Я ще раз дивуюся тому, скільки людей вештається по світу в пошуках пригод, і ще раз упевнююся, що та земля, та країна, де я народився і живу, для них – терра інкогніта.
Нарешті з'являються Іко, Ейко і Тетра. У нього волосся на голові, як завжди, стирчить під кутом дев'яносто градусів – він чимось схожий на їжака. «Дамаск, завтра – в Дамаск! – кажуть вони. – Якщо хочеш, їдьмо з нами, це вийде дешевше – всього по 6 ді з кожного на таксі, а так нам вийде по 8 ді!» Я швидко рахую: 6 динарів – це приблизно 9 дол., тобто 45 грн. До Дамаска, якщо не помиляюся, близько 200 км. Прийнятно цілком. Плюс віза на кордоні – 20 баксів. Але чому Дамаск? Я не знаю. Інших варіантів просто немає. Ірак – не для мене, дякую, хай там батько думає що завгодно, але туди я не поїду, а чекати тут – безглуздо. Батько писав, щоб я прислухався до інтуїції, а інтуїція підказує, що я не погоджуюся з тим, що можу бачити Іко сьогодні останній день. Поки що експеримент із Мадабою цілком себе виправдав. Зрештою, в листі батько не випадково ж написав «Дамаск»?! Та й хіба жінка – це не шарада, не загадка? Тим більше, симпатична японська жінка?
Ми повечеряли рисом і куркою-гриль у досить пристойному, але недорогому кафе «Єрусалим» у центрі Аммана. Розгризаючи курячі кістки, я чомусь згадав листівку, яку подарував мені на пам'ять Мехмет: хлопчина років 14-ти з «калашем» у руках на тлі прапора Палестини, неіснуючої країни, а знизу надпис «Єрусалим – наша столиця». «У мене там батьки досі живуть, – із сумом сказав Мехмет, – колись ми всі жили в Єрусалимі». У кожного – свій біль. З такою листівкою, думаю, мене б точно не пустили в Ізраїль. Там, боюся, з цього приводу зовсім інша думка. Дивний світ.
Сирія. Дамаск. П'ять днів кохання. 9—15.03.
На прощання Цунуоке-Шаміль подарував мені – за те, що я опікував Люсі у Петрі, – свій поношений військовий капелюх. Усередині карбідом, як зазвичай робиться в армії, щоб не плутатись, де чиє, написано: «Басаев». Ого! «Куди ти зараз?» – «Дамаск». – «Чудове місто. Залиш емейл-адресу», – попрощався японець.
Поки чекали таксі, я заглянув у пошту. На ящику висів лист від якогось ZZZ. Файл в атачменті відкривався довго, а коли відкрився, я побачив світлину: чоловік років п'ятдесяти у військовій формі на тлі високих гір, у вицвілому зеленому капелюсі, дуже схожому на той, що тільки-но подарував мені Цунуоке-Шаміль. І жодних коментарів. «Осі, Осі! – Іко енергійно махала рукою на вході, – таксі чекає! Хутко!» – і я, лишивши хлопчині-адміністратору на столі динар, не чекаючи здачі, вибіг на вулицю.
Дорога запам'яталася однією пригодою – в машини лопнуло праве заднє колесо. Ми їхали досить швидко, тому ще пощастило, що лопнуло не переднє. Водій зупинився на узбіччі, відкрив багажник і мрійливо подивився всередину. «Проблеми?» – запитав я, підозрюючи, що там немає запаски. «Таке в мене вперше!» – розгублено відповів таксист. Наша невеличка аварія трапилася якраз під рекламним біг-бордом автомобільної фірми «Хьондей», і прикол полягав у тому, що таксі було також марки «Хьондей». Я сказав про це японцям, вони зареготали. Я поміняв колеса за п'ять хвилин. Японці дивились на мене, розкривши роти, вони ще не забули про радіатор у Петрі. «Ти – автомеханік?» – запитав Тетра. «Ні, я звичайний український інженер!»
Весь шлях до Дамаска я розмірковував над тим, чому японці скрізь так упевнено почуваються. Грошей у них якщо й більше, то не набагато, принаймні у студентів, англійською вони володіють на тому ж рівні, якщо не гірше. У Пальмірі я зустрів подружжя, яке взагалі знало лише десять слів, і нічого, без проблем. Досвід подорожей? Так, можливо, але хоч так, хоч інак, ми перебуваємо в чужому культурному середовищі. І тут до мене дійшло – надписи! Скрізь надписи, назви японських фірм: «Соні», «Панасонік», «Мазда», «Міцубісі», «Хонда», «Тойота» і теде! Це однаково, якби всюди було написано «Динамо-Київ»! Мені б це гріло душу, ще й як! Тому вони і почувалися скрізь, як удома, бідні японські студенти, які всі канікули вештаються по світу в пошуках пригод і вражень. ІМХО[1]. Але найкрутіші в цьому плані, певне, америкоси – їхні президентобакси стирчать з усіх кишень світу. Рекламний ролик Федерального банку США: на тлі стодоларової купюри, яка заповнює собою на мапі світу континенти і країни під звуки американського гімну на екрані зявляється надпис: «Бакси. Америка, яка завжди з тобою!»
На сирійському кордоні – жодних непорозумінь, ніхто не перевіряє наші речі на наявність книжок на івриті; поставили візи, взяли гроші – таки 36 дол. з кожного – велком! В очі відразу впало, що Сирія набагато бідніша за Йорданію, бідність буквально літала в повітрі. Таксист нас висадив майже в центрі Дамаска на зупинці зі смішною для мого вуха назвою Барамка. Звідти, економлячи кошти, ми рушили пішки і перше, що побачили цікавого, – старий тепловоз на турецькому залізничному вокзалі – спадщина окупації. Готель називався «Аль-Рабіє», тобто «Весна», дуже дешевий, типовий близькосхідний гест-хаус у старому місті, в самому центрі Дамаска, із красивим внутрішнім двориком і невеличким садом. Хіба не романтика – жити в самому серці найдревнішого міста світу? Японці оселилися втрьох, а я добу жив у даблрумі з високим молодим британцем на ім'я Річард. Я майже не розумів його англійської, він весь час так швидко і палко розповідав про свою наречену, медсестру з Бірмінгему, що я ледь у неї не закохався сам. Потім Річард з'їхав, і я півдоби жив сам. А потім – з Іко.
Про світлину, яку прислали на електронну пошту, нічого особливого додати я не можу. Дуже неякісний знімок: високий темноволосий чоловік, чорна із сивиною вже борода – якби не широкуватий ніс, то переді мною був би типовий чеченський бойовик. А от капелюх – справді, копія подарованого Цунуоке-Шамілем. Чи той самий? Невже мій батько воював у Чечні? Але ж на чиєму боці? Це питання спочатку вразило абсурдністю. Ще три дні тому воно просто не могло виникнути апріорі! Але тепер… Чи не міг цей японський чеченець (як варіант – чеченський японець) знати мого батька і чи не зробив я помилку, вирушивши до Дамаска, а не Багдада? Питань значно побільшало, а от відповідей – аж ніяк.
Я провів у Дамаску п'ять чудових днів. Шлунок нарешті запрацював, моя англійська підрівнялась, за спиною, окрім наплічника, я мав коротенький, але все ж таки досвід Єгипту і Йорданії, що також додавало впевненості. Головне, мені сподобалося подорожувати – чим більше я заглиблювався в подорож, тим краще почувався. Мене поглинув новий світ, переповнивши яскравими емоціями і враженнями, запахами пригод і свободи. Наче десь там, нагорі, відкрили шлюзи і чиста гірська вода бурхливим потоком понеслася вниз, змиваючи зі свідомості і підсвідомості все, що трималося там так-сяк, було пустим і неважливим. Тисячі і тисячі тонн сміття, що сиділо в моїй голові, дрібниці, які здавалися вкрай важливими, заважали почуватися собою, жити собою, проблеми, які, здавалося, не вирішувалися ніколи, – усе, усе змилося лише за кілька днів. Натомість справді важливі речі, монументи мого «я», залишилися гордо стояти посеред чистого вже потоку, сяючи на сонці зовсім іншими гранями й смислами. І одного вечора я раптом так ясно і так безповоротно зрозумів, що обов'язково зустрінуся з батьком, що інакше і бути не може, більше того, і не повинно бути… Та я вирішив покласти цю ношу – цей якщо не обов'язок, то право – у хиткий човен обставин, який сам же батько і відпустив нестися своїм листом по бурхливому потоку випадковостей, людей, країн і загадок.
Мене здивували місцеві люди: їхня віра не могла не спонукати до роздумів. Я вже не міг, як удома, де обговорення цієї теми банальне і, як правило, нещире, відмахнутися від релігії. Аллах, Коран, іслам, шаріат – не порожні слова, вони наповнювали життя кожної людини з першої секунди життя до останньої. Я навіть звик до щоденних п'ятиразових гучних проповідей. Мечеть стояла поруч із готелем, і на сході сонця, приблизно о пів на шосту, муедзин будив мене пронизливим азаном – закликом до молитви, а місцевий мулла молився тихим ласкавим голосом, що хоч якось примиряло з потребою прокидатися на сході сонця.
