Як бачимо, інтереси двох імперій — Російської і Китайської, збігаються тільки на початковій стадії. І вони ще обов’язково зіткнуться у світовому просторі.
Одночасно пам’ятник Чингісхану підпирає небо і в столиці Монголії — Улан-Баторі. Великий Чингісхан не забутий, суперечка про його спадок не закінчена.
Мовчить лише Казахстан!
Проаналізуємо наведений із ВРЕ текст, взнаємо думку казахських академіків за їхньою «Историей Казахстана», виданій уже в незалежній державі. Проте маймо на увазі, що ті академіки та професори — вихованці ще радянської, імперської школи, тому і сьогодні називають Чингісхана монголом. Та навіть вони, підпорядковуючи свої думки московському офіціозу, змушені часом говорити достовірні речі.
«В начале XIII в. в Восточный и Юго-Восточный Казахстан переместились из Монголии и Алтая под давлением монголов Чингисхана тюркоязычные… найманы и киреиты, имевшие свои государственно-политические объединения и достигшие уровня раннеклассовых этнических общностей» [46, с. 135].
Отож, наймани, киреїти та меркити (про них говоритимемо далі) не належали до монгольського етносу, але, за логікою московитів, саме ці тюркомовні племена «образовали монгольское государство и… завершили образование монгольской народности».
Дивуватись не слід, у московитів трапляється і цікавіше. ВРЕ припустилася ще однієї помилки, коли до чотирьох племен — творців держави Чингісхана — приписала «тайджиутов». Це теж звичайна вигадка «великоросів», але дещо іншого ґатунку. Річ у тім, що тайчеїти («тайджиуты») разом із киятами до створення держави на чолі з Чингісханом належали до одного ханства. А саме із роду киятів походив Чингісхан. Ось такі «шедеври» підкидає нам ВРЕ. Звичайна фальсифікація.
Про киятів і тайчеїтів пише сучасний казахський історик К. К. Даніяров:
«В Киятское ханство входили два рода: Кияты и Тайшыуты. Ханы государства происходили из рода Кият, Тайшыуты были подчиненным (покоренным) родом и после смерти Есикей-хана (батька Чингісхана.—В.Б.) откочевали и враждовали с Киятами. Ханство занимало территорию в бассейне рек Онон и Керулен в его среднем и нижнем течении. Тайшыуты, по всей вероятности, не были тюркским племенем и в последующем были полностью уничтожены Чингисханом» [30, с. 13].
Чингісхан не був таким недбалим господарем держави. Хоча, як свідчить історія, ворогів він винищував нещадно. Утім, більшість тайчеїтів усе ж таки залишились живими.
Тому на сторінки книги запросимо авторитетну людину із далекої минувшини — Рашид-ад-діна, про працю якого чудово висловився російський академік А. А. Ромаскевич.
Ось що Рашид-ад-дін пише про тайчеїтів: «В конце концов, когда Чингиз-хан победил тайджиутов, он большинство (их) перебил, а оставшиеся в живых стали его рабами» [13, т. 1, кн. 1, с. 182].
Отак разом ми розібрали московські загати брехні про плем’я «тайджиутов».
Згадаємо, що Чингісхан розгромив та винищив тайчеїтів ще до 1206 року, тобто до того часу, коли був обраний киятами, киреїтами, найманами та меркитами на посаду Великого Хана. Так що «тайджиуты», як бачимо, ніякого відношення до обрання Великого Хана не мали. Раби не могли бути причетними до обрання Чингісхана.
Дуже потужно брехала ВРЕ щодо монголів і Чингісхана.
Скажемо кілька слів про меркитів — плем’я, яке теж взяло участь в обрані Темучина на трон Великого Хана у 1206 році.
Ось що пише з цього приводу казахський історик Калібек Даніяров, між іншим, виходець із давнього роду найманів:
«Слово “меркит” состоит из коренных казахских слов, и нет никакой необходимости доказывать его казахское происхождение. Меркиты совместно с киятами, найманами, кереитами образовали первое государство Чингисхана и в связи с этим оказались в центре исторических событий того периода. Из меркитского подрода Акнур происходит мать Чингисхана — Оян» [28, с. 186-187].
Така історична достовірність щодо обрання Темучина на посаду Великого Хана казахськими родами киятів, киреїтів, найманів і меркитів.
Наостанок звернімо увагу на таке тенденційне явище російської науки як викривлення тлумачення тюркських слів. Отже, усі племена, які створили у 1206 році державу на чолі з Чингісханом, належали до тюркомовних казахських племен. Вони послуговувались тюркською мовою, так званою «уйгурицей», ще з тих далеких часів.
То ж російська наука, перекладаючи давні тексти, мала б використовувати цілковито тюркську термінологію та методи її подання. Однак свідомо цього не робила і подавала матеріал у викривленій промонгольській стилістиці.
Казахи ніколи не вимовляють: Джэбэ (полководець), Джэзказган (місто), а говорять — Жебе, Жезказган тощо. Сотні років нас привчали до хибної вимови слів, невластивої національному носієві. Замість літери «ПІ», вживаної в казахській мові, московити веліли писати «Ч», на кшталт китайської вимови. Не будемо заглиблюватись у цю тему. Тут є багато, про що говорити. Усе те робилося заради єдиної імперської мети: переконати світ, що тюркський етнос не мав жодного відношення до створення імперії Чингісхана.
За велінням «товарища Сталина» у передмові до першого тому «Збірника літописів» професор І. П. Петрушевський писав:
«Нечеткая и путанная терминология у Рашид-ад-дина и у некоторых других авторов того времени используется зарубежными лжеучеными-расистами для построения великодержавных пантюркистских “концепций”» [13, т. 1, кн. 1, с. 29].
Отакий російський державний націонал-шовінізм: Москва має право на свої великодержавні концепції, а іншим — зась. Хоча у ті часи ця російська «концепція» носила ім’я — комунізм московського штибу.
Якщо академік А. А. Ромаскевич у 1941 році ще тримався думки про велич праці Рашид-ад-діна і писав: «Це величезна історична енциклопедія, якої в середні віки не було в жодного народу ні в Азії, ні в Європі» [13, т. З, с. 7], то у 1964 році І. П. Петрушевський, посилаючись на «товариша Й. В. Сталина», уже мав цілком протилежну думку.
Кожне світове історичне першоджерело смертельно небезпечне для «московської концепції» подання історії Золотої Орди та місця в ній Московії.
Великий історик і свідок минулого Рашид-ад-дін (1247— 1318) у своїй знаменитій праці «Збірник літописів» розмежував тюркські й монгольські роди. Тому в Російській імперії до цього часу не видали його другий і третій томи праці. І можна лише здогадуватись, скільки брехні понакидали московські так звані історики до першого тому «Збірника літописів».
2
Користуючись «Збірником літописів» Рашид-ад-діна, спробуємо придивитись до тюркських племен кінця XII—XIII століть, відсіваючи зерно від полови, тобто відмежовуючись від очевидних московських вигадок.
Слід визнати, що російські професори, перекладаючи з іранської (перської) мови працю Рашид-ад-діна, внесли до неї значний «доважок брехні», як у сам каркас оповіді, так і у структуру побудови книги, зневаживши компоновку оригіналу:
«Оглавление:
Эта благословенная книга, называемая “Сборник летописей”, изложена в трех томах» [13, т. 1, кн. 1, с. 53].
Не будемо розглядати всі розділи першого і другого томів книги, тому що у Рашид-ад-діна цей матеріал займає багато сторінок. Звернімось безпосередньо до третього тому.
«Третий том посвящен картине (или изображению) (всех) поясов света, путям в (разные) государства и (их) расстояниям, в мере возможности проверенным и уточненным. То, что перед этим знали об этих государствах (и странах), (какие) подробности занесены (о них) в (разные) свитки, что нашли (о них) в своих книгах мудрецы и ученые, люди Индии, Южного и Северного Китая, Франки и другие, — все это после проверки изложили и занесли в этот третий том как вкратце, так и в подробностях» [13, т. 1, кн. 1, с. 56].
Російська влада заборонила знайомити нас із цим матеріалом, мовляв, у ньому немає нічого цікавого. Хоча перший том книги Рашид-ад-діна розтягла аж на чотири книги.
Ось свідчення академіка А. А. Ромаскевича, який працював у 1936—1941 роках над книгою Рашид-ад-діна:
