Істота, з якою я проводжу найбільше часу, – сука на ім'я Бірма, трирічна німецька вівчарка. Вона потребує максимальної уваги і догляду. Багато хто в наш час віддає перевагу бійцівським породам типу ротвейлера чи боксера або якимось екзотичним собачкам чау-чау, але я вважаю, що німецька вівчарка – це класика, найкращий собака у світі, найрозумніший і найвідданіший. У нас із Бірмою немає жодних проблем у спілкуванні, єдине, на що я поки ще не наважився, – на її злучку, бо ніяк не можу підібрати для в'язки гідного пса. Та мені здається, що вона й сама не дуже хоче: нас влаштовує таке спокійне життя на двох. Ім'я я їй дав випадково – за родовідною треба було, щоб воно починалося на літеру Б. Коли я переїхав до нової квартири, то замість шпалер, начебто тимчасово, пришпилив на стіну над ліжком стару політичну мапу світу, ще з СРСР, – ремонт я зробив лише на кухні та у ванній кімнаті (хронічна нестача коштів, часу і бажання). На мапі в Південно-Східній Азії я знайшов країну під дивною назвою Бірма. Так я й назвав цуценятко. З часом країну Бірму переназвали у М'янму, тобто Країну золотих пагод, а сука Бірма так і залишилася Бірмою, можливо, єдиною Бірмою в світі. У мене в квартирі політичний режим та все інше незмінне.
Я двічі думав над тим, щоб одружитись, двічі я жив із дівчатами майже по два роки, – це якийсь критичний для мене термін – два роки, – і обидва рази все кінчалося нічим. Точніше, сварками і т. д., переважно через незакінчений ремонт, собаку, вільний час та гроші, яких завжди не вистачало на трьох. Це моя провина – я ж кажу, що з точки зору сучасної соціально-економічної моделі суспільства я безнадійний невдаха. До того ж мене завжди звинувачували в тому, що собак я люблю більше за жінок. Неправда. Я люблю їх майже однаково.
Тож так чи інакше, а в мене впорядковане і структуроване життя, яким я майже задоволений, і в ньому не передбачено ні батька, ні авантюрної подорожі до ісламських терористів. Я ціную власний внутрішній спокій і будь-яке втручання на свою територію сприймаю ворожо. І от тепер я отримую цього листа, сиджу на кухні, курю чергову сигарету і думаю над маминими словами. У голові – суцільний безлад, я не розумію, як можна, отримавши листа від незнайомої людини, кинути одразу все і податися світ за очі? Тепер у мене з'явилася більш-менш нормальна робота, точніше, вона паранормальна, але вона є. Наталя, дівчина, з якою я зустрічаюся уже півроку, от-от повинна переїхати до мене, можливо, цього разу все складеться інакше, я навіть пообіцяв наклеїти шпалери, хоча розумію, що дарма. Я навіть не уявляю, як я мушу їй пояснювати – батько, лист, поїздка – це ж не держиться купи?! Побачити світ – прекрасна ідея, але ж хіба так це робиться? Треба підготуватися, скласти план, зробити розрахунки, отримати візи – і на все мені дається трохи більше місяця. Дикість якась.
Я вліз в Інтернет і знайшов довідку про Йорданію: «Хашимітське Королівство Йорданія. Назва походить від ріки Йордан. Столиця – Амман, площа – 89 213 кв. км, населення – 5153 тис. мешк. Країна розташована в Західній Азії. Межує з Сирією, Іраком, Саудівською Аравією, Ізраїлем. Форма правління – конституційна монархія. Голова держави – король. Великі міста: Ез-Зарка, Ірбід, Аль-Агаба. Державна мова – арабська. Релігія: 96 % сповідують іслам сунітського типу. Етнічний склад: 92 % араби. Валюта: йорданський динар. Клімат субтропічний, сухий. Середня температура січня +8—14 °С, липня +23—30 °С, на півдні буває до +50 °С. Літо сухе, дощі йдуть із жовтня по травень. У горах на заході випадає 500—700 мм опадів на рік, на сході і в западині Гхор – місцями менш як 100 мм…» Чудово. І що далі?
Єгипет. Шарм-ель-Шейх. Пляж і сучки. 26.02—4.03.
Чесно кажучи, ніколи не розумів людей, що випираються на сонце посеред дня з однією метою – дістати опіки шкіри різного ступеня та міцний тепловий удар у потилицю. Невже темна шкіра – так гарно і сексуально? Реклама здатна на все – численні клієнти пляжів це підтверджують наочно. Їх не можуть зупинити не тільки поганий стан організму протягом двох діб після сонячних ванн, а й майбутній рак шкіри. Рак нікого не лякає, зате дуже страшно, коли всі засмаглі, а ти ні. Насправді, піруети людської психіки важко коментувати, та й чи потрібні кому взагалі коментарі на початку XXI ст.?
Я приїхав до Єгипту про всяк випадок. Чому б і не відпочити, якщо є така нагода і знову немає роботи? Так я казав собі, лежачи біля басейну в затінку під навісом, гортаючи російсько-арабський розмовник і роздивляючись жінок, переважно італійок та росіянок, які годинами пеклися на сонці, а потім облазили, мов паршиві кішки. Я вдавав, ніби сьогодні останній день мого перебування в Шармі, хоча насправді я одразу ж дізнався, де розташований порт, як туди доїхати, чи довго йде пором до Агаби і таке інше. Звісно, трохи боязко взяти й отак-от запросто вирушити в незнайому країну – без серйозних приготувань і довгих розмов. Але, здається, я прийняв це рішення самостійно.
Позиція мами, яка мене так здивувала і збентежила, була суто емоційною. По-перше, сказала вона, мені нічого втрачати, по-друге, подорож може стати корисною і цікавою, по-третє (чи то по-перше?), мама, попри все, вважала батька непересічною особистістю. Я не міг прийняти жодного з цих суто жіночих аргументів, але, як це часто стається зі мною, вирішувати я залишив обставинам і жінкам. Мама просто купила мені путівку в Шарм (я повернув їй витрати) і забрала до себе Бірму, хоча я їй у цьому не дуже довіряв. А обставини були неприємні – я посварився з Наталі через дурну дрібницю: я ненавиджу краватки. Ми повинні були йти на день народження її батька, якогось суворого джентльмена і підприємця, і Наталі наполягала, щоб я надів краватку. Ну, на фіга мені ця ганчірка?! Наталі ніяк логічно не могла пояснити сутності процедури, і врешті все закінчилося скандалом, я начепив щойно придбану для мене розцяцьковану й коштовну краватку Бірмі на шию, і та за хвилину, весело стрибаючи по кімнаті в супроводі жіночої істерики, перетворила ту в лахміття. Я не навмисно, чесно. Звісно, ні на який день народження я не пішов. Мама сказала, що й добре: рано чи пізно краватка чи щось таке інше однаково вилізло б боком. Наталі, коли я їй зателефонував у сподіванні якось залагодити сварку, злісно кинула, щоб я й далі слухав маму і вигулював собаку. Я досі не можу зрозуміти – до чого тут мама і Бірма? Я живу своїм розумом і лише інколи у важливих питаннях раджуся з ними. Я не вбачаю в цьому нічого поганого – прислухатися до свого пса і радитися з мамою. Не треба нікого стикати лобами: кохана – це кохана, собака – це собака, мама – це мама. Я не беру в неї грошей, не залежу ніяким чином, я не мажор і не мамій. Моя мати – розумна жінка, і те, що вона інколи втручається в моє особисте життя, вважаю, цьому особистому життю лише на користь.
Візу в Йорданію я отримав напрочуд легко. У приміщенні перед віконцем для видачі документів стояла фотографія Кучми і молодого короля Абдули, яка давала зрозуміти, що поміж країнами доброзичливі стосунки. На відміну від інших наших закордонних друзів, Йорданія висловила це і прямою дією – паспорт із візою я отримав за чотири години. Від печатки, яка займала чи не всю сторінку, пахло ісламом і пустелею. Увічливий чиновник напхав мені в руки купу різних рекламних буклетів: пустеля Ваді-Рум, Петра, Джераш, Мадаба, – і це вселило стриманий оптимізм. Будь-яка інша інформація виявилася проблемою, знайти довідник по Йорданії виявилося неможливо навіть на Петрівці. Тож країну мені довелося вивчати винятково за поверховими, але все ж таки корисними Інтернет-описами. Я вирішив не морочитися майбутнім маршрутом, хоча, зрозуміло, не міг не думати, куди заведуть мене батьківські примхи. Про всяк випадок я придбав ще й довідники про Ізраїль, Сирію та Саудівську Аравію. Щодо Іраку, то мені і в голову не могло прийти їхати туди, навіть якщо покличе батько. Війна не для мене – пробачте.
До останньої хвилини я не вірив, що замість літака, який прямує до Борисполя, я сяду на пором, який іде в Агабу. Та чим ближче був час від'їзду з готелю «Міріам», тим більше закипала в жилах кров. Я трохи дивувався собі, бо перебував в абсолютно незнайомому стані передчуття неймовірної події. «Без батька можеш не повертатися! – суворо наказала мама в аеропорту. – Привези його або живим, або…» – і засміялася. Прозвучало, як жарт, але, стоячи в черзі на реєстрацію, я розмірковував над тим, що в цьому жарті може бути й частка істини. Можливо, мама відправляє мене туди лише за тим, щоб я повернув їй чоловіка, а собі – батька. Велика місія, але, знаючи матір і наслухавшись останніми вихідними про батьків характер, боюся, простіше відвернути астероїд від планети Земля, аніж примусити їх жити разом. Дивна все-таки штука – життя. І людей, навіть близьких, так важко інколи зрозуміти. Таке враження, що вони грають у якусь гру, з'ясовують свої стосунки, а ми, діти, – лише інструмент. Так я думав, але не був певен, що саме так усе і відбувалося насправді. Хай там як, але тепер, поглядом прощаючись із чотиризірковим єгипетським готелем (максимум 3+!), я з кожною хвилиною все більше й більше відчував неймовірну сверблячку майбутньої подорожі.