«Володарі Рязанські — Юрій, брат Інгворів, Олег і Роман Інгворовичі, також Пронський і Муромський — самі зустріли їх на березі Воронежа і хотіли знати намір Батиїв. Татари вже шукали… не друзів… а данників і рабів. “Якщо бажаєте миру, — говорили Посли, — то десята частина усього вашого надбання хай буде наша”» [18, т. III, с. 152].
Історики XIII століття засвідчили, що деякі з «государів» тих земель погодилися на умови Чингісидів, а деякі — ні. Ймовірно, відмовились рязанські князі, чому Батий і пішов війною на них. Пам’ятаймо: в XIII столітті видатні свідки того часу В. де Рубрук і Джувейні називали Рязанське та Володимирське князівства й прилеглі до них землі країною Моксель. Російські історики чомусь відносять згадку про «двох государів» до земель Темниковської Мещери, забуваючи притому, що їхня ж історіографія впродовж XVIII—XX століть повністю заперечувала наявність будь-яких державних утворень у X—XIII століттях на тих землях, окрім Великих князівств — Рязанського і Володимирського.
Тож через небажання місцевих князів підкоритися військо хана Батия рушило на Рязань. У XII—XIII століттях Рязанню називалось сучасне городище Рязань Стара:
«Початково Р(язанню) наз(ивав)ся центр рязанського князівства, розташований за 50 км на пів(денний) сх(ід) від суч(асної) Р(язані), тепер городище Рязань Стара» [2, т. 22, с. 469].
І далі:
«Рязань Стара, городище (пл. 48 га) на правому березі р. Оки, поблизу м. Спаська, залишки колишньої столиці (у 12—13 ст.) Рязанського князівства» [2, т. 22, с. 469].
Зверніть увагу на це, тому що поруч із Рязанню (Старою) у ті часи стояв Богословський монастир. Ось російське свідчення:
«Монастир… Богословський, чол(овічий), 25 верст від Рязані (сучасної.—В.Б.) на березі Оки… Він заснований на початку XII ст… Існує легенда, що Батий, який громив околиці під час нападу свого на Російські (Рязанську.—В.Б.) області, наблизився до обителі з наміром її пограбувати; але пройнятий раптовим жахом, замість грабунку надав їй скарби і до ікони Богослова, що тоді була запрестольною, приклав герб і печатку свою золоту; та й після того виявляв до обителі повагу, через що вона не зазнала всезагальних злигоднів, які спіткали тоді інші монастирі. Руків’я цього чудотворного образу донині (середина XIX століття.—В.Б.) зберігається в ризниці з написом, який розповідає про цю достопам’ятну подію… печатка ж Батиєва взята в середині XVII століття Архиепископом Рязанським Мисаїлом і… нею позолочена водосвятна чаша, яка нині є в Успенському кафедральному соборі в Рязані» [19, с. 461].
Військо Батия підійшло одночасно до Рязані та Богословського монастиря, який стояв окремо. Однак місто захопили спалили, більшість мешканців знищили або взяли у полон. Монастир же вцілів і процвітав не одну сотню літ.
У чому річ? Московські міфи та вигадки тут недоречні. На подібні питання в російській історіографії відповіді не існує. Хоча все до абсурду просто: хан Батий від святих отців Богословського монастиря отримав благословення на завоювання православних земель: Рязанської і Ростовсько-Суздальської. Логіка поведінки Чингісидів іншого не допускала. Батий свято дотримувався Яси Чингісхана.
Увійшовши в чужу землю і знаючи, що та земля має свого Бога, іншого, ніж у землі Бату-хана, Батий попросив монахів Богословського монастиря вознести благословенну молитву до свого Бога. І, без сумніву, ігумен з монахами, ще раніше схиливши голови перед ханом та його полководцями, виконали повеління Батия. Інакше монастир міг бути незруйнований, але не отримав би скарбів і дарчих грамот від хана. Тут сперечатись немає сенсу.
Московська історіографія не повинна будуватись на винятках із правил. Про це слід завжди пам’ятати.
Хан Батий і далі чинив за тим самим правилом (так веліла Яса Чингісхана): усі, хто схиляв голову і приймав його вимоги, залишалися живими, а тих, хто не хотів коритись або тікав — знищував. Навіть у так званих «загальноросійських літописних зводах» зазначено, що до зруйнованих ханськими військами належать тільки такі поселення, як: Рязань, Пронськ, Коломна, Суздаль, Володимир, Юр’їв, Торжок і Козельськ. Про Москву не говоритимемо, бо вона заснована ханом Менгу-Тимуром тільки в 1272 році.
Між іншим, Іпатіївський літопис навіть не згадує про руйнування Коломни, Торжка та Юр’їва.
Героїчна оборона рязанських і ростовсько-суздальських міст є міфом пізніших часів Російської імперії. Коли звернемось до Великої Радянської Енциклопедії, то дізнаємось, що такі поселення, як:
Переяславль-Рязанський [2, т. 22, с. 468],
Муром [2, т. 17, с. 126],
Городець-Мещерський [2, т. 11, с. 496],
Ростов Великий [2, т. 22, с. 313],
Городець Волзький [2, т. 7, с. 122],
Нижній Новгород [2, т. 7, с. 139],
Волок-на-Ламі [2, т. 5, с. 326],
Твер [2, т. 11, с. 208],
Ярославль [2, т. 30, с. 554—555],
Галич Мерський [2, т. 6, с. 66], та багато інших, не були зруйновані та спалені. Як писав професор Лев Миколайович Гумільов, вони «здалися на капітуляцію», тобто погодилися на умови хана Батия і ввійшли до складу його держави з дня підкорення.
У XVIII столітті, вивчаючи першоджерела, імператриця Катерина II та її статс-секретар О. В. Храповицький наголошували, що ніякого спротиву князі Рюриковичі татарам Батия не чинили. Вони тікали від його війська, але Батий наздогнав їх на річці Сіть і знищив. Звичайно, Катерина II зі своїм підопічним відкрито подібного сказати не могла, тим більше про Великого Володимирського князя Юрія Всеволодовича, тож говорили натяками: «Показував я річку Сіть у Ярославській губернії.
Вона впадає в Малогу, а Малога у Волгу. На Сіті вбито Князя Володимира Юрійовича Рязанського від Татар. Думали (Катерина II.—В.Б.), що він перейшов Волгу значно нижче, щоб атакувати Татар; але ріка Сіть свідчить, що Володимир тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання Історії» [20, с. 245].
Між іншим, на річці Сіть загинули всі князі Рюриковичі, які тікали від військ хана Батия, серед них і Великий Володимирський Князь Юрій Всеволодович.
Той факт, що степовики хана Батия наздогнали в густих лісових хащах місцевих князів, що тікали, свідчить про ще одну нову тактику, запроваджену татарами під час завоювання Мещерської землі, — облаву. У «загальноросійських літописних зводах» на цей метод завоювання є лише натяк:
«Татарове полониша Володимер і пойдоша на великого князя Георгія (Юрія.—В.Б.)… і ові йдоша до Ростова, а іні до Ярославля, а іні на Волгу до Городця, і полониша все по Волзі, навіть до Галича Мерського; а іні йдоша на Переяславль, а те взяша, і оттіль всю ту країну і гради многі все то полониша, навіть і до Торжку, і нема місця, ні всі, ні сіл таких рідко, ідеже не воюваша на суждальській землі…» [21, с. 198].
Скрізь побували війська хана Батия, всіх полонили, але деталі замовчуються. І неспроста. Як побачимо згодом, у російських літописах приховано найголовніше. Ймовірно, що таку цензуру літописів вчинили у XVIII столітті при виданні. Бо ж недаремно у 1783 році Катериною II була створена «Комісія для складання записок про стародавню історію, переважно Росії…». І всі «загальноросійські літописні зводи» були «знайдені» (окрім Кенігсберзького) після довгої та копіткої праці катерининської «Комісії».
Великий перський історик Ала-ад-дін Ата-мелік Джувейні (1226—1283) залишив досить цікаві свідчення про ті часи, що стосуються «Мещерської землі»: «Коли каан (Угетай) сів на престол (монгольського) царства, він (Бату) покорив і підпорядкував цілком усі ті краї, які з ним сусідили: решту (землі) кипчаків, аланів, асів, русів та інші країни, як от: Булкар, М. к. с. та інші» [16, с. 21].
Про «країну М. к. с.» йдеться як про велику державу, яку можна порівняти з Волзькою Булгарією за розмірами та значенням [135, с. 297—313]. Саме про це писав посол французького короля В. де Рубрук у книзі «Подорож до Східних країн Вільгельма де Рубрука в літо Благості 1253» [11, с. 65].
