- Зараз пошукаю. А що би ти їв?

- Що-небудь.

- Почекай.

Лялечка зліз із ліжка й тихенько прокрався до дверей. Найважче було відчинити їх так, щоб не дуже рипіли. У другій кімнаті спали дід з бабою. Дід так хропів, аж дзеленьчали шибки. Холонучи від страху, Лялечка перебіг кімнату й опинився в коридорі. Там було темно і він ледь не впав у відро з водою. Зате в кухні світив місяць. Хлопець взяв кусень хліба, горня з маслом і прихопив огірок.

Лялечку трохи здивувало, що лис спочатку з’їв масло, потім хліб, і зміг подужати лише половину огірка.

- Хороший ти, як тебе там звати?

- Олег.

- Хороший ти, кажу, Олег. Поїв, аж на душі полегшало.

- А тебе, лисе, як звати? Лис?

- Мацьком мене звати.

Лис позіхнув, а за ним і Лялечка.

- Ти не знаєш. Чому це, як поїси, зразу на сон хилить і страх пропадає?

- Не знаю, лисику. Розкажи щось про себе?

- Потім. То нічого, як я у вас в стайні на горищі переночую. Надворі вітер, ліньки пертися до лісу.

- Як ти туди вилізеш?

- Через віконце і по драбині, звичайно. Думаєш, лиси не вміють по драбині лазити? Лиси все вміють! Ну, то як?

- Ой, лисику, залишайся в нас назовсім!

- Ну, що ти! Передрімаю і піду на світанку. Добре, що в тебе пса нема. А ти подумай, чим оту кляту фарбу вивести…

- Я діда спитаю.

- Спитай. Тільки про мене ні-ні!

- Ні-ні!

- Знаєш, коли на душі кепсько стане, так кепсько, хоч скавули, я собі скажу: «Сонце все-таки зійде!» І одразу краще стає.

- «Сонце все-таки зійде!» — повторив хлопець.

- Ну, бувай!

- Бувай, лисику! Приходь!

Лис стрибнув у вікно і зник. Лялечка хотів подивитись йому вслід, але голова його сама по собі впала на подушку, й він міцно заснув.

А Мацько, зарившись у солому, довго вслухався у незвичні для нього звуки, і очі його лагідно блищали в нічній темряві.

Прокинувшись, лис з жахом усвідомив, що проспав і, таким чином, опинився у пастці. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалось, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацьку, що він винен Вовку тридцять курей. «Щоб ото курям лісі робити?» — здивувався він. Та тут закувікала свиня… Мацько розплющив очі. Леле! Він на горищі. Зовсім близько він почув людський голос: «Тю-тю-тю!» І увесь затрясся. Оце так пригода! Варто комусь піднятися по драбині — і йому кінець. Ціле село збіжиться з рушницями. Лис гарячково зарився у солому і раптом відчув, що його лапи торкнулося щось волохате і тепле. Він смикнувся, а те волохате замуркотіло й притулилося до лиса. Мацько знову відсунувся, і волохата істота чхнула й стала продиратися крізь солому.

Лис побачив круглі величезні очі, що здивовано витріщилися на нього. Істота з такими очиськами не могла бути малою.

- Няв! — сказало волохате й висунуло голову, що виявилася зовсім невеликою. Аж тепер Мацько здогадався, хто перед ним.

- Няв! — сказало кошеня. — Я думав, що то кожух. Де ти так вимазався?

- Мовчи! — затремтів лис. — Не видавай мене! Хлопчик обіцяв спитати діда, як позбутися фарби. Я на нього чекаю…

- Хлопчик? — пирхнуло кошеня. — Ну-ну…Я б на нього надто не покладався, на того жахливого малого.

- Справді? Але ж він обіцяв… — і лис витяг з соломи свого важкого, обліпленого фарбою, хвоста.

- Ого! Я теж якось заліз у фарбу.

- І що ти зробив?

- Та я трішечки. Вона потім сама злізла.

- А-а, — протягнув лис. — а я увесь заляпався.

- А ти хто такий? Я щось такого звіра не бачив. Ти часом не пес?

Очі в кошеняти спалахнули зеленим світлом, а хвіст став пухнастим, як у білки.

- Пес?! Боронь боже!

Лис знову затрясся.

- Якщо ти не пес, то можеш тут залишатись. Мені не шкода. Але хто ти тоді?

- Кущик. А до того був лисом.

- Кущик? — витріщилось кошеня. — Щось не схожий…

- Мені Павук казав, що досить переконати, що ти кущ, і всі повірять. Зрештою, я зелений, хіба не бачиш?

- Та бачу, але що з того. У господаря є зелений светр, але ж він не кущ.

- Господаря? О боже! Я пропав!

- Та не бійся, він любить поспати. Найстрашніший його внук, хлопець отой. Доки його не було, я жив спокійно. Спав на канапі, їв регулярно, бавився… А тепер через того малого мене женуть з хати. Бояться, щоб він від мене не заразився глистами чи ще чимось.

Кошеня ображено пирхнуло і почало вилизувати біленьку лапку.

- Ну, мені час снідати.

- А що ти будеш снідати? — спитав лис.

- Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматок ковбаски.

Лис важко зітхнув.

- А миші тут на горищі є?

- Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю, і вони це знають. Та й рано мені ще мишей ловити. Ще напрацююся за нещасну миску молока й грудку вчорашньої картоплі!

Кошеня зграбно стрибнуло на край драбини й заглянуло вниз.

- Коли хочеш мишей, то їх тут повно. Ось бачу…Одна, друга…З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає! Чао!

- Чао, — відповів лис, і кошеня зникло.

- Миші, — зітхнув він. — Якби їх сюди заманити?

День тільки-но почався. Небезпечний день, під дахом найбільшого і найбезжальнішого ворога лісових звірів. Як добре було у лісі! А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Усе, зловить він тих курей, і ноги його більше тут не буде. Нехай хлопець Олег приходить до лісу. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, його сонячній галявині!

Лис тихенько заскімлив. Згадав усі свої погризені мишами картини, і ті видались йому такими гарними. Як жаль, що він не встиг намалювати своєї улюбленої галявини, не передав подиху вітерця, тремтливої роси на квітах і травах, мінливих барв хмаринок….Ризикував життям, ніби не можна було обійтись без курей. А тепер мусить сидіти на горищі, здригатися від кожного шелесту і чекати, доки люди зроблять на нього облаву!

І лис пробурмотів, зіщулившись в найдальшому кутку:

- Сонце все-таки зійде!

- Лисику! Лисику! — почувся знизу голос хлопчика. — Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я!

Мацько обережно підповз до драбини.

- Я тут.

- Ой, лисику, як добре, що ти тут! Злізай до мене.

- Ти що?! Аби мене побачили?! Краще ти сюди лізь…

- Я не вмію. Мені не дозволяють лазити на горище.

- Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.

- В мене руки, лисику, — захихотів малий.

- Хай будуть руки.

- Ой, лисику, який ти зелений! Слухай, дід витирав ту підлогу, де ти наслідив, аце…аце…Він так гарно пахне. Помажешся — фарба злізе.

- Давай сюди! — зрадів лис.

- Я боюся лізти! Ще впаду…

- Не впадеш, — нетерпляче закрутився Мацько. — Роби, що я кажу. Стань задніми лапами на нижній щабель. А передніми — на вищий. Передні лапи — то руки, не переплутай… Ось так. А тепер одну лапу постав вище, а потім другу. Тримайся передніми лапами. Ну, ще раз, і ще раз…Зовсім небагато лишилось. Молодець!

Коли вони сіли поруч, Мацько одразу приступив до справи:

- А тепер маж мене своїм аце-аце.

- Ацетоном! — згадав Лялечка.

- Ага.

Хлопчик відкоркував пляшечку.

- А не мало буде? — засумнівався лис.

- Я ще принесу.

- Давай маж.

Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу позеленіла.

- О, диви, пускає!

- Три, прошу тебе!

- У мене вже руки зелені. А твоя шерсть чистою стає.

- Ой, пече! — зойкнув лис.

- Якби ацетону було багато, ти б у ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки…

- Перепочинь, — змилувався лис.

- Лисику, мене нині дуже сварили за масло. Я сказав, що був голодний і з’їв.

- Правильно сказав! — похвалив його Мацько.

- Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя мама дуже не любить, коли я брешу.