Позаду чоловіка та його пса гупали важкі підбори. Орест пришвидшив біг, завертаючи за ріг, обходячи свій будинок із лівого боку. Під ногами замість снігу хлюпало сіре місиво, черевики ковзали, не могли знайти твердої опори.

Попереду в темряві вималювалася глибока калюжа; Хованець легко перескочив її та обернувся до господаря, мовби підганяючи його. На секунду зупинившись, Орест озирнувся. Дві тіні невідворотно наближалися, вони навіть не поспішали, наче напевно знали, що чоловіку та псові нема де подітися на вузькій і безлюдній вулиці.

Орест скочив, але ступня, прийнявши вагу тіла, зненацька послизнулась і поїхала вперед, а він, не втримавши рівновагу, тяжко гепнувся просто в калюжу. Зимна вода хлюпнула за комір. Хованець голосно дзявкнув і підскочив до свого хазяїна.

Орест постояв мить на чотирьох, балансуючи. Дедалі ближче гупали квадратні черевики, де в носаках під твердою шкірою зачаївся метал, де в підбори вставлені металеві пластини. Орест став на рівні й рушив далі, заспокоюючи знервованого пса жестом. Пес слухався свого господаря беззаперечно, але Орест прекрасно розумів, що коли господарю загрожуватиме безпосередня небезпека, він не втримає пса.

Вулиця, яку Орест за дві хвилини в дитинстві пролітав на санчатах, чомусь видовжилась і ніяк не закінчувалася. Чоловік і його пес бігли вгору; під чорною водою калюж місцями зачаївся підступний лід, й Орестові час від часу доводилося рвучко спиратися рукою на землю, аби знову не втратити рівновагу й не впасти.

Орест біг.

Раптом вулиця, з двох боків обмежена парканами сусідських будинків, насунулася на нього темним громаддям. Асфальт був перекопаний упоперек, глина навернена горою, поруч валялися широкі коричневі труби. Хованець легко видряпався на верх глиняної гори, застиг над викопаним ровом й обернувся до господаря. Орест махнув йому: «Скачи!» — й Хованець перелетів через рів.

Інстинктивно озирнувшись, Орест поліз нагору. Ноги повзли ковзкою глиною, він дряпався й дряпався, й ось уже він на самому вершечку, ось уже перевалюється через гребінь, ноги їдуть нестримно — й Орест, загрібаючи руками мокру глину, стрімко скотився в рів.

Витягнувши руки вгору, Орест намацав край. Спробував підважитися на руках, але долоні не могли втриматися на краю, глина обвалювалася цілими шарами, сипалася за вилоги рукавів. Хованець гавкнув.

— Ну, песику, давай!

Пес стояв непорушне. Орест звівся навшпиньки й ухопив пса за нашийник. Хованець позадкував.

— Швидше, Хованцю, швидше! — хрипко скрикнув Орест, і пес, вчепившись зубами хазяїну в комір, рвонув його з ями. Опинившись на рівній землі, Орест відсапався й озирнувся назад. Дві тіні, виламавши з паркану кілька дощок, ладнали місток через рів — от-от перескочуть на другий бік. Орест рвучко обійняв пса за голову, притис міцно до себе, випростався.

Чоловік і пес побігли.

Хмари, що весь день куйовдилися над містом, нарешті розступилися, випустивши на волю місяць. Той освітив трьох людей і собаку, які, мов примари, пливли вздовж вулиці майже безгучно, і тільки чулося низьке, загрозливе гарчання пса. Відстань між мисливцями й дичиною то скорочувалася, то збільшувалась, і часом здавалося, що от-от наздоженуть дві тіні мисливські свою дичину, але раптом пес робив великий стрибок, і за ним величезним кроком стрибав його господар, і гонитва продовжувалася.

Зненацька занедбана вуличка кинулася на Ореста чорною масою: просто перед обличчям виросла стіна. Очі, вже звиклі до темряви, розрізнили обриси старого вагончика, що перегородив дорогу.

Орест нахилився, пес легко заскочив йому на спину, а звідти — на дах вагончика. Орест намацав якийсь виступ над вікном і почав дертися нагору. Ноги з’їжджали з гладкого боку, руки зривалися. Тільки б ухопитися за дах!

За куртку смикнула чужа рука, Орест гепнувся на коліна. Хованець загарчав на даху, вишкіривши зуби. Двоє в чорних пальтах стояли впритул.

— Ти, слухай, — заговорив один із них, — чого бігаєш? Диск віддати все одно доведеться…

«Диск із маминої касети! — майнуло Орестові в голові. — Але чому?..» Притулившись спиною до холодного металевого боку вагончика, Орест змучено сказав:

— Я не знаю, про що ви…

— Що ти тут мені розпатякуєш! — гаркнув другий. — Слухай, давай диск — і можеш забути про нашу зустріч…

— І про те, що ви вбили мою матір, я теж маю забути?

— Не хочеш, — мовив перший, — не треба.

На Ореста дивилося пусте око пістолетної цівки. Хованець гарчав і шкірив зуби, його червоні очі жаринками світилися в потемку. Орест кволо всміхнувся. Згадав маленьку журналістку й сумно подумав, що більше ніколи не побачить її, не почує її голосу. Це кара за його дитинну радість від зустрічі з нею, за те, що так швидко забув про материну смерть!

Раптом Орестові гостро захотілося жити. Як колись його вчили в армії, він зробив рух тілом, ухиляючись від пострілу, і спробував вибити пістолет з наставленої на нього руки, та одразу ж отримав під дих від другого супротивника. Орест присів на пружних ногах, гойднувся назад і пом’якшив стусан, тоді викинув кулак уперед, вкладаючи в удар всю вагу корпусу. Одночасно опекло щелепу — перший нападник заїхав йому в обличчя. Хованець, який напружено спостерігав за бійкою, не витримав і, гавкнувши, з даху вагончика полетів просто на зловмисника.

— Хованцю, ні!.. Та було запізно.

Чорний підкинув руку з пістолетом і вистрілив. Хованець болісно дзявкнув і смикнувся. Розчепіривши лапи, він летів на землю, й Орест дивився на нього знизу, на його незахищений живіт. Хованець упав на кривдника, той вивернувся, й тіло псове важко гепнулося на бік, здіймаючи бризки в брудній калюжі.

Зігнувшись навпіл, Орест із криком врізався чорному у живіт. Той ухнув і з усього маху вдарився боком у стовбур осики, що росла попід самим парканом. Пістолет відлетів і з глухим «плюсь!» зник у підталому снігу. Головоріз осів на землю, тримаючись за бік. З-під руки його запарувала дивна біла хмарка диму.

Десь за високим парканом грюкнуло вікно і чоловічий голос сердито гримнув:

— Знову бійка? Я викликаю міліцію!

— Викликай! — з усіх легенів закричав Орест.

Другий зловмисник шукав у мокрому снігу пістолет, товариш смикнув його і захарчав: «Кинь! Вшиваємося», — і, тримаючись за бік, почав незграбно втікати. Другий нарешті відшукав пістолет і поскакав услід, але Орест того всього не бачив.

Він не бачив, як сусіда його з рушницею вискочив надвір, як дві тіні, гупаючи важкими підборами, зникли в темряві, він не чув, як його хтось потягнув за рукав. Він стояв на колінах над тілом пса, і брудні сльози, змішані з потом, текли йому по обличчю. Собачі очі були заплющені, й не стріпували чорні повіки, і з горла виривалося слабке харчання — замість низького, суворого собачого гавкоту, який щоранку будив Ореста на роботу, який зустрічав його вдома після довгого-довгого дня, який перший вітав його, звідки б він не повертався…

Орест ухопив голову пса в долоні, притиснув до себе й заволав у небо:

— До-по-мо-жі-і-і-іть!

Розділ XV

ДОПУСК ТРЕТЬОГО РІВНЯ

Брудний і сірий ранок Юрася Булочку не наснажував.

Ліна, яка, ледь прокинувшись, подалася, як вона таємничо повідомила, у «не дуже важливих, але невідкладних справах», лишила його стерегти калюжі води, що натекли за ніч у кутках готельної кімнати. Прослухавши касети з записом снів Мар’яни Богданівни Омелянич, Юрась не угледів у них нічого цікавого: що тільки людині не наверзеться! Он йому, наприклад, вночі наснилося, ніби він в самого редактора відділу новин Вальтера Тадейовича виграв партію в шахи. Прокинувшись, Юрась витер сльозинку в куточку ока: ще рік тому Вальтер Тадейович заклався з усім колективом газети, що той, хто в нього хоч раз виграє в шахи, отримає в неподільне користування службову «вольво» — сріблясто-сіру, майже нову машину-мрію. Нікому з редакції — ніде правди діти — виграш не світив, а Юрасеві Булочці — й поготів.