Як бачимо, у 1385 році хан Тохтамиш заблокував еміру Тимуру подальший можливий рух на Золоту Орду з боку Кавказу. Це була велика стратегічна перемога Тохтамиша над Тимуром, щоб там не говорили.
Оразу ж по цьому хан Тохтамиш ужив рішучих кроків щодо захисту кордонів Джучі–улусу в Середній Азії. Не забуваймо, що кордоном між улусами синів Чингісхана Джучі та Чагатая в районі Аргальського моря слугувала пустеля Кизилкум. А район басейну річки Сирдар’ї в межах сучасних областей Казахстану — Кзилординської та Шимкентської — належали до спадкових земель шостого брата хана Батия Тангута ще з 1233 року. Про це розповідалось у першому томі книги. До Джучі–улусу, від часів завоювання, належали також землі оазису Хорезм, що на річці Амудар’я прилягали на півдні до Аральського моря.
Треба зазначити, що боротьба за Хорезм між родами Джучі–хана та Чагатая точилась постійно. Але проти посягання Тимура на Хорезм нащадки обох родів об’єднались і спільно наносили удари по державі Тимура (столиця Самарканд) зі сходу та півночі. Ця війна зі змінним успіхом тривала довгих три роки (1387–1389). Та головне, що все населення так званих Харасану і Могулістану повстало проти Тимура.
Це була друга стратегічна перемога хана Тохтамиша. Він заблокував можливий удар війська Тимура по Золотій Орді з району Аральського моря. Бо саме від нападу чи з Кавказу, чи з району Арала під удар Тамерлана (Тимура) в першу чергу потрапляли політичні, економічні, торгові та культурні центри Золотої Орди: Сарай–Бату, Сарай–Берке, Сарайчик, Укек, Хаджі–Тархан, Тана, Азак тощо.
Тільки після цього пояснення можна збагнути, чому в 1391 році емір Тимур змушений був завдавати військового удару по Золотій Орді по так званій «окружній дорозі».
«В этом походе на Золотую Орду Тимур избрал обходной путь через Яссы, Сауран, Карачук и по реке Сарысу. Поднявшись до реки Тобала, он круто повернул на запад» [14, с. 152].
Звичайно, всі російські писемні джерела, аби принизити хана Тохтамиша і Золоту Орду, а це було їхнім стратегічним завданням упродовж сотень років з часів династії Романових, подають цей похід Тимура як надзвичайно геніальну річ. Нібито Тимур ударив у «саме серце Золотої Орди» та завдав їй «смертельного удару». Це звичайнісінька брехня істориків Тамерлана та їхніх московських «підспівувачів». Навіть необізнані з історією люди знають, що наносити перший удар треба таким чином, щоби завдати супротивникові найвідчутнішої шкоди з подальшими наслідками. Чого, звичайно, не сталося. А головне після так званої перемоги на річці Кундурчі емір Тимур з рештками своєї «переможної армії» чомусь відходив додому тією ж «обхідною дорогою», далеко оминаючи центри Золотої Орди. Чомусь тікав, як загнаний вовк, як «переможець» Наполеон залишав Москву в 1812 році.
Отож, пропонується детально проаналізувати похід еміра Тимура на Золоту Орду навесні 1391 року та битву 18 червня на річці Кундурчі.
Варто нагадати, що напередодні 1391 року хану Тохтамишу зрадило кілька огланів — Чингісидів, серед них Тимур–Кутлук. От що писав з цього приводу давній історик Абулгазі:
«Сердце Тимур–Кутлука запылало мыслью сделаться государем (“падышах”), поэтому он произвел мятеж против Тохтамыш–хана. Тохтамыш хотел его поймать и намеревался его убить, но Тимур–Кутлук бежал и ушел к Тимур–беку… В организации этого мятежа важную роль сыграл Эдигей, связанный родственными узами с Тимур–Кутлуком и вслед за ним бежавший к Тимуру» [15, с. 148].
Зазначимо: обидва вони належали до впливового роду Золотої Орди — Мангитів. Саме ці зрадники вказували шлях військові Тимура та вели його до самої Волги (Кундурчі).
Військова армада Тимура, а це біля 200 тисяч вершників, вирушила в похід проти Тохтамиша наприкінці лютого 1391 року.
«…В Сарае о нем узнали… 6 апреля, когда 2 нукера Эдигея, бежавшие из лагеря Тимура, принесли первые известия о движении неприятеля» [14, с. 152].
