Цілий час Ліна несамохіть принюхувалася до неприємного запаху, який витав у старій конторі. Так, це був дух запустіння, але їй ввижалося, що до цього духу примішується ще запах чогось іншого — такого ніби й знайомого, та від спогадів про нього мимоволі стискається серце.

— Цвинтарем пахне, — кивнув Юрась Булочка зосереджено й ступив до другої кімнати, і тут Ліну осяяло: так, це неживий дух цвинтаря. Його, раз вчувши, неможливо забути. Навіть у селі, звідки родом її батько, де цвинтар нависає над Дніпром і заллятий сонцем, де нема похмурих дерев і високих гробівців, а натомість — низькі доглянуті огорожі, цей запах супроводжує кожного, хто туди завітає, ще довго по тому.

Стара контора, зліплена з нетесаних колод у глушині посеред лісу, долівку мала дерев’яну, доглянуту, й дошки навіть майже не порозсихалися.

— І не поцупив ніхто, — вказала Ліна на дошки.

— І на дрова не розібрали, — обвів рукою дерев’яну будівлю Юрасик.

— Газом усі палять, — мовив Орест, — кому ті дрова зараз треба… Та й тартак — неприємне місце, сюди просто так ніхто не поткнеться…

— Чому?

— Ет, у той рік, як тартак прикрили, на ньому одразу четверо людей загинуло один по одному. Кепське місце, його навіть святили, тільки не допомогло. Я в такі байки не дуже вірю, а люди кажуть — нечиста сила оселилася…

— Нечиста сила? — пожвавилась Ліна. З колиски вона обожнювала перекази про всяку нечисть і, що гріха таїти, сама про неї пописувала оповіданнячка. «Улюблений жанр — інтелектуальні жахи», — говорила вона Юрасю, даруючи збірку оповідань, а він не міг второпати, що в жахах може бути інтелектуального: жахи — вони жахи і є, коли моторошно й страшно, думка застигає й не крутиться…

— Прикрили тартак, коли працівники порозбігалися. Й у лікарні зразу народу поменшало, бо тут направду нещасних випадків було — чи не щотижня.

Якби Орест, Ліна або Юрасик у цей момент озирнулися й побачили крізь розбиту шибку дві рум’яні пики за вікном, їм, певно, значно легше було би повірити, що на старому тартаку колись оселилася нечисть і вижила людей звідти. Але їх поглинула романтика страшної казки, яку переказують діти проти ночі коло багаття: у чорному-чорному лісі стоїть чорна-чорна хата, у чорній-чорній хаті на чорному-чорному горищі сидить чорний-чорний…

— Хованець! — вигукнув Орест. — Хованець би одразу рознюхав, чим тут так дивно пахне…

Ліна перейшлася просторою кімнатою й у присмерку, який дедалі більше загущувався, побачила, що в протилежному куті за старезною завісою ховаються низькі двері. Замок невідомо як зберігся і навіть був замкнений. Ліна посмикала ручку, тоді вдарила в міцні соснові дошки плечем. Двері й не поворухнулися. Орест зважив у долоні замок, приліплений на іржавих завісах, та уважно роздивився шпару. Витягуючи губи рурочкою, він роззирнувся по кімнаті у пошуках якогось приладдя й, не знайшовши нічого, крикнув Юрасю Булочці через плече:

— У тебе в машині викрутка є?

— Угу, — промимрив Юрасик, який саме простукував дошки підлоги.

Колись, ще в пору навчання в університеті, був у нього друг, який мріяв відкопати скарб. Друг тягав Юрася старими будинками на Подолі — здебільшого ввечері, коли будівельники вже скінчили роботу, а бомжі ще не влаштувалися на ночівлю. Для простукування стін друг використовував першу-ліпшу каменюку, жодного разу не подбавши про те, щоб запастися знаряддями праці заздалегідь. Чи варто говорити, що Юрасик із другом так і не натрапили на коштовний скарб?.. Але щемкі спогади лишилися, і тепер Юрасик зосереджено простукував підлогу залізякою невідомого призначення, яку з тої-таки підлоги й підхопив п’ять хвилин тому.

— То неси свою викрутку! — наказав Орест.

Юрась Булочка зосереджено настукував і кректав.

— Навіщо тобі?

— Дуже треба, — сказав Орест і раптом помітив, що журналіст тримає у руці підозрілу залізяку. — А це ти де взяв?

— Та тут валялася… — не второпав Юрасик.

— Дай-но сюди.

Орест затис у руці уламок іржавого ломаки, застромив його в дужку замка й підважив. Ні, завіси були склепані на совість. Він вискочив надвір і майже зразу натрапив на те, що йому було потрібно: під вхідними дверима над землею нависав старий цементний поріг, який від часу й дощів тріснув і розкришився на кілька уламків. Орест підхопив чи не найбільший уламок і за мить був уже всередині.

Застромивши ломаку на цей раз не за дужку замка, а під металічне вухо, приклепане до лутки, він з усієї сили гахнув згори цементною брилою. Брила розлетілася на шість камінців, які були колись скріплені цементом, а вухо відвалилося. Двері рипнули й відхилилися. Крізь щілину потягло вогкістю. Юрасик наморщив носика: запах цвинтаря став нестерпним.

Ліна обережно потягла за ручку. Двері рипіли, і разом із ними дивно рипіло її серце, їй чомусь уявилося, що за тими дверима — провалля і вона неодмінно полетить до самого центру землі, тільки-но зробить крок, але ноги понесли її всередину. Перехняблені двері відхилилися настільки, що вона ледве могла протиснутись. Ліна обережно ступила, чекаючи, доки очі звикнуть до темряви.

Юрась Булочка, який визирав з-за Ліниного плеча, стурбовано вдивлявся в пітьму. Дивне, дивне приміщення! Отам, де має бути підлога, зяяла чорна діра. А стіни? Чи то сутінки поглинули стіни? Стривай, стривай, тут щось не те…

— Ліно! — страшно крикнув Юрась.

Нога Лінина не відчула землі, руки інстинктивно злетіли вперед, шукаючи опори, та опори не було. Була тільки пустка, чорне провалля і запах цвинтаря. Ліна охнула. Хрип вихопився з грудей і сполохано плигнув догори — туди, де заціпеніли Орест і Юрасик.

У цей момент морок остаточно впав на землю й поховав і старий тартак, і ліс, і людей.

Розділ XIII

ПОЛОЗ

Вовча яма замаскувалася сосновими пожовклими лапами. Хто викопав її в лісових нетрях, у темних хащах? Підступно й нечесно вона перепиняла вузеньку, ледь помітну стежку в найнесподіванішому місці.

— Ти ба — втрапили! — тупцяв хованець понад краєм. Ото втрапили! Яка халепа! Він нависав над вовчою ямою чорним кошлатим привидом і загороджував широкою спиною і так бліденьке світло місяця, що сіялося крізь дерева.

Прочумався вовк, звівся на ноги й обтрусився. Нявка, яка, навіть упавши, не випустила його шерсті з чіпких долоньок, від несподіванки злетіла з вовчої спини й преболяче гримнулася на землю. Вовк винувато підібгав хвоста й відійшов під стіну, а зеленокоса полонянка, чухаючи забитий бік, показала йому кулак. Кулак був дрібний і заледве страшний, але вовк опустив голову й тепер повільно розгойдувався з боку в бік.

— Чого стоїш? — підняла нявка голову до синього зоряного отвору. — Рятувати нас не збираєшся?

«…би-и-ира-а-а…» — закрутилося луною.

Мотузки нема, міркував хованець, драбини теж узяти ніде… Він міряв усе хатніми мірками, бо — що гріха таїти — півжиття свого вилежувався у господаревій хаті на поді, зрідка вчиняючи який незначний бешкет або дрібну шкоду. До важкого лісового буття привчений він не був.

— Думай, думай, — намовляв він лобату свою голову, але та нічого не могла надумати.

— Думай, думай, — передражнила його нявка. — Що тут думати? Оно бачиш ліщину молоду? Нахили мені гілку, я вхоплюся, ти відпустиш, і я сама вилечу звідси. А тоді вже вдвох поміркуємо, як бідолаху-сіромаху рятувати.

Хованець ляснув себе долонею по лобі: рятівна схема! Як він сам до неї не зміг допетрати? Обережно нахиляючи довгу ліщинову тичку, він наблизився до краю вовчої ями й почав опускати голу гілку з набубнявілими бруньками всередину. Гілка затріщала при самій землі. Хованець пустив гілку поміж ноги й переліз трохи наперед, згинаючи її зараз у тоншому місці. Він майже опустив кінець гілки в яму, коли та вчинила страшну каверзу: вислизнувши з хованцевих рук, рвонула вгору, а що хованець саме сидів на її кінчику, підкинула його ґвалтовно — тільки п’яти змигнули в повітрі.