– Хочеш зайти? – раптом запитав мене хтось.
Я озирнувся і побачив чоловіка в темно-синьому джинсовому костюмі приблизно одного віку зі мною.
– Мехмет, – представився він.
– Остап, – відповів я, – я з України. – Я так і досі не зрозумів, як правильно звучить його ім'я – Мехмет, Мохамед, Магомет? – тому записую так, як чув.
– Не може бути! – зрадів несподівано араб. – 3 якого міста? – він раптом перейшов на російську.
– З Києва.
– Я п'ять років навчався в Сумах на інженера. У мене там залишилася дівчина!
У всіх арабів, хто навчався в Україні, залишається там дівчина, і, як правило, не одна, але це так, до слова.
– Так, може, зайдемо?
– Ні, дякую. – Щось мене не пускало того дня до мечеті.
– А ти був у музеї автомобілів короля Хусейна?
Він знав, чим мене заманити. Ми сіли в його старенький «фолькс» і поїхали до музею. Мехмет попри спеціальність, здобуту в Україні, робив рекламну поліграфію, – дорогою ми навіть заїхали до офісу, який він продемонстрував з гордістю, – так само, як і двох своїх клієнтів. Але мене найбільше вразили вхідні двері – скляні, з якимось хитким замком, – і те, що він не замикав машину на ключ. Я запитав, чи не боїться він пограбування.
– Пограбування? – здивувався Мехмет. – А, ну так, звісно! Ти, певне, чув про цей випадок минулого року: два албанці вкрали в Аммані автомобіль? Їх швидко затримали!
– А скільки у вас крадуть машин за рік?
– Жодної. У нас не заведено красти. Давніше за це відрубували руку, а тепер садять років на двадцять у в'язницю. Але не в цьому головне покарання – крадій просто не зможе жити серед людей: він порушив Коран – як така людина може жити поруч із тобою?
«Гм, справді, як? Видно, життя в Україні нічого його не навчило!» – з іронією подумав я, але схоже, Мехмет казав правду. Для мене такий стан речей був, звісно, нечуваним. З ісламу виходила неабияка користь, якщо розібратися. А потім ми їли кнафу, і я був вражений її смаком і зачарований Амманом, великим сучасним містом, яке залишає на язику, як і кнафа, солодкий присмак історії і загадки.
У готель я повернувся пізно. Не заходячи до номера, розташувався у великому холі біля ресепшену й почав спостерігати. Тут купчилося кілька пошарпаних крісел і стільців, великий диван і старенький телевізор на шафі без дверцят, повної книжок, переважно старих довідників про різні країни, – що їх, очевидно, регулярно забували в готелі подорожувальники. Посеред холу стояла табуретка і плитка з чайником, довкола яких і спілкувався піпл. Досвід цієї барвистої публіки з різних континентів разом із старими довідниками, газетами та журналами перетворював готель на велику безкоштовну похідну бібліотеку мандрів. Я мовчки пив чай і зосереджено розмірковував над тим, що робити далі. Інструкцій-шарад від батька не надійшло, мама обмежилася в CMC коротким побажанням берегтися, а в електронному ящику я знайшов лише нового розлогого листа від доктора Спока. Я прочитав його міркування з приводу Мірчі Еліаде та релігії з цікавістю, та мені було не до інтелектуальних забав.
Готель населяли такі ж бродяги, як і я. Люди різного віку та соціального статусу, різного кольору шкіри, але нас багато чого об'єднувало, наприклад, музика. Я люблю «Кіно», «Лед Зеппелін», «Діл Перші», Френка Заппу, Боба Марлі і Баха, хоча дехто і вважає, що це неможливо – любити їх одночасно. Але мій приклад спростовує таку думку – я можу після «Разреши мне проводить тебя домой…» Цоя елементарно поставити «З глибин свого серця до Тебе звертаюся, Господи!» Иоганна Себастьяна – і отримати кайф. І хоча це і не зовсім музика мого покоління, як стверджує дехто, я вважаю, що це – музика для всіх поколінь… Моя англійська виявилася не такою вже й паскудною, поки що для побутового спілкування вистачало. Більше того, з кожним днем я робив помітний успіх: слова, що я їх, здавалось, не знав і не міг знати, раптом злітали з язика і наче самі вмощувалися в речення. Побудова та граматика, звісно, лишали бажати кращого, інколи я нагадував узбека, який спустився з гір і намагається говорити у військкоматі російською, але це вже дрібниці. Головне, я майже все розумів, і мене розуміли також. Я навіть доволі швидко навчився рахувати арабською – дався взнаки пробіг по торгових лавках. Мені подобалося, що лінгвістичні перетворення відбувалися без зайвих зусиль, майже самі собою. Тобто мозок зреагував на навколишнє середовище миттєво, чого, до речі, я не міг сказати про шлунок, який за три доби став важким і твердим, наче я проковтнув каменюку. Не допомагало навіть активоване вугілля, яке я жер жменями, по пігулці на кожні десять кілограмів ваги, як і рекомендують лікарі.
Народ із задоволенням спілкувався: хто читав місцеву газету англійською, як той японець у вицвілому зеленому військовому капелюсі; хто розповідав про свою країну та ментальність індусів, як мій сусід по кімнаті – мексиканець Хорхе – він завтра летить у Делі; хто ділився спогадами про Судан, як американець Біл, який живе на дивані в холі готелю вже другий місяць, відпрацьовуючи тим, що двічі на день прибирає кімнати й туалет у кінці коридору. Як правило, подорожувальники – люди самодостатні та ненав'язливі: якщо ти їх не турбуєш, вони тебе не зачіпатимуть – це загальноприйнята етика спілкування. Та того вечора через свою національність я раптово опинився в центрі уваги – усі вели своїх друзів знайомитись зі мною. Кожен із цих людей каже, що я – перший українець, якого вони бачать наживо. Я тиснув руки, плескав цих іноземців по плечах і думав, як це розцінити: як національний тріумф чи як національну ганьбу? Я потроху звикаю до свого становища, мені вже й не прикро, й не радісно, і намагаюся технічно перевести розмову на більш практичні теми. Приміром, у якому готелі краще зупинитись, наприклад, у Дамаску, чи є там нормальні кафе, де задешево можна добре поїсти, як там себе вести. Я прислухаюсь до кожного слова, бо кожне слово може заощадити мої гроші та час. А ще я прагну почути в цій суміші англійської, французької, німецької, іспанської, італійської, японської, арабської хоча б маленький натяк на те, що робити далі. Я випиваю ще одну склянку чаю і розумію, що насправді моє довге сидіння в холі має і іншу причину – я чекаю на Іко, я так багато хотів би їй розповісти про сьогоднішній день, я скучив! Але замість неї в дверях раптом з'являється Люсі, моя маленька кореянка. Від несподіванки я навіть не встиг підвестися, але Люсі, наче стріла, пролетіла повз мене і повисла на шиї японця, який весь цей час мовчки всміхався, гортаючи місцеву «Таймс». Нічого дивного в його поведінці немає: японці або весь час розмовляють, або весь час усміхаються, а в перервах між цим їдять. Трохи пообіймавшись, Люсі нарешті привіталася зі мною, всілася японцю на коліна, і вони почали цілуватись і весело теревенити. Мені чомусь стало ніяково прикро, я почувався зайвим, тому підвівся й запитав у портьє, чи точно для мене ніхто нічого не залишав. Портьє заперечно похитав головою, і я, геть роздратований, голосно сказав: «Твою мать!!!»
– Ви розмовляєте російською? – відірвавшись від Люсі, майже без акценту здивовано запитав японець.
– Так. А що в цьому дивного, я ж з України! А от ти звідки знаєш російську?
– Я не здогадався, пробач! Я два роки працював у Чечні, жив у загоні польового командира Шаміля Басаева, там і вивчив. Я фрілансер, тобто вільний репортер, готую матеріали з гарячих точок для товстих кольорових журналів і, якщо вдасться, для ТБ – там значно більше платять. Мене звати Цунуоке, але в мене є й мусульманське ім'я – Шаміль. Я прийняв іслам.
Просто бомба. Яких тільки дивних людей не надсилала мені доля в подорожі! З Люсі вони познайомилися в Азербайджані десь півроку тому і домовилися зустрітися в Аммані. Він чекав її тут уже три доби. Тепер вони зібралися до Іраку: Шаміль – робити свою справу, Люсі – за компанію.
– Але ж там війна! Як ви отримаєте візу?
– Це не проблема, – розважливо пояснив Шаміль, – я знаю, де перетнути кордон і як отримати тимчасову перепустку. З журналістським посвідченням, японським громадянством, американськими доларами і Аллахом у серці це не важко. А з приводу Люсі, – він кивнув на дівчину, – як-небудь домовимося. Війна – мій заробіток.
