Кичі–Мухаммед, пообіцявши розібратись зі спадкоємцем Московського улусу, наказав, у першу чергу, прогнати Улу–Мухаммеда із Белева. Він не бажав робити це своїми силами, аби не викликати війну з Великим Литовсько–Руським князівством, оскільки Белев, разом із десятками інших міст: Одоїв, Мещерськ, Мосальск, Вязьма, Калуга, Дорогобуж, Ржев, Угратощо, належали до Литви. Хан же думав передати комусь іншому Московський улус, то й наказав очолити похід на Белев не Василю II, а синам Юрія — Шемяці та Косому.
«…От Москвы до Белева не оставив ни одного селения в целости; везде грабили, отнимали скот, имение и нагружали возы добычею. Конец ответствовал началу. Приступив в Белеву, Московские Воеводы отвергнули все мирные предложения Махмета (Улу–Мухаммеда. — В. Б.)… и вогнали татар в крепость, убив зятя Царева. На другой день Хан выслал трех князей для переговоров… Воеводы Московские не хотели ничего слышать. «Итак смотрите!» — Сказали Князья Махметовы, возвысив голос и перстом показывая… (на московитів. — В. Б.), которые в сию минуту толпами бежали от городских стен, гонимые каким–то внезапным ужасом. Вся рать Московская дрогнула и с воплем устремилась в бегство… (татари. — В. Б.) поскакали за… (московитами. — В. Б.), секли их, топтали и возвратились к Хану с вестию, что многочисленное войско великокняжеское исчезло как дым» [18, т. V, с. 143].
Згідно з російськими літописами «московская рать… насчитывала 40 тыс. человек». Отже, і в Улу–Мухаммеда було не менше людей.
Ми уже згадували, що хан Улу–Мухаммед був неординарною людиною, головне — далекоглядною, про що свідчитимуть його подальші дії. Він міг залишитись жити в Литві, за прикладом не одного золотоординського хана, та не зробив цього.
Весною 1438 року Улу–Мухаммед, перейшовши річку Волгу, захопив Булгарський улус Золотої Орди і заснував самостійне
Казанське ханство. Тюркські роди, що мешкали на тих землях, підтримали старого царя. Однак Улу–Мухаммед ставив за мету перехопити у Кичі–Мухаммеда усі північні улуси Золотої Орди: Московський, Темниковський і лояльний до нього — Тверський. Звичайно, розпочинати треба було — з Московського. Свого часу Улу–Мухаммед призначив Василя II Московським Великим князем, який зрадив йому. Тому хан мав право покарати і звільнити з посади свого ставленика.
З цього приводу професор М. Г. Сафаргалієв пише:
«Согласно Казанской летописи Улук–Мухаммед после захвата Казани в 1438 г. “Отовсюду собра силу к себе воинственную имногие грады русския (московські. — В. Б.) обступи, и всяко им озлобление тяжко наведе. И до самого дойде града Москвы, на другое лето белевского побоища 3 июля пожже около Москвы великия посады, и хрестьянского люду иссече, и плен сведе…”. О пребывании хана в городе Казани до 1445 г. говорится и в Архангелоградской летописи.. В обоих летописях говорится о пребывании его в Казани до 1445 г. откуда он предпринял поход на… (Москву. — В. Б.)» [14, с. 246].
Хан Улу–Мухаммед впродовж 1439–1445 років вчинив три походи на Москву, поки не добився свого — захопив Московського князя Василя II в полон.
Одночасно з боротьбою за царський престол у Золотій Орді в Московському улусі Орди йшла боротьба за улус між нащадками хана Тохтамиша. З одного боку, за владу тримався так званий Василь II, який постійно міняв свої погляди на золотоординську владу, підтримуючи то Кичі–Мухаммеда, то Улу–Мухаммеда — хто приходив з військом до Московії, тому й присягав на вірність; з іншого — сини так званого князя Юрія, сина Тохтамиша від другої православної дружини. Саме їм, за заповітом Тохтамиша, мав належати Московський удільний улус після відновлення з руїн. Треба визнати, що сини так званого князя Юрія — Дмитро Шемяка і Василь Косий — підтримували виключно хана Кичі–Мухаммеда, який щоразу підкорюючи Москву, передавав до їхніх рук улус. Не будемо повністю описувати так званий «Заколот Шемяки» — у російській історії він повністю відірваний від золотоординських подій. Зроблено те свідомо, щоби мати можливість закидати до «Московської історії» вигадки про незалежність. Уже згадувалося раніше, що після приходу до влади в Сараї Кичі–Мухаммеда Московський князь Василь II та його супротивники — двоюрідні брати: Шемяка та Василь Косий присягнули новому ханові на вірність. Свідченням чого стала «Белевская битва 1438 года».
Звичайно, передавати владу синам князя Юрія — Косому та Шемяці після такої ганебної битви хан Кичі–Мухаммед не став.
У цей час хан Улу–Мухаммед діяв надзвичайно енергійно, аби закріпити свою владу в Казані. Послухаємо:
«..(Улу–Мухаммед. — В. Б.) виступил из Белева и через землю Мордвы прошел в Болгарию, к тому месту, где находился древний Саинов Юрт, или Казань, в 1399 году опустошенная… (ханом Тохтамишем. — В. Б.)… Махмет (Улу–Мухаммед. — В. Б.), выбрав новое лучшее место близ старой крепости, построил новую, деревянную, и представил оную в убежище Болгарам, Черемисам, Моголам, которые жили там в непрестанной тревоге… В несколько месяцев Казань наполнилась людьми. Из самой Золотой Орды, Астрахани, Азова и Тавриды стекались туда жители, признав Махмета (Улу–Мухаммеда. — В. Б.). Царем и защитником. Таким образом сей изгнанник Капчакский сделался возобновителем или истинным первоначальником Царства Казанского, основанного на развалинах древней Болгарии. Моголы (тюрки. — В. Б.), смешались в оном с Болгарами и составили один народ, коего остатки именуются ныне Татарами Казанскими и коего имя около ста лет приводило в трепет соседственные области Российские (московитські. — В. Б.)» [18, т. V, с. 144].
Усі роки із 1437 по 1445 як не намагався Улу–Мухаммед повернути під свою руку Московський і Тмутараканський улуси, та зробити цього не зумів. Улуси підпорядковувались Сараю. Навіть разом із військом Кичі–Мухаммеда у 1444 році ходили походом на Брянськ і Вязьму — володіння Литви. Звичайно, ніяких серйозних чвар між Василем II та його двоюрідними братами Кичі–Мухаммед не допускав.
У 1445 році Улу–Мухаммед втретє вирушив військовим походом на Московський улус.
«Весною пришла весть, что Махмет осадил Нижний Новгород, послав двух сыновей, Мамутека и Ягуба, к Суздалю… Василий Васильевич с одною Московскою ратию пришел в Юрьев… Через несколько дней присоединились к Московитянам князья Можайский, Верейский и Боровский… Василий ужинал и пил с Князьями до полуночи, а в следующий день, по восхождении солнца отслушав заутреню, снова лег спать. Тут узнали о переправе неприятеля через реку Нерль… Если верить Летописцу, силы Государства Московского (??? — В. Б.) не уменьшились, только Василий не умел подражать деду… Земля оскудела не людьми, но умом Правителей… Сам Великий Князь, личным мужеством заслужив похвалу — имея простреленную руку, несколько пальцев отсеченных, тринадцать… (ран. — В. Б.) на голове, плечи и грудь синие от ударов — отдался в плен..» [18, т. V, с. 161–162].
Так московський князь Василь II потрапив до рук царя Улу–Мухаммеда, який посадив його на улус у 1433 році. Увесь подальший опис Московських історичншйюдій цілковито сфальшований, але варто до нього придивитись.
«Отпущенный по крестному целованию в Москву великий князь 10 октября 1445 г. обязался “дать ему (хану) за себя откуп, сколько может”» [14, с. 255].
І літописи, і M. М. Карамзін настільки спотворено подають події, що не будемо їх цитувати. М. Карамзін договорився навіть про співпрацю Улу–Мухаммеда з Дмитром Шемякою проти Василя II. Що є звичайною нісенітницею. Та що цікаво, усі літописи, «знайдені» за часів царювання Катерини II, замовчуть існування таємної угоди звільнення московського князя. Тільки професор М. Г. Сафаргалієв, який користувався секретними архівами Саровського монастиря, постарався за хрущовської відлиги 1956–1962 років дещо сказати з цього приводу. Послухаємо:
«О тяжести “откупа” можно судить по записи в Новогородских летописях. Согласно второй новогородской летописи, взял царь Махмет (Улу–Мухаммед. — В. Б.) откупа на великом князе двести тысяч рублей. Крестное “целование” Великого князя не ограничилось этим. Оно предусматривало ряд других не менее разорительных и унизительных требований, не отраженных в официальных источниках. На это указывают записи, имеющиеся в IV Новогородской летописи: “Взял на нем окупа двести тысяч рублев, а иное бог весть да они”. “Иные” условия договора 1445 года летопись не приводит, но можно предположить, что одно из условий этого договора связано было с “Мещерскими местами”» [14, с. 255].
