Можна посадити й до тигра, лева, пантери, вовка, шакала й гіпопотама. Але не до бегемота. Бо слова «гіпопотам» дитина переважно чомусь боїться, а от слово «бегемот» у неї такого страху не викликає. Не викликає в неї страху і слон чи поні. З симпатією дитина дивиться на зебр і окремих птахів. Але це інша тема. Нас же зараз цікавлять сфери чи окремі фактори впливу на душу містечкового хлопчика чи дівчинки.

Як бачимо, в дитини міста цих факторів не менше, ніж у дитини села. Додайте до цього спалахи трамвайних чи тролейбусних дуг на вечірньому тлі неба (діти, які захоплюються цими спалахами, згодом стають освітлювачами в місцевих театрах), демонстрації (святкові), декорації (діти, на яких упливають декорації, стають переважно декораторами), недільні марші в парках культури й відпочинку (діти стають філософами) і, нарешті, морозиво за 9 копійок без родзинок (діти стають продавцями м'ясного ряду і все життя зневажливо ставляться до молочників).

Далі так звані штучно-допоміжні фактори чи примусові: дітей здають у дитячі ясла й примушують відвідувати групу з викладанням англійської чи французької мови, хоча вони ще своєї не знають (поліглотами, як правило, такі діти не стають і з іноземної завжди мають переекзаменування на осінь); хореографічні гуртки, (з цих дітей переважно виростають телеграфісти й водії таксі); музичні школи, по закінченні яких хлопчики негайно хочуть стати штурманами далекого плавання, а дівчатка — продавати ескімо.

І останнє: дядя. Дядя не обов'язково повинен бути вашим родичем. Дядя взагалі може бути навіть незнайомий. Цей метод добре діє в поїзді, трамваї, парку, сквері, а також у будинках відпочинку, санаторіях та пляжах (морських, річкових).

Метод цікавий і надзвичайно оригінальний. Як же користуватися цим методом?

Якщо ваша дитина несподівано заплакала, ви їй негайно показуйте дядю й кажіть:

— Он бачиш того дядю?

Дитина насторожується й замовкає. Якусь мить дивиться, куди спрямовано ваш вказівний палець. Там сидить на лавочці (якщо це сквер чи парк) або лежить (якщо це пляж) у шезлонзі молодий і симпатичний дядя. Літ тридцяти. Дитина разом із вами не спускає з того дяді очей. Потім ви питаєте в дитини, чи вона знає, що цей симпатичний дядя може зробити з нею, якщо вона не слухатиме маму. Дитина не може здогадатися і раптом знову починає схлипувати, щоб, нарешті, дізнатись, що з нею зробить отой дядя. Якщо ця допитливість проявляється, то це, безумовно, свідчить про те, що ваша дитина в майбутньому стане геологом або головою ДТСААФу.

— Він тебе забере з собою, — таємниче повідомляєте ви.

Дитина підносить кулачки до очей.

— Кине в мішок, — провадите ви.

Дитина починає кулачками терти очі.

— Мішок зав'яже дротом, прив'яже камінь і викине в море.

Дитина заходиться плачем.

— Перестань, бо якщо тебе акули не з'їдять, то цей дядя сам тебе з'їсть.

Дитина ридма ридає.

— Цей дядя всіх таких плаксивих діток їсть. Бачиш, дядя приготувався до стрибка. Подивись, які в дяді руки.

Дядя ніяковіє, намагається осміхнутися.

— Бачиш, які в дяді зуби? Оцими зубами він робить з дітками гам-гам…

Дядя затуляє рота й кидає на вас погляд, сповнений страждань.

— А подивись, які в дяді очі! Вночі вони в нього світяться, як у сича.

Дядя підводиться.

— От бачиш, дядя вже йде. Ану перестань негайно!

Дядя щось намагається сказати.

— Чуєш, дядя гарчить, як вовк. Зараз дядя буде тебе їсти.

Дядя раптом повертається і біжить.

— От бачиш, дядя злякався. Дядю злякала твоя мама. Твоя мама сміливіша за дядю. Я тебе не дам йому з'їсти…

Цих прикладів, гадаю, достатньо. Всі вони впливають на душу дитини не слабкіше, якщо не сильніше, ніж батьків очкур (це в селі) чи імпортний пасок від ковбойських джинсів (це в місті).

Одне погано — міські дяді та міліціонери наступного дня оббігають вас десятою дорогою, а ваша дитина, помітивши цей маневр, починає так верещати, що дивишся на неї, слухаєш і думаєш:

— З оцього якщо не виросте новий режисер для Вінницького муздрамтеатру, то футбольний коментатор для Українського радіо — неодмінно!

P.S. Якщо вищезгадані професії вас не задовольняють і ви хочете, щоб ваша дитина в майбутньому стала Кондратюком чи Корольовим, Данилом Заболотним чи Лесею Українкою, Іваном Козловським чи Марком Вовчком, Остроградським чи Амбодиком-Максимовичем, то в цьому разі раджу негайно переїхати до села. Бо генії, як сказав поет, народжуються в селі, а помирають у Парижі. Цю ж думку підтверджує більшість книг, які виходять у серіях «Жизнь замечательных людей» та «Життя славетних». Там, до речі, докладно описано, як із дитини виростав той чи інший геній і що на нього найбільше впливало.

Ми так нині звикли до інтелектуалів, що перестали дивуватись і захоплюватись ними. Мабуть, тому й сприймаємо їх як належне, як щось звичайне, буденне. А тим часом бути сучасним інтелектуалом не так уже й легко. Хоча деякі товариші запевняють, що інтелектуалом може бути будь-хто, маючи густу бороду, а також ВРЕ, УРЕ або ще краще УРЕС.

Я знаю багатьох, які передплачують «Вокруг света», «Всесвіт», «Иностранную литературу», «Знання та праця». У декого є навіть «Людина і світ», альбоми з репродукціями Рембрандта, Ван Гога, Пікассо і картини Тетяни Голембієвської. Інші мають збірки поезій — від Гарсіа Лорки до Олекси Ющенка. Але, наскільки мені відомо, ніхто з них інтелектуалом не став. Отже, в цій справі мало мати в своїй бібліотеці Ернеста Хемінгуея, Проспера Меріме, Уільяма Фолкнера, Джона Апдайка, Сомерсета Моема, Агату Крісті чи Юру Ячейкіна. Треба до цього ще й мати природний хист. Бо інакше навіть при наявності передплатної періодики й путівників по містах світу, починаючи від Абакана й кінчаючи Кривим Рогом, все одно з вас інтелектуала не вийде.

У наш час не заживеш слави інтелектуала, якщо навіть прочитаєш мемуари Михайла Рудницького чи промову Юлія Цезаря перед битвою з галлами. Щоб уславитись інтелектуалом, треба вміти блискуче оперувати набутим фактажем. Вміти подати свої знання так, щоб ніхто не сумнівався — чи ви дилетант чи зарозумілий схоласт.

Щоб уславитись інтелектуалом, треба набути такого зовнішнього вигляду, щоб кожен глянув на вас і безпомилково сказав:

— Стопроцентний інтелектуал!

Після цього ви повинні глянути й на нього. Але так, щоб він одразу відчув вашу інтелектуальну перевагу, а сам собі здався нікчемним суб'єктом із претензіями провінціала.

Це одна з найперших ваших вимог. Друга вимога — розмовляти будь про що, на будь-яку тему неохоче, байдуже, так ніби між іншим, подеколи цитуючи то Спінозу, то Лукіно Вісконті, але ні в якому разі не посилаючись на свого вітчизняного мислителя, якщо він навіть такого рівня, як Григорій Сковорода. По-перше, посилаючись на свого, ви одразу в очах присутніх зі справжнього інтелектуала опуститеся до рівня звичайного балабона, а згодом перетворитесь на вузькочолого бовдура. По-друге, хтось із присутніх може кинути вам у вічі:

— Цих слів у Сковороди нема!

Спробуйте йому заперечити. А він, зануда, візьме й полізе до стелажа по томик філософа-демократа й тоді при всій отій публіці витовче вас, як шолудивого кота, що нашкодив. Вам це потрібно?

Інша річ мислитель чи діяч закордонний: Гегель, Бісмарк, Наполеон, Бернард Шоу чи комісар Мегре. Коли хтось і кине вам оту зневажливу фразу:

— Такого в Бісмарка нема!

Або:

— Щось я цього в Наполеона Бонапарта не стрічав, — не відчаюйтесь. Пам'ятайте: наступ — найкраща оборона. Удар супротивника негайно парируйте своїм ударом.

— Воно й зрозуміло. А де ви могли зустріти в Наполеона, коли це фраза з його неопублікованих листів з острова Єлени до тітоньки Жорж Санд де Сіка. Ці листи ви читали?

Хай спробує, нахаба, підтвердити чи ще хоч раз за вечір роззявити свого з чорним піднебінням рота! Тепер беріть бика за роги й виробляйте з ним, що хочете. Цитуйте Мюссе і Дугласа Скотта, Федеріко Фелліні й Лютса Бенюела, розповідайте про життя Джоан Баез і Моніки Вітті, Уільяма Сарояна й Джона Голсуорсі.