Хоча російська історична наука акцентує увагу на пізньому отриманні звістки ханом Тохтамишем про військовий похід Тимура, але це твердження — теж звичайна вигадка. Ми уже говорили, що весь матеріал про «славетні перемоги великого Тимура» до нас дійшли від «домашніх істориків» Тимура чи так званих загальноросійських літописних зводів, повністю сфальшованих катериненською «Комиссией». Тому відкинемо вигадки і опиратимемося виключно на достовірні факти. Відділимо зерно від московської словесної полови.
Хан Тохтамиш отримав повідомлення про похід Тимура у надзвичайно стислий термін. Бо дістатися на коні від річки Сарису в Центральному Казахстані до сучасного Волгограда протягом 30 діб у ті часи — верх можливого. Потрібно було долати за добу не менше 100 кілометрів, і головне, міняти через кожних 10–20 кілометрів коней. Що зайвий раз свідчить про існування у Золотій Орді чіткої «ямської служби» та підтримку Тохтамиша в Джучі–улусі від річки Сарису до Волги.
«Согласно разработанному плану Тохтамыш предполагал сосредоточить свои войска у Крык–Куле (пониззя річки Уралу. — В. Б.) и ударить по противнику во время переправы его через реку Яик (Урал. — В. Б.)» [14. с. 152].
І в цей період хан Тохтамиш діяв абсолютно безпомилково: він перекрив шлях Тимурові до столиці Золотої Орди, не укомплектувавши повністю своє військо. На річку Урал до нього підходили одна тьма за одною.
«Дворові історики» Тимура розповідають, немовби до них, після відходу війська Тохтамиша на північ, потрапила тьма сина Мамая, який дещо запізнився з прибуттям. І тільки на цьому роблять висновок, що і тут Тимур перехитрив Тохтамиша, бо переправився через річку Урал у її верхів’ї. Звичайно, подібне словоблуддя не витримує найпростішого спростування. Подивимося на незаперечні факти.
6 квітня хан Тохтамиш дізнався про військовий похід еміра Тимура проти його держави. Звичайно, у той же день відправив гінців до всіх улусів Золотої Орди з наказом прибути військам до визначеного місця. Таким місцем збору він призначив Крик–Куль на правому березі річки Урал. Рішення бездоганне!
Разом із військом, що дислокувалося на півдні держави, а це 5–8 туменів (50–80 тисяч вершників) уже у другій половині квітня Тохтамиш перекрив Тимурові можливість переправитися через річку Урал на її відтинку від сучасного міста Атирау (Гур’єва) до Орала (Уральська).
Тому Тимур був змушений переправлятись через річку Урал вище сучасного міста Оренбург у так званий «мішок» між ріками Урал і Сакмара. Це робилось для того, аби при переправі не потрапити під несподіваний удар війська хана Тохтамиша.
Зверніть увагу, війську Тимура довелося переправлятися через Урал фронтом на північ, підставляючи під удар лівий фланг свого війська. Після переправи через Урал, Тимур перебудував свою військову потугу фронтом на захід і вийшов із «мішка», переправившись через річку Сакмару. І робилось все це у травні місяці, під час найвищої води.
Звичайно, кінні розвідки Тохтамиша і Тимура постійно доносили полководцям про дії супротивної сторони. Тому ще до переправи Тимура через річку Сакмару Тохтамиш вивів свою військову армаду в район сучасного міста Бузулук, зайнявши найкраще місце для можливих подальших дій. Він повністю пов’язав Тимура: якщо б Тимур пішов у пониззя Волги, то залишив би за своїми плечима військо Тохтамиша з імовірним ударом в спину. Бо війська обох полководців знаходились на відстані дво– чи триденного кінного переходу.
Логіку подальших вчинків Тимура диктував Тохтамиш. Тимур був змушений іти до Тохтамиша.
«Выполняя задуманный план, войска Тохтамыша… (уводили Тимура. — В. Б.) все далее на северо–запад» [14, с. 153].
Тобто місце бою та план розташування військових сил на річці Кундурчі диктував хан Тохтамиш. Бо коли Тимур прибув на місце бою, Тохтамиш зі своїм військом уже чекали на нього.
«Из описания похода Тимура, составленного его историками, видно, что… (идя к Тохтамышу. — В. Б.), войска Тимура переправились через реку Яик, Сакмару, Самару, Сок и подошли к пределам бывшего Булгарского царства. Тохтамыш решил принять бой на реке Кундурче, севернее Самарской Луки, когда силы неприятеля окажутся от непрерывных переходов истощенными. С военной точки зрения расчеты Тохтамыша были правильными. Войска Тимура, двигаясь по вражеской территории в течение шести месяцев были сильно ослаблены из–за нехватки продовольствия» [14, с. 153].
