Саме у слові «моал» криється секрет походження роду Чингісхана! Треба розуміти: оточення старшого сина Батия — хана Сартака, дало чітко зрозуміти В. де Рубруку та його супроводу, що Сартак за своїм походженням не може належати ні до християн, ні до татар. Воно несе інше навантаження — ознаку Божественного походження, і не визначає національності. Суть його в тому, що представник роду Чингісхана не може належати до простих християн, підлеглих наміснику Бога на землі — Папі. Чингісид, за їхнім поняттям, стоїть поруч (на одному рівні) з Богом: тільки один править з неба, а інший — на землі.
У хана Гуюка у ті роки так і було викарбувано на його особистій печатці: «Бог на небе, а Куйюк-кан над землею храбрость Божия. Печать императора всех людей» [11, с. 38].
Звертає на себе увагу той факт, що Койяк та його писарі, в нашому випадку, подали це слово в однині, бо вважали, що тільки хан Сартак належав до моалів. Це надзвичайно цінно. Бо пізніші записи про народ (чи плем’я) моал абсолютно нічого не стверджують. До племені моалів у ті часи міг належати не тільки рід Чингісхана, а це сотні людей, а і його одноплемінники, яких набиралось декілька тисяч.
Щоб достовірно судити, що означає слово «моал», треба вивчити оригінали (звертаємо на це особливу увагу) праць Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука. Ті переклади, які зробили московити та подали суспільству, переповнені надзвичайно верткими «доважками брехні», їх не можна вважати оригіналами.
Необхідно також пам’ятати, що в XI—XII століттях взагалі не існувало слова «монголи», тим паче «монгольський народ». Існували окремі племена, які в процесі свого подальшого розвитку створили монгольський народ. А кожне з тих племен мало свою назву. З давніх-давен до монгольського етносу належали такі племена: хорчини, джарути, оннюти, хешигтени, харачини, тумути, узумчини, хучити, суніти, торгути, ольоти, дербети, хошути, тумети, барга, буряти, захчини. Пізніше монгольські племена розділились на дві гілки: східну та західну. У XVI столітті східна гілка монгольських племен розділилася на північну та південну. Західні ж монгольські племена, відомі під іменем ойратів, у XVII столітті створили свою державу під іменем Джунгарія.
Треба зазначити, що Джунгарія, яку постійно підтримувала Московія, про що свідчить «Історія Казахстану» [45], у XVIII столітті завдала декілька надзвичайно жорстоких ударів по тодішньому Казахському ханству, повністю винищуючи під час набігів казахів.
Ця подія зайвий раз засвідчила, що казахський та монгольський етноси у минулому не мали нічого спільного. Хоча не треба забувати, що багато казахських родів на початку XIII століття прибули на сучасні терени Казахстану з території сучасної Монголії. Однак ойрати ніколи не сприймали казахів, як своїх рідних одноплемінників.
Джунгарія була войовничою державою і проіснувала до 1758 року, тобто десь біля 120 років. Вона була розгромлена після трьох походів (1755, 1756 і 1757) маньчжурського війська на її терени. Так маньчжурська династія Китаю поклала кінець існування Ойратської держави — Джунгарії. При цьому маньчжури майже повністю винищили ойратів.
Слід зазначити, що свого часу (кінець XII століття) племена ойратів вчинили опір Чингісхану і не брали участі в обранні Теміршина ханом та створенні його держави.
«Вост(очная) [сев(ерная)] группа (монгольських племен.—В.Б.) в 16 в. приняла наименование “халха”… В состав халха влились др(угие) этнические разнородные элементы: древнемонг(ольские) (борджигин, горлос, олхонуд) и немонгольские по происхождению (тангуты и др.)…
Практически с халха слились дариганга, хотогойты, сартулы, узумчины, хорчины, чахары и др. этнографические группы. Консолидируются вокруг халха и зап(адные) м(онголы), сохраняющие отличия в языке и культуре: дэрбэты (34,7 тыс. чел.), байты (25,5 тыс. чел.), захчины (15 тыс. чел.), олёты (6,9 тыс. чел.), торгуты (7,1 тыс. чел.)» [2, т. 16, с. 503].
Було прискіпливо досліджено та перераховано десятки монгольських племен, які впродовж тисячоліття зберігають свою неповторну самобутність, національні звичаї, культуру й мову. Але, як побачимо далі, серед сучасного монгольського етносу, який мешкає на теренах Монгольської Народної Республіки та Китаю, немає племен, із яких походить рід Чингісхана, його дружина, родичі та діти. Урешті-решт, серед них немає родів, які стали засновниками імперії Чингісхана: киятів, киреїтів, найманів та меркитів. А залишки цих родів, які мешкають на території сучасного Китаю, пов’язують себе з казахами, а не з монголами, та й мову і культуру сповідують казахську.
В історії склався рідкісно дивовижний парадокс: усі роди, які створили державу Чингісхана, породили його самого, його дружину, батьків та його рід, чомусь опинились у середовищі казахського етносу, зберігають казахську культуру, мову і традиції.
Вони ще з далекого XIII століття не мали нічого спільного з монголами.
Проводячи ретельне дослідження, ми на кожному кроці російської історії спостерігаємо дивовижні явища, потрапляємо в зачароване коло, з якого неможливо вибратись. Здається, що до всього цього доклала руку якась нечестива людина.
Дуже великі грішники писали, точніше — творили, московську історію.
Так хто ж з’явився у далекому XIII столітті на землях Казахстану, Середньої Азії, на Кавказі, в сучасній Московії та у Східній Європі: монголи чи казахи (у давнину — тюркські племена)?
Абсурдність терміна «монголо-татари» настільки очевидна, що навіть російські історики змушені були писати: «Было бы правильнее, по мнению исследователя (В. Л. Егорова.—В.Б.), употреблять эти этнонимы только раздельно, как равноценные (???—В.Б.) (так их применяли В. Н. Татищев и И. Н. Карамзин)» [45, с. 282].
Світовій науці треба врешті-решт позбутися терміна «татаро-монголи», а заодно і «монголо-татари», як московської вигадки, некоректної та безглуздої.
Може виникнути цілком доцільне питання: навіщо ж автор, знаючи про абсурдність цих термінів, уживав їх раніше?
Справа в тому, що в російській історіографії є стільки «доважків брехні», що доводиться спростовувати практично одне за одним. Усе! Подібне спростування потребує багато часу і зусиль, йти від одного до другого поступово, певним шляхом викладу матеріалу.
Маймо на увазі: спростовуючи одну за іншою московські вигадки, ми потрапляємо на таке історичне поле, в якому повністю руйнується канва і стрижень викладу фактів московської історичної науки. І тут дивуватись не варто. В дійсності каркас історії московитів має інший вигляд. І наше завдання — викристалізувати його.
Ми зупинились на розгляді чотирьох родів, які створили державу на чолі з Чингісханом. Тобто саме ці чотири тюркських (казахських) роди на перших порах стали базовим елементом нової держави. І ніхто інший!
Ось що з цього приводу кажуть сучасні російські академіки і професори у Великій Радянській Енциклопедії (третє видання):
«В начале 13 в. ряд племен и ханств (тайджиуты, найманы, кэрэиты, меркиты)… объединились или были объединены силой под властью Чингисхана и образовали единое монг(ольское) гос(ударство), в рамках к(ото)рого завершилось образование монг(ольской) народности» [2, т. 16, с. 503].
Звернімо увагу на те, як ВРЕ подає назви народів — цілковито у монгольському тлумаченні. Тенденційно. Нас ще на перших кроках викладу матеріалу привчають до думки про монгольське походження усіх чотирьох племен. Та біда в тому, що ця думка хибна і відображає тільки бажання московитів. їм хочеться, аби так сприймали.
Між іншим, цієї думки дотримується і китайська історіографія. Проте китайці йдуть далі: вони стверджують, що монгольські племена — то лише далека, відгалужена гілка китайського етносу. Тобто ніяких монголів як етносу не існує, і Чингісхан був звичайним китайцем. Тому в Пекіні йому встановлено величний пам’ятник, аби саме Китаю приписати велич імперії Чингісхана. А головне, нагадати світові про давні володіння Китаю.
