— Чому ми стоїмо? — прошепотів хованець, стискаючи нявчину руку.

— Я знаю кращу дорогу… — тихо вимовила та.

Повз нявку й хованця пролітали будинки, двори й дерева, крамниці, школи й дитячі садки. Десь поруч великим колом вулиці їхав автобус, але вони мали випередити його. З-за повороту вигулькнув старий, сто років тому пофарбований у зелений колір, вже проіржавілий вагончик. Дві чорні постаті наближалися з іншого боку.

— Стійте! — відчайдушно крикнула нявка, загородивши тим двом дорогу.

— Ти хто така? — почулася насмішкувата відповідь. — Малеча, відійди.

Дві постаті, розступившись, спробували обійти нявку з боків, але вона стрибнула назад, заслоняючи своїм прозорим тілом вузький прохід між вагончиком і високим парканом. Губи нявчині задрижали й розтулилися; з них полинули зірвані вітром слова дивної, швидкої-швидкої пісні:

Замовля-м тобі кров

На п’ятнадцять віків:

Очам спати без снів,

Холод чути нутром,

Проростає коса

Хай корінням земним,

Щоб не впорався з ним,

Щоб не встав уже сам…

Спи!

— Слабкі твої чари й замовляння! — вищирився один із двох. Невловимим рухом викинувши руку вперед, він пальцем штрикнув нявку, і та, заточившись, упала спиною на тоненьку осику, що росла попід парканом позаду вагончика. Шлях був вільний, і шляхом цим двоє миттєво скористалися, шкірячи гострі зуби.

Широко розплющеними очима дивилася нявка на жовті ікла, що невпинно насувалися на неї. їй здавалося, що он з кінчиків крапле слина і червоний язик жадібно підбирає її. Тіло нявці боліло, ніби кожна кісточка в ньому була переламана, — не зрушити з місця, ніде не подітися! Ноги ковзали в мокрому снігу. Жовті ікла дедалі ближче…

Правою рукою нявка схопилася за осикову гілку, щоб не впасти, бо тремтіли коліна й судома збігала згори вниз — від самого попереку до п’ят. Вітер шарпнув прозору сорочку, намагаючись збити з ніг нявку — маленьку тваринку, загнану в кут. Суха осикова гілка тріснула під рукою й обламалася. В маленькій долоні опинився гострий кілок. Гострий осиковий кілок. Найкраща зброя.

Міцно стискаючи осикового кілка, нявка кинулась уперед. Кілок уперся одному з двох у бік, під ребро, туди, де в живої істоти мало би бути серце, але не пробив тіло, тільки в чорному одязі зробив дірочку, з якої тонкою цівкою почав струменіти дим.

— Ти ж, мала потворо! — засичав крізь зуби опир. — Ну, я тобі!..

Він легко висмикнув кілка з нявчиної руки. Хижі блискучі очі опинилися близько-близько від переляканих жовтих очей. Двома здоровезними лапами опир стиснув нявчине горло.

Десь нічною тихою вулицею їхав автобус. Він уже під’їжджав, він був уже майже поруч. У ньому, примостившись недалечке від дверей, сиділи чоловік і його вірний пес. Автобус пихкав димом, лишаючи сірий теплий слід у зимному повітрі. Шини розхлюпували калюжі, відганяючи перехожих від краю тротуару.

Нявка стулила повіки. Нежива долоня душила горло.

Раптом ззаду вчувся розлючений рик, і нявка відчула, що її вже ніщо не тримає. У якомусь дивовижному сальтомортале над її головою летів хованець. Вона дивилася на його чорний кудлатий живіт і не могла відвести погляду. Хованець стрибнув на темну постать, і два тіла покотилися по землі, розбризкуючи навкруги брудне сніжне місиво. Сплетені в клубок, де не розрізнити було ні ніг, ні рук, вони котились і перекидались, і здавалося, що перекидається світ, що місяць падає під ноги, що дерева ростуть із неба, що калюжі — то чорні хмари, навислі над головою.

І тут на плетиво тіл упала ще одна постать, розриваючи клубок навпіл. Уже нявка могла вирізнити волохаті хованцеві ноги, що вперлися в землю, повільно піднімаючи важке, велике, незграбне тіло. Вже нявка могла бачити, як над тілом хованця нависли двоє, притискаючи до землі, щоб не підвівся. Жовте ікло зблиснуло й уп’ялось хованцеві в груди з лівого боку. Нявці здалося, що на шкірі виступила кривава пляма, хоча її в нічному мороці ніяк, ніяк не можна було б розрізнити…

І нявка тонко заверещала, жахаючись власного голосу.

Розділ XIV

ЛОВИ-ПЕРЕГОНИ

— Вас провести? Де ви живете? — спитав Орест, стоячи на порозі материного будинку. Ліна, запхавши маленькі руки без рукавичок у кишені зеленої дублянки, спустилася з ґанку.

— Я в готелі. Тут зовсім близько. І автобус прямий ходить, тому не турбуйтеся, дякую.

Хованець незадоволено гавкнув.

— Бачите, — мовив Орест, — і пес каже, що треба провести.

— Ні, ні, — зашарілася Ліна, — дякую. Я прекрасно дощу сама. Тут у вас тихо, не те що в Києві…

— Ну, до зустрічі, — сказав Орест, простягаючи Ліні руку й затримуючи її долоню в своїй знову, здалося, на мить довше, ніж треба. Ліна зашарілася ще полум’яніше, але вечір сховав усі фарби. Орест хитнув головою: — Ні, ми все-таки доведемо вас до автобуса, нам теж уже їхати час…

Вони мовчки, супроводжувані темним, як хмара, Хованцем, дійшли до зупинки, і майже одразу над’їхало два автобуси — у протилежні боки. Ліна заскочила на підніжку й помахала Орестові рукою. Дві половинки дверей зійшлися докупи, й автобус розтанув у темряві.

Орест перетнув дорогу й собі сів ув автобус. Хованець примостився йому побіч ноги, поклавши важку голову на забрьоханий черевик.

Жовтий автобус помалу сунув дорогою, а Орест згадував матір, Святослава Пилиповича і цю дивну жінку-журналістку, більше схожу на дівча, на школярку-бешкетницю, яка не ходить, а весь час бігає, ледь нахилившись уперед, ніби тягне її кудись одній їй відома мета. Він усміхнувся сам до себе, поплескав Хованця по крутому загривку.

Автобус зупинився, і чоловіка та пса сховала в обіймах вулиця. У кінці провулку темними обрисами вже маячів їхній будинок. Зараз вони відчинять двері, увімкнуть в усіх кімнатах світло, розганяючи пустку, що причаїлася по кутках за той день, що їх не було вдома, розчахнуть кватирку, впустивши до хати вологого, свіжого повітря, і крізь неї вилетять надвір і розчиняться в сутінках усі жахи, що оплели серце. І все буде так, як має бути.

Чоловік і пес спокійно йшли додому. Раптом пес на мить зупинився, вдихнув холодне повітря й рикнув. Присмерк звурдився і сформувавсь у дві темні тіні, які помалу набирали чітких обрисів, й ось уже зір може вирізнити чