Зайвий раз пересвідчуємося, що в 1464 році столиця улусу Чилаукуна носила ім’я «Дом Святого Спаса» і сам Іван III — дід Івана Грозного, присягався на вірність Мещерському князеві.
Та основне на чому слід наголосити — це факт володіння династією Чингісидів із 1238 року до кінця XVI століття так званим Великим Володимирським князівством. Після розпаду його на декілька улусів нащадки великого Чингісхана очолили абсолютно всі землі майбутньої Московії.
Вести розмову про вигаданих Рюриковичів на теренах Московії після 1238 року — марна справа.
4
Московський улус
Причини, які спонукали хана Менгу-Тимура до заснування поселення Москви та Московського улусу, були досить меркантильні. Значно пізніше російські історики підвели під цей історичний факт вигадані міфи та надали їм доленосного значення. Хто має бажання оновити у пам’яті ті історичні вигадки, може звернутись до праць професора В. О. Ключевського.
Наше ж історичне дослідження піде далі своїм шляхом.
Що ж відбулося далекого 1272 року?
Сину хана Берке — Петру Ординському, того року виповнилось 22 роки. Отож, він уже був повністю самостійною і незалежною людиною. Наділяючи князя-оглана Петра землями, хан Менгу-Тимур поставив перед ним завдання їх освоїти й закрити можливий відхід з тих земель (і через них) фінського і татарського (мішари) населення.
Для виконання цього завдання Петру Ординському із колишніх володінь його батька, хана Берке, були виділені чотири ілі (роди) і переселені на землі нового Московського улусу. До тюркомовних родів, які першими переселились у межиріччя Оки і Москви, належали каракиреї, дулати, аргини тамангити.
Сучасний російський професор А. В. Пушкарьов у своїй праці «XV век. Ханы и катаклизмы» у розділі «Куликовская битва» досить добре дослідив це питання:
«Исключительный интерес представляет то, что нарисовано на надгробных плитах захоронений на Кулишках (сьогодні це територія Москви.—В.Б.). В подавляющем большинстве это знак (а есть и другие символы), называемый… “вилообразным крестом…”. Понятно, что с христианством у такого знака нет ничего общего, а вот с тамгами тюркских родов связь самая непосредственная — у тюрок на надгробных плитах выбивалась тамга рода, к которому принадлежал покойный.
Посмотрев на таблицу тамг казахских родов, можно сразу определить, что это тамга каракереев… Подобная тамга есть и в гербе Глинских, ведущих свой род от Мамая. Герб состоит из двух тамг. Одна — копия тамги дулатов (здесь вспоминается булгарский род Дуло и башня Дуло Симонова монастыря)… Во вторых, подобные тамги на могильных плитах есть не только на Кулишках, но и на старых монастырских кладбищах (Старо-Симонова монастыря Москвы и Лужецкого монастыря в Можайске). И наконец, самые старые могильные плиты в подклети Архангельского собора — усыпальнице великих князей Московских и Русских царей — точно с такой тамгой… Совершенно немыслимо, чтобы на русских монастырских кладбищах, а уж тем более в Архангельском соборе хоронили врагов.
Это позволяет сделать вывод, что каракереи — первичное население Москвы и окрестностей… Может быть, из-за этого “кара” — тамга на флагах над Москвой (только над ней) черного цвета» [42].
Отже, перші Московські князі (і Петро Ординський) лежать у московському Архангельському соборі під казахською тамгою роду каракиреїв. Серед них Рюриковичів немає.
Нагадаємо, що й рід дулатів зберіг про себе пам’ять іменем башти Симоновського монастиря, який представники цього роду захищали в давні часи. Імовірно, і монастир був зведений на кошти роду після прийняття ним християнської віри.
Сьогодні важко дослідити, яка кількість населення тюркських родів у 1272—1290 роках переселилась до Московського улусу Петра Ординського. Однак, виходячи із аналогічних випадків надання улусів іншим князям-огланам, маємо право допустити, що і син хана Берке отримав у своє підпорядкування одну тьму. Тобто на терени Московського улусу переселилось не менше 50 тисяч каракиреїв, дулатів, аргинів та мангитів.
Якщо поглянути на мапу сучасної Московії, прочитавши перед цим книгу професора В. О. Ключевського «О русской истории», то побачимо, що саме в ті часи (після появи Москви) з’являються такі поселення, як: Яхрома, Волок-на-Ламі, Клин, Кашира, Лобня, Руза, Звенигород, Бронниця, Подольськ та інші. Треба пам’ятати, що під час завоювання Мещери у 1237-1238 роках хан Батий абсолютно не чіпав земель за Москва-рікою. Він повертався зі своїм військом із району сучасного Бологого та Вишнього Волочека через східну частину Смоленської та західну частину Калузької сучасних областей. Територія межиріччя Оки та Москви на ті часи була глухим, неосвоєним краєм, що простягався до далекого Смоленська.
Якщо «російські літописні зводи» на своїх сторінках під час завоювання так званої Ростовсько-Суздальської землі згадують більше двадцяти поселень, то під час відходу війська хана Батия згадується тільки один Козельськ (райцентр сучасної Калузької області РФ.—В.Б.), що доводить про відсутність поселень на тій території у XIII столітті.
У своєму військовому поході 1237—1238 років Батий збирався підкорити і Новгород, та не зумів його дістатися через весняну відлигу й змушений був повернутись. Військо хана Батия до свого Поволжя відходило новою дорогою: Вишній Волочек — Торжок — Ржев — В’язьма — Козельськ — Орел — Старий Оскал, а далі — степ.
Звичайно, землі від Вишнього Волочека до Козельська вже у той час були заселені фінськими племенами. Фінське населення, як свідчить російська історіографія, жило в лісах малими селами на дві-три хати. Отож, до рук хана Батия потрапили тільки ті, хто мешкав або випадково перебував на шляху війська. Влаштовувати облави на людей під час відходу у Батия не вистачило часу.
Розуміючи, які потужні сусіди були поруч (на заході від його нових земель), хан Батий, відходячи на південь, залишив не одну тисячу своїх військ оберігати західні кордони держави.
Цьому є доказ. На початку XVI століття, коли погіршилися відносини між Кримським ханством та Московським так званим князівством (обоє стали самостійними після остаточного розпаду Золотої Орди), Кримський хан Менглі-Гірей зажадав повернення від Московії до Криму 35 міст, які потрапили до рук московських князів у XIV—XV століттях. Варто зазначити, що майже всі міста розташовані на території сучасних Смоленської, Брянської та Калузької областей. І що ще цікавіше, кримські хани чомусь ті землі та міста називали Мещерськими.
У російській історіографії щодо цього феномену роз’яснень не існує. Цілковите замовчування.
Ось витяг із листа Кримського хана Менглі-Гірея:
«Великия Орды великого царя Менгли-Гиреево царево слово великому князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василию Ивановичи) ведомо чиним того дела: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те, писаные восемь городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, айв дефтери посмотрев увидаешь. А с нами с братом с твоим отец твой и князь великий Иван как учинился в дружбе и в братстве на всякой год дороги наши князи наши велики взяв, к нам привозят с них» [34, т. 95, с. 153—154].
Ще у 1514 році, коли хан Менглі-Гірей писав цього листа до свого родича Чингісида — Московського князя Василя, той тільки збирав податки з його земель та возив до Криму. Заперечень з боку Московії щодо тверджень Кримського хана немає.
Можливо, що вісім названих Кримським ханом міст були завойовані у 1238 році військом хана Батия та передані ширинам, представником яких і був у 1514 році хан Менглі-Гірей. Арешту 35 міст побудував на тих землях після 1238 року рід ширинів. Хан «Бахмет Усейнов сын» і заволодів тими землями після їхнього завоювання. Тобто землі Калузької, Брянської та східної частини Смоленської областей ще з 1238 року перебували під управлінням хана Чилаукуна, за російським поданням — князя Уковича.
