Незважаючи на протести гіда, що супроводжував нас до аеропорту, я вийшов із наплічником посеред Шарм-ель-Шейха. Туристи, які їхали зі мною в автобусі, наперебій питали, куди це я зібрався, а я сказав, що єгипетська віза в мене на місяць, то чому б не повештатися по країні? «А як же літак?» – розгублено запитали вони. «Літак? Літак… хай летить, – гордо відповів я, – щасливої вам дороги, Україні – привіт!» Співвітчизники були шоковані, і це надало наснаги. Я хутко і впевнено рушив по курній вулиці, до відходу порома залишалося дві години – не так уже й багато часу. У голові ніби щось перемкнулося: я якось одразу став сприймати навколишній світ інакше, невимушено, легко і весело, наче вітер. Я ніби став іншою людиною, лишивши там, десь далеко в Києві, свої життєві непорозуміння й клопоти, ніби скинувши з плечей важку і непотрібну ношу (хоча зазначу, що за плечима теліпався зовсім нелегкий наплічник, у який я напхав усе, що рекомендував батько, і навіть більше). Переді мною була лише одна мета – добратися до Йорданії. Мабуть, так відчувають себе птахи, коли летять на південь. Усі мої побоювання разом кудись зникли. Я йшов і дивувався, чи я це взагалі? Мені навіть хотілося подивитись у дзеркало, щоб пересвідчитись, але дзеркал поруч не було – і слава богу! – і я йшов не зупиняючись, лише інколи перепитуючи дорогу, хоча по спині струменів третій піт. Я йшов до порту, єдиної речі у світі, яку я хотів побачити якнайшвидше.

(Одразу хочу уточнити щодо мови: я спілкувався з місцевим населенням чудернацькою сумішшю англійської та арабської, але основні меседжі я надсилав жестами. Ми чудово розумілись! Хіба що важко було потім удома відборкатися від звички переконливо махати руками перед обличчям співрозмовника і зображувати пальцями предмети. У нотатнику я наводитиму діалоги такими, якими вони були в моєму сприйнятті.)

Приблизно за півгодини я без проблем дістався порту і, просто шаленіючи від легкості першого досвіду, звернувся до вартового з питанням, де сам пором і куди йти за квитками. Маленький вусатий араб з автоматом уважно й не кваплячись подивився на мене, запитав, звідки я, потім помовчав трохи, набрав по локальному телефону боса (він потицькав пальцем у телефон, підморгнув і сказав: «Один момент, спитаю в біг-боса!»), а я крутив головою навсібіч і дивувався, що навколо немає людей. «Або вже зайшли, або ще не прийшли, або…» Піт на спині миттєво став холодним: думка, що порома може й не бути – господи, це ж Єгипет! – чомусь аж ніяк не спадала. Я не мав жодного плану щодо такої ситуації, а коли в мене немає плану, то я дуже нервуюсь. Я важко сів на наплічник і закурив сигарету. Охоронець нарешті вийшов із будки, стрельнув кілька сигарет і підтвердив мої найгірші передбачення – порома сьогодні точно не буде. Його точно не буде і завтра. Можливо, він буде післязавтра, але це не точно. А от що точно, так це те, що я не знав, що робити далі. Звісно, в Єгипті з грошима не пропадеш, зрештою, ще можна на все плюнути, доїхати на таксі до аеропорту і встигнути на літак… «Ходімо до біг-боса: він добре говорить англійською, він тобі допоможе!» – раптом сказав охоронець. За мною прийшов ще один араб з автоматом (немає сенсу писати весь час «араб-араб» – там усі араби, – тому я писатиму про них, як і про всіх інших людей). Бос, як і належить босу, був товстим і з вусами, чимось схожий на Саддама Хусейна, – за подорож я бачив багато людей, схожих на Саддама Хусейна. Очевидно, серед арабів це поширений тип. Біг-бос детально розпитав, звідки я, куди їду і чого хочу. Я не менш докладно – наскільки міг – розповів, що я з України, їду до Йорданії до батька. «Твій батько – араб?» – здивувався він. «Ні, але він довго працював на Середньому Сході військовим аташе, потім звільнився і залишився там жити», – сказав я правду. «Он як! – знову здивувався біг-бос і розгублено погладив вуса. – Пором до Агаби йде з Нувейби кожного дня о третій – сьогодні ти вже не встигнеш. До Нувейби звідси недалеко, сядеш на рейсовий автобус і доїдеш, автовокзал поруч». Автовокзал він спочатку назвав: «гарадж», а потім уточнив: «бас-стейшен», але я й без перекладу зрозумів, що «гарадж» – це автовокзал. Слова – найменше, що цікавило мене в житті, мабуть, тому я так і не досяг маминої мрії досконало вивчити англійську. Мені довелося пошкодувати про це в перший же день, не кажучи про інші. З розмови з біг-босом я виніс ще один урок – не треба детально розповідати про справжню мету своєї подорожі, це викликає подив, зайві запитання і марнує час.

