«Ногай, що походив від сьомого сина Джучі Мувала, Бувала (Бувалая), належав до числа тих потомків Джучі, батьки яких у минулому ніколи не посідали ханського трону. Батько Ногая, Тутар, посланий Батиєм в Іран до Хулагу як представник дому Джучі, був запідозрений у змові проти Хулагу і страчений разом із іншими золотоординськими царевичами» [14, с. 58].

Отже, улус хана Бувала (Мауці) розташувався у приазовських степах (1246 рік) між Доном та Дніпром. На північ ті володіння, ймовірно, простягались до річки Самари, бо як повідомляв Плано Карпіні, саме там була перша татарська застава.

5. Берке — третій син Джучі.

Берке після смерті старшого сина Батия Сартака володів престолом Золотої Орди впродовж 1255—1266 років.

Цікаво зазначити, хан Берке сповідував мусульманську релігію, а мав сина, який прийняв християнство і перебрався на мешкання до так званого Володимирського князівства: «Умови зайняття царського трону Менгу-Тимуром, внуком Батия, сином Тукана, нам не відомі. У Берке був син, якого вилікував ростовський архієпископ Кирило, але його доля нам також не відома (“Православный собеседник”, 1859, март, стр. 360)» [14, с. 52].

Це і є приклад свідомої брехні російської історичної науки. І не тільки історичної, а й церковної. Бо такі сентенції подавались віруючим Московської православної церкви у журналі «Православный собеседник».

У Золотій Орді ще з часів завоювання північних улусів (Булгарія і Моксель), за свідченням В. де Рубрука, існувало як мінімум три релігії: іслам (Волзька Булгарія і частина Темниковської Мещери), православ’я (мала частина країни Моксель) і язичництво. Це були офіційні в державі релігії, які не заборонялись, а підтримувались так чи інакше всіма державними органами. Хани імперії на той час ще не визначились, яку релігію має сповідувати династія Чингісидів, і дотримувалися своєї старої віри — тенгріанства. Хоча вже тоді — у 50-ті роки XIII століття — окремі хани схилялись до певної віри: Берке — до ісламу, Сартак — до православ’я, Батий — до тенгріанства і так далі.

Тож нічого дивного немає, що син хана Берке, після того як його вилікував православний єпископ, прийняв православ’я. Зрозуміло, що хан Берке у цьому рішенні підтримав сина, бо так хотів Бог. Усі хани вірили в Єдиного Бога.

Проте абсолютно не зрозуміло, як хан Берке відправив сина невідь-куди. Бо ж не маємо права допускати, що хан-оглан із роду Чингісидів міг бути підлеглим якогось там Володимирського чи Рязанського князя. Подібні твердження є звичайними вигадками російської історіографії.

Хан Берке міг послати свого православного сина у Ростов тільки володарем тієї землі. Це аксіома, яка випливає із яси Чингісхана — збірника законів держави. Про інше ведуть мову дилетанти або заангажовані люди.

М. Г. Сафаргалієв акцентує ще на одному безсумнівному факті, цитуючи слова Абулгазі Бахадур-хана: «Коли Берке став ханом (Золотої Орди.—В.Б.), він затвердив за всіма старшими і молодшими братами ті уділи, які були їм надані Бату-ханом» [14, с. 51].

Слід зазначити, що і наступні Великі Хани Золотої Орди: Менгу-Тимур, Туда-Менгу, Талабуга і Тохта, не вносили суттєвих змін до Батийового розподілу земель, тобто в улусах золотоординських ханів встановлювалися родові династії, які з покоління в покоління передавали свої володіння. І цілком зрозуміло, що хани Рязанського і Володимирського улусів Орди прийняли християнську віру, аби мати у своїй землі підтримку церкви. Ось чому мусульманські історики цілком свідомо їх замовчують.

Та повернімось до улусу Берке-хана. Землі західного узбережжя Каспійського моря після їхнього захоплення були передані ханом Батиєм у володіння родові брата Берке. Там хан Берке і кочував зі своїми табунами та отарами (від сучасних Махачкали і Дербента до Дону та Волги). Про це розповідають давні історики Рашид-ад-дін, Рубрук та інші.

6. Беркечар — четвертий син Джучі. Четвертому сину хана Джучі відійшли землі Темниковської Мещери, що є таємницею російської історії. За часів «хрущовської відлиги» професор Мордовського державного університету (м. Саранськ) М. Г. Сафаргалієв отримав дозвіл ознайомитися із матеріалами колишнього Саровського монастиря, які за катерининських часів чомусь не потрапили до таємних сховищ, а зберігались на той час у Центральному державному архіві Мордовської АРСР.

Ось про що він дізнався: «У фондах колишнього Саровського монастиря… зберігається родословна татарських князів: Сеїд-Ахметових, Адашевих, Кудашевих, Тенішевих і Янгаличевих, які походять від татарського князя Бехана “із Золотої Орди”, котрий “за велінням Золотої Орди царя володів багатьма навколишніми містами та поселеннями татарськими й мордовськими…” Відтоді їхні нащадки Сеїд-Ахметови, Адашеви, Кудашеви та інші “стали володіти вотчинами і землями та поселились у різних місцях…” Місто Наровчат-Мохші, розташоване на теренах володінь нащадків Бехана, відоме за монетами, які карбувались, починаючи з 1312 р., а місто Темників, що виникло на місці постою монгольського темника — десятитисячника, який належав потомкам Бехана… бере свій початок із 1257—1259 рр…» Отож, Бехан міг володіти долинами річки Мохші «з веління Золотої Орди царя Батия» [14, с. 95].

Цензура більшовицького нагляду і за часів «хрущовської відлиги» працювала досить-таки жорстко. Тому вчений говорить лише натяками і здогадками. Та цінність праці М. Г. Сафаргалієва полягає в тому, що він перший указав напрям, в якому слід працювати: «У Рашид-ад-діна… бачимо натяк на улус брата Батия Беркачара, коли він говорить про Тахту, котрий знайшов захист у Беркачара і з допомогою його війська здобув собі трон. Із цього можна зробити висновок про наявність улусів і в решти братів Батия…» [14, с. 43].

Надзвичайно цікава вказівка. Бо Насир-ад-дін Ях-я ібн Неджм-ад-дін Мухаммед Тарджуман (на прізвисько Ібн Бібі), який у своїй праці «Сельджук-наме», написаній в 1282—1285 роках, досить чітко пояснив: «4-ий — син Джучі-хана — Беркачар. У нього були жони й наложниці, і він мав 2 синів у такій послідовності: 1) Кукджу, цей Кукджу мав 4 синів: Іджиль-Тимур, Іликчі…¹¹» [16, с. 53].

У примітці 11: інші перські джерела називають цього хана — Біликчі. «Цей Біликчі той самий, у якого Токта, напередодні воцаріння, знайшов захист; після чого він (Токта) з допомогою Ногая і військ цього Біликчі став царем» [16, с. 53].

Хан Тохта прийшов до владну Золотій Орді в 1291 році. І перші свої роки на троні Великого Хана (1291—1294) провів у Мохші (Наровчаті), де до 1294року карбував свої монети.

У книзі професора В. Лебедєва досить чітко зазначено: «Монети, зібрані в Наровчаті, охоплюють час від 1294 до 1388 року (не враховуючи великої кількості ще не прочитаних монет). Тут є монети, карбовані ханами Тогтогу (Тохтою.—В.Б.), Узбеком, Джанибеком, Бердибеком…Кильдибеком…» [17, с. 35].

Перебуваючи до 1294 року в Мохші і знайшовши допомогу в онука хана Беркечара — Біликчі, хан Тохта тільки у другій половині 1294 року переніс свою столицю до Увеку (Укеку). Про всі ці події та причини, які до них призвели, ми будемо говорити у подальших розділах книги.

Отож, більша частина земель Тмутаракані з часів її завоювання стала місцем розселення і власністю татарського роду Чингісидів, нащадків одного з онуків Чингісхана — Беркечара. Маємо повне право називати його улус Темниковським, або Тмутараканським, бо до нього належала і зруйнована Рязань. Рід хана Беркечара, як і роди ханів Берке, Шейбана та інших, мусили поставляти до збірного війська Бату-хана тьму (тумен). Усе у Золотій Орді чинилось чітко і зрозуміло, згідно з законами Яси Чингісхана.

2

На початку зими 1237—1238 року хан Батий рушив на Рязань. За «загальноросійськими літописними зводами», посли хана Батия напередодні навали мали зустріч з представниками Рязанського, Муромського і Пронського князівств. Ось як про ті події розповідає М. М. Карамзін: