— Я все-таки ще гарна…

«Дуже гарна. Ти просто красуня! Ти подивись, яке в тебе тіло. Які в тебе стрункі ноги, повні стегна, тонка талія, тугі груди. Якби не сивина, то зійшла б ще за двадцятип’ятирічну дівчину».

— Мене й так приймають за дівчину, — вголос відповіла внутрішньому голосу. — Пам’ятаєш той вечір, коли я поверталася з кіно і тих троє хлопців казали так, щоб я чула: «Давай переженемо ту дівку. Подивись, яка в неї пичка, фігурка, які ніжки!» І вони перегнали. Та засоромились. Хтось із них упізнав мене і сказав: «Це ж Миколина мама!» «Якого Миколи?» «Ну, афганця… Мазура… Того, що загинув в Афганістані. А ти — дівка… Ходімо швидше… Микола ж мій ровесник». «То й що? Он я читав, в Англії, здається, в Бірмінгемі, оголосили конкурс на кращі жіночі ноги». «То й що?» «А нічого. Думаєш, хто в тому конкурсі виграв? Сімдесятирічна бабуся». «По фотографії? Як була ще дівкою?» «Сам ти дівка. По натуральних ногах». «Цього не може бути»…

Вона повернулась боком, глянула на себе і поставила ще одне дзеркало. Ззаду.

«Ти збожеволіла чи закохалась?! — запитала сама себе. — Мабуть, і те, й друге, — відповіла. — Ну чому таке тіло пропадатиме?! Ну чому? Чому вона не може приносити комусь насолоду? А якщо він і справді кохає мене? Кохає по-справжньому?»

«Ти віриш чоловікам? Не встиг своїх поховати — уже й закохався. Але ж минуло більше року… Минуло півтора року… „Чекають і довше?!“ І я чекала б, якби знала, що повернуться… Але ж знаю, з того світу не повертаються. Кого ж чекати? Кого? Ну скажи мені! Чого ж ти мовчиш?». «Мамо, я не мовчу. Я не мовчу, мамо!» — Раптом у її два внутрішні голоси вплівся третій, синів. їй зробилося так моторошно, що аж коси заворушились від страху. Хтось наче обпік її своїм поглядом.

Кров ударила їй в обличчя. Поза шкірою сипонуло морозом. Стало нестерпно душно і ніяково. Вона швидко вимкнула світло і глянула у вікно. Хтось припав обличчям до нижньої шибки і не спускав з неї погляду. Вона так і вклякла на місці. Тіло забилось у лихоманці. Поволі підійшла до вікна. Силует не щезав, намагаючись вловити її порух, її тінь. Вони дивились одне на одного: силует невідомого і вона, гола посеред кімнати. Раптом почулось вуркотіння мотора. У двір в’їжджала автомашина. Тінь біля шибки ворухнулась і раптом… і раптом… Боже, що це з нею?! Раптом золотий сніп автомобільних фар вихопив з темряви обличчя біля шибки… Це обличчя належало її синові… Вона заплющила очі, зойкнула, впала, як підбита птиця, і знепритомніла.

Постать відійшла від вікна. Пропустила повз себе автомобіль і, тихо ступаючи по покоробленому від дощу і морозів асфальті, побрела у ніч.

Мати лежала біля розбитого дзеркала, кілька осколків товстого скла упало їй на обличчя, залишивши глибокі порізи, з яких цебеніла кров, збираючись маленькою калюжкою на персидському килимі, подарованому їй після смерті сина його афганцями-однопол чанами.

У двері тихо постукали.

— Заходьте! — запросив мешканець номера. Потім підвівся і голосно гукнув: — Пробачте, будь ласка, пліз. Я й забув, що двері вже зачинив. Задумався. — А внутрішній голос прошепотів: «Не відчиняй». «Як не відчиняй, я уже обізвався». «Але дванадцята година ночі». «Та це ж свої. У радянські готелі після двадцять третьої години сторонніх не впускають». Микола прибрав зі столика обгортки жувальних гумок, щоб не подумали, ніби він грається жуйками, вкинув усе разом з банановими шкурками в кошик для сміття й гукнув ще раз:

— Я вже йду. Йду! — відчинив він двері.

— Хай! — мовив середнього зросту бородатий чолов’яга непевного віку зі шрамом на щоці. Другий позаду нього, високий, кульгавий, з побитим віспою неприємним і злим обличчям, тільки кивнув і підозріло оглянув кімнату.

Микола дивився на них спокійно. Зачинивши двері, він намацав у кишені пістолет. Куплений уже тут, в Україні, за сто доларів. Хоч той і був газовий, але все-таки надавав якоїсь впевненості. Запросив непроханих гостей сісти. Сам сів на бильце крісла, щоб почуватися господарем і дивитися на них згори вниз. Кульгавий сів на стілець. Той, що зі шрамом, потонув у м’якому фотелі.

— Непогано, бачу, влаштувався, — почав він. — Номер люкс. Платиш доларами? Чи дерев’яними? Пізнаєш?

— Я тебе, мерзотнику, все життя пам’ятатиму.

— Спокійніше. Воно може виявитись не таким довгим, як ти гадаєш. Мене, між іншим, звати Альберт. Алік, як ти мене колись називав.

— Не діждеш.

— Сенк’ю! Здається, так у вас там, в Америці, кажуть? Бачу, упізнав. Дуже радий. Тоді без вступу й поговоримо… У тебе скільки разів стріляли з короткої відстані? Мовчиш? Можу нагадати: двічі. А Бог, знаєш, любить трійцю. Так от, як третій раз стрілятимемо, тоді точно уже ляжеш у свіжовикопану могилу… З тебе ж узяли в Нью-Йорку слово, що ти ніколи тут, в Україні, не з’явишся. Ні тут, ні там не розтулиш пащеку. Чому ж з’явився?

Микола мовчав, не виймаючи руки з правої кишені штанів.

Альберт це побачив, але вдав, що нічого не помітив.

— Ти дав слово!

— Кому?

— Чорному берету! — нагадав Кульгавий. — В районі Рівердейлу, недалечко від вулиці Філстона.

Микола зміряв Кульгавого поглядом, що аж світився від гніву. Страх, як і минулого разу, в нього як рукою зняло. Ще мить — і він не ручається за себе. Зараз полетять стільці, перевернеться стіл, трісне ця палиця з собачим набалдашником, розколеться рама вікна і один за одним непрохані гості вилетять прямо на Хрещатик з восьмого поверху… Він навіть вийняв руку з кишені, випустивши пістолет. Кульгавий зробив спробу підвестися, підтягнув ногу трохи до себе. Він уперше побачив в очах афганця блиск ненависті…

— Кому я дав слово? — Микола випростався на повен зріст.

— Спокійно! Пліз! — попросив Кульгавий. — Не дав, то, може, нам і збрехали.

— Не збрехали! Не збрехали! Отже, це ти, виходить, так підло вистрелив тоді мені в спину! Ти! Чорний берет не був здатний на це. Ви хотіли ним тільки прикритись.

— Що було, те загуло, — знову заговорив Альберт. — Я хотів би, щоб ти зрозумів одне. Тепер на твоїй шиї зашморг затягнеться ще дужче. Щоб ти не гарячкував, одразу скажу: твоя мама і твоя колишня Галя — в лікарні. В одному відділенні. І винен у цьому ти! Зрозумів? Ти з’явився, як привид. Ти зазирав до матері у вікно!

— А ви мене в цей час підло освітлювали. Першого разу, я гадав, автомашина в’їхала у двір випадково, а вдруге зрозумів… Фари — це ваших рук справа.

— Розумний ти… Нічого не скажеш. Здогадливий. Недаром кажуть, тепер у Гарварді навчаєшся. А оскільки здогадливий, то здогадаєшся, чого ми й зараз до тебе прийшли. На форумі ти виступати не будеш. Убивати тебе ми також не збираємося. Нам твій труп не потрібний. Живеш ти тепер під іншим прізвищем. Після того, як твої бандерівці виходили тебе в своєму госпіталі, ти з обрію давно щез — для мами, для Галі. Тільки не для нас… Як, на твою думку, хто цей чоловік із жовто-блакитним значком на лацкані піджака? — показав він на свого товариша.

— Кадебе.

— Помиляєшся. Служба безпеки України. Він навіть присягу прийняв на вірність Україні. Старі кадри зберігаються. Досвід, професіоналізм…

— Здогадуюсь!

— Отже, ти здогадливий… Труп твій, як я вже казав, нам не потрібний. Живий ти нам тут, в Україні, теж не потрібний, навіть тимчасово. Ще почнеш коники викидати… Оце, до речі, ти правильно зробив, що витяг руку з кишені. У тебе там що, кольт, браунінг? Ну, це твоя справа. Так от, ми тобі прийшли нагадати: мама, твоя мама, і Галя в лікарні в одному відділенні. У мамочки відібрало руки й мову. Ось до чого твій непослух довів… Привиду з себе корчити… Воскреслого з мертвих! У Галі передчасні пологи.

— На одного негідника в Україні стане менше.

Борода пропустив це повз вуха. Заговорив Кульгавий.

— Чорного берета ти пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Чорний берет теж своєї давньої професії не облишив.

— Убивця?

— Ні, він тепер грає у більш благородні ігри. Видає себе за приватного сиіцика. Ми покажемо твоїй мамочці, як він розстрілював тебе, її синочка. Ти ще в афганській формі.