Єгипет. Нувейба. Єврейські діти, Пурім, порт. 4—5.03.

Невеличкий «гарадж» охороняли бронетранспортер і кілька людей у чорному. Вони стояли за мішками з піском – такий собі дот, з якого стирчав великий кулемет. Такі заходи безпеки вживалися проти ісламістів, які інколи викрадали туристів. Та, наскільки я можу судити з повідомлень ЗМІ, тут значно більше людей гинуло через недбалість і нехлюйство єгипетських водіїв, ніж через терористів.

Рейсовий автобус здавався привидом пустелі – я такого ще ніколи не бачив: скло лише на лобовому вікні. Коли він їхав, то з ним їхала й половина пейзажу, який автобус забирав, мов долонями, своїми порожнечами-вікнами. Наче їде велике дзеркало на колесах. Такий ефект я бачив, здається, на картині Сальвадора Далі. Кругом із піску стирчало каміння, лише інколи праворуч виднілося Червоне море. Ми проїхали, не зупиняючись, мимо порту, водій махнув головою і сказав мені про це. «Тут ти ніде не переночуєш, – мовив він, – треба їхати в місто, тут неподалік, кілометрів за п'ять». Незабаром водій зупинив автобус, і всі вийшли біля якоїсь будки, яка, як виявилося, правила за автовокзал. «Ага, – з усмішкою подумав я, – тепер розумію, для чого батько запропонував узяти намет!» Пішки я дістався окраїни Нувейби і за якийсь час натрапив на гест-хаус із дивною назвою «Блакитний птах», де за копійки влаштувався переночувати в маленьку кімнату з бетонною підлогою, на якій лежав лише товстий матрац.

Стемніло рано, в Єгипті в березні зима. Утомлений нервовим і незвичним днем, я налаштувався був заснути, коли в кімнату ввірвався дикий шум і вереск. Я виліз зі спальника й пішов до торговельної лавки, де син хазяїна «Блакитного птаха» Ахмет і ще кілька арабів пили чай. Я теж попросив чаю і запитав, хто це так верещить у дворі? «Це підлітки з Ізраїлю – Пурім справляють. Бачиш, на березі горять вогнища?!» Я трохи здивувався, що євреї отак запросто справляють свій Пурім в арабській країні, але Ахмет лише знизав плечима, мовляв, нічого не поробиш – бізнес є бізнес, і взагалі, це ж краще, ніж воювати, чи не так? Важко не погодитись, але й примиритись із тим, що під дверима п'ють пиво, курять марихуану й обіймаються підлітки, хай і єврейські, теж важко. Я повернувся в кімнату, ще трохи послухав лемент і вже збирався вийти і нагримати на дітвору, але доки добирав слова – якою мовою і що саме сказати, – міцно заснув.

Так минув мій перший день подорожі, у якому не трапилося нічого особливого і дуже цікавого, але я описую перші враження так докладно навмисно: це був саме перший день. Він закарбувався в пам'яті чітко і, здається, на все життя – мій перший день у новому статусі. Здавалося, весь навколишній світ змінював до мене ставлення. Я раптом із заможного (за місцевими мірками) жирного буржуа, що грів пузо біля басейну дорогого готелю і витріщав очі на піраміди та інші могили фараонів крізь скло автобусів, скуповував дебільні сувеніри за шалені гроші, з якого зідрати бакшиш, тобто вициганити зайвий долар чи фунт – справа честі для будь-якого єгиптянина, перетворився на самотнього мандрівника з наплічником на спині. З такого тут теж ніхто не проти мати зайвого зиску, але цей зиск уже ділився навпіл із бажанням допомогти. І чим далі на Схід я пересувався, тим більше зростало це бажання в людей, а бажання обідрати мене, як липку, навпаки, займало в їхніх головах усе менше місця.

(Зрештою, в моїх подорожах траплялися такі дні, коли я не витрачав ані цента. Мене годували, поїли і вкладали спати просто так, навіть у магазинах мені інколи дарували речі, але про це я розповім пізніше, бо мені час на пором.)