— О, ні! — застогнав хованець, пролітаючи над верхівками дерев і виглядаючи, куди закине його підступна гілка. Бац! Хрясь! Чорні ноги стирчали з сонного мурашника, а голови й видно не було. Розтривожені мурахи шикувались у бойові позиції.

Хованець, який ще мить тому був певен, що в нього жодної цілої кістки не лишилося, вилетів з мурашника стрілою.

— Ги-ги-ги! — дзижчав йому у вухах тонкий нявчин сміх.

— Га-га-га! — підтягував за нявкою капосний вовчисько. Безталанний рятівник стискав зуби й умовляв себе упівголоса: коли падають, завжди смішно. Як не прикро, та коли один падає, решта сміються. І це не значить, що він зараз має кинути тих двох гадів напризволяще тільки тому, що вони шкірять зуби… Аутотренінг, аутотренінг, аутотренінг…

— Ой, чудо! — реготіла нявка. — Гілка — дзик, хованець — брик! Ой, тримайте мене, бо впаду!

— Глибше вже не впадеш, — крізь зуби просичав хованець. — Поки пересмієшся, сиди тут, а я піду чогось дієвішого пошукаю…

Нявка, все ще з посмішкою на бліденькому личку, розгублено спостерігала, як хованцева спина тане у чорному лісі. Над верхівками дерев запала чорна ніч, і полонянка, глянувши вгору, зразу не могла второпати, чому замість місячного й зоряного неба над головою тепер зяє чорна пустка. Аж раптом вгорі почувся шелест, наче хтось махнув величезним віялом, здригнулися широчезні крила, й нявка побачила велику голову з довгим дзьобом. Гігантський птах завис над вовчою ямою, приглядаючись.

— Гриф, — прошепотіла нявка, — який безперестанку сім діб літає, а тільки на восьму спочине… Зараз побачить, зараз побачить!..

Нявка метнулася по дну вовчої ями, шукаючи сховку. Яма кругла й рівна твердими земляними стінами стриміла вгору. Вовк дряпнув кігтями землю, грудки посипалися, крила над темним отвором застигли, небезпечний птах нахилив голову, прислухався. Нявка пальцями, мов широким гребнем, начесала собі зелені коси на лице, затуляючи блиск очей, і припала до вовка прозорим тілом, заховалась у наїжачену шерсть. Вона поклала долоньки вовкові на очі, і ці дві жарини також згасли. Чув, чув, нюхом чув гриф, що на землі хтось іще не спить, і все кружеляв і кружеляв над лісом, затуляючи крилами півнеба, та принишклі нявка й сіроманець зливалися з чорнотою ями, і гриф тільки стріпував крилами невдоволено, шукаючи зачаєну здобич. Востаннє вдаривши крильми, аж верхівками дерев прокотився порив вітру, гриф величним колом розвернувся над лісом і помалу полетів на захід, вивільняючи зорі одну по одній, а за ними й місяць.

Куди йшов тим часом хованець, він і сам не міг би сказати, але образу треба було пережити-перебути десь подалі від реготухи нявки і змусити її хоч трошки понервуватися. За кілька хвилин ярок зник із очей, і вовче жалісливе скиглення раптово увірвалося, бухнувши на дно ями. Хованець обернувся здивовано, постояв мить, потім зробив іще пару кроків, і дорогу йому перетнув глибокий яр, по дну якого бігла річечка, що тільки-но вибилася з-під льоду. Над річкою нависало коріння дерев, а між корінням зяяло кілька отворів, що вели десь углиб, ніби там, всредині, незнані ченці наробили собі печер.

Хованець тихенько наблизився. «Хр-хр», — почулося дивне харчання, ніби в печері хтось задихався. Серце стріпнуло під волохатими чорними грудьми; хованець вагався. Переважила цікавість, і він зазирнув досередини жадібним червоним оком. Уся печера була завалена якимись товстими кільцями, схожими на автомобільні камери, і ті камери вовтузились, ворушились і харчали.

— Ти хто? — раптом прохрипіло щось зсередини автомобільних камер.

— Хованець, — зреагував інстинктивно.

— Поможи, — хрокнуло щось.

Хованець побачив, що з-поміж автомобільних камер на нього насунулась величезна пащека, впоперек якої застрягла рука. Умліваючи, він заплющив очі й навпомацки вхопив руку і смикнув. Рука на диво легко вилетіла.

— Хух, — полегшено віддихнуло щось. — А то я, бачиш, мерцем вдавився. Казали мені: не розорюй могили, нічого доброго з того не вийде, краще де молодичку на дорозі перепини, а я як побачу гарну молодичку, то все чогось її пожалію…

— Ти — полоз? — шепнув хованець, розплющуючи одне око.

— Ага, він самий, — кивнуло щось, і автомобільні камери захитались, а спіднизу виліз кінець хвоста, що його чорний кудлатий гість у півпритомному стані потиснув замість долоні.

— Ну, як мені тебе нагородити? — поцікавився полоз і почухав кінчиком хвоста спершу одне кільце, потім друге, тоді третє, а далі хованець утратив кільцям лік. — Золота тобі, срібла, якесь бажання виповнити?

Й одразу затягнув на манер сучасної пісні:

Сповниться бажання,

Щойно сонце зійде,

Щойно роса впаде,

Геть розчарування…

Сповниться бажання —

Нагорода красна

За твої тривоги,

За твоє чекання…

Хованець прокашлявся.

— Ліпше поможи мені, будь ласка.

— А золото, срібло? — здивувався полоз.

— Іншим разом.

— Ну-ну, — мугикнув полоз.

Він вистромив голову з печери і почав розвивати незліченні автомобільні камери. Уже і ярок лишився позаду, і добрячий шмат дороги до вовчої ями, а полоз розкручував і розкручував кільця, й голова звивалася попереду, наче не вона тими кільцями керувала, а жили вони окремішним життям.

Полоз проїхався ще кілька кроків і завис над вовчою ямою.

— Оце тут воно? — обернувся він до провідника.

— Еге ж, — відповіли знизу тонким жіночим голосом. — Оце тут вони.

Полоз зазирнув досередини маленькими короткозорими очима й нарешті роздивився жовтооке дівчатко в білій сорочці. В серце його заповз тремкий жаль, який завжди огортав його при зустрічі з особою жіночої статі. Нявка ніби прочитала його думки:

— Ти надто не витріщайся, я не людина, — вона гигикнула. — Та й не сама я тут…

І полоз побачив, що поруч із жовтооким дівчам щирить зуби, з переляку підібгавши хвоста, сірий вовк. «Тьху на вас», — подумки сплюнув полоз, повернувся і поповз геть.

— Т-ти к-куди? — хованець ухопив полоза за гладке тіло, але те вислизало з рук, наче олією змащене. — Вернись!

— Ой, та ніде я не втікаю! — відмахнувся полоз. — Треба ж мені розвернутися? Не зубами ж я їх витягатиму?

Тут полоз мав-таки рацію: зуби в нього з пащеки стирчали такенні, що найлютіша б акула позаздрила. Голова полоза зникла поміж кущі, а натомість за деякий час з’явився хвіст. Хвіст теж, здавалося, жив своїм окремим життям, бо пересувався по лісу цілеспрямовано, наче мав на кінчику очі.

— Ну, чіпляйтеся! — гукнув десь здалеку полоз, аж луна пішла у верхівках дерев, і опустив хвіст у вовчу яму. Нявка довго не роздумувала: всілася верхи й п’ятами вперіщила боки полозові.

— Тягни мене! — зарепетувала вона до неба.

Як синій повільний фунікулер, що ним нявці одного разу довелося прокататися на київських пагорбах, хвіст поповз догори: чух-чух-чух, зупинився, здав трошки назад і перед тим, як остаточно застигнути, здригнувся конвульсивне. У цю мить з хвоста відчепилося щось біле, зробило потрійне сальто в повітрі й рівнесенько пірнуло в ожиновий кущ.

— Ох! — дихнуло з ожинового куща.

Хованець потягнув нявку за сорочку й поставив на рівні ноги.

— Полоз твій — нечемний, — тихо висварила його товаришка. — Я ж таке ніжне створіння… Де ти його такого тільки надибав?

Тим часом полоз, який не почув ні «дякую», ні «все гаразд» у відповідь на визволення першого полоненого, вистромив із кущів голову. Велика голова, вкрита твердою лускою, світила жовтими короткозорими очима. Автомобільні камери грали круглими боками — гнучкі та кручені, непосидючі.

— Ой, вовчика, вовчика ще забули! — відіпхнула нявка назад у кущі пласку голову з розширеними ніздрями, й полоз зник з очей, а натомість у яму поповз товстий лискучий хвіст.