивала річка Волга, та граничили з Московським князівством.
На сході Касимовське ханство межувало з Казанським.
На півдні був нечітко визначений кордон з Великою Ордою Кичі–Мухаммеда.
На заході — із землями Великого Литовсько–Руського князівства: тими землями, які згодом Кримські хани передали Московії («8 міст» та ще «35 міст на чолі з Одоєвим»).
За кількістю населення та військовою потугою це було досить потужне ханство. В подальших війнах Московського князівства касимовські царі, як правило, очолювали чи то все московське військо, чи «главный большой полк».
І нехай нас не дивує, що касимовські хани постійно виступали на боці Москви. Це закономірне явище. Ми пам’ятаємо, що Московське князівство для касимовських ханів від 1445 до 1462 року, взагалі було батьківським улусом. Там сидів батько Касимовського хана — Улу–Мухаммед. А після батька улус очолював довгих 43 роки молодший син Якуб, у хрещенні — Тимофій, за московськими офіційними джерелами — Іван III. Він помер тільки у 1505 році, тож після смерті Касима, за московськими джерелами у 1469 році, довгих 36 років був старійшиною Улу–Мухаммедового царського роду. За ці 36 років, до 1505 року, на казанському та касимовському престолах уже сиділи правнуки Великого золотоординського царя. Тож Московський князь від часів Івана III завжди залишався старійшиною роду, а відтак — саме його накази мали виконувати Казанський та Касимовський хани.
І якщо усі касимовські хани поважали своїх московських родичів, то казанські хани добре пам’ятали, що Улу–Мухаммед спочатку сидів на Казанському царстві (1438–1445), а тільки після того посів московський стіл. Казань постійно виборювала у Москви першість.
І хоча за цим постулатом Казань випереджала Москву, та за старійшинством ханського роду завжди поступалась. Ось тому, коли ми звернемось до перших істориків Московської держави: А. І. Лизлова, В. М. Татіщева, Г. Ф. Міллера, М. В. Ломоносова та інших, то побачимо на сторінках їхніх праць жорстоку боротьбу Москви з Казанню. Ця боротьба у житті Московської держави з Казанню була головною, першочерговою. Всі інші стосунки з навколишнім світом для Москви кінця XV — першої половини XVI століття (до приєднання Казані) були другорядними. Для цього був підписаний союз із Кримом на принизливих, жалюгідних умовах, що змусило Москву сплачувати Криму данину до 1700 року.
Та про це поговоримо пізніше.
Абсолютно всі джерела минулого визнають, що на час створення Касимовського ханства у ньому мешкали майже стовідсотково татари і мордва. Ось підтвердження:
«Мещера и Мордва, племена, жившия в пределах касимовского царства» [96, с. 3].
Пам’ятаємо: «Мещера» — це викривлене московитами на свій лад ім’я тюркського (татарського) племені мішари. Тобто ще з далеких віків V–XII столітгь від Калуги і Волоколамська до Волги (Нижнього Новгорода і Самари) на «споконвічній землі московитів» впереміш мешкали татарські та мордовські племена. До них постійно додавалися ті тюркські племена, які хани приводили з собою, посідаючи царство.
Послухаємо далі:
«По поставлений себя (Бориса Годунова) на царство и пожаловал Царевича казачые Орды Бурмамета (Ураз–Мухаммеда) посадил его на царство Касимовское и даде ему град Касимов с волостьми и со всеми доходы» [96, с. 30–31].
І далі пояснює той же історик:
«Самым высшим сословием в Касимове были представители высших дворянских родов; они назывались бики и мурзы и составляли, так сказать, шляхту татарскую… У автора “Сборника летописей” при описании воцарении в Касимове Ураз–Мухаммеда поименованы четыре бика из родов Аргын, Кипчак, Джалаир, Мангыт… самые важные вельможи царские назывались у татар карачии; по праву звание карачия принадлежало бикам главнейших дворянских родов. Вышепоименованные четыре бика (Аргын, Кипчак, Джалоир, Мангыт) назывались карачиями» [96, с. 32–33].
Ні «русских», ні навіть московитів (тих же татарів, тільки хрещених) у Касимовскому царстві не зафіксовано.
Та найцікавіше інше: у Касимові, а це за московськими джерелами, столиця Мещери, повністю відсутній рід Ширинів.
А ми ж пам’ятаємо «Бархатную книгу русского дворянства»:
«В лето 6706 (1198) князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш. И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему князь Михайло, и в Андрееве Городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей» [24, т. 2, с. 239].
То куди ж подівся рід Ширинів з Мещери? Мовчить російська історична наука.
Отож бачимо, як достовірне джерело з книги В. Г. Тизенгаузена спростувало московську брехню. Бо й князя Беклемиша (Михайла) на теренах Касимовського ханства російська історія не знає, і церкви «Преображения Господня» на тій землі ніколи не існувало та й «Андреева Городка» в околицях Касимова споконвіку не було.
Таких вигадок на сторінках так званої російської історичної науки — хоч греблю гати.
Зайвий раз переконуємося, що Беклемиш (Михайло), то, дійсно, Тверський князь Михайло, де й церква «Преображение Господнє» існує з далекого 1282 року, збудована ним, і «Андреев Городок» — перші кам’яні споруди, зведені при гирлі річки Тьмаки єпископом Андрієм, існують з тих далеких років, а, головне, що й тюркський рід Ширинів залишався на тверській землі до кінця XIX століття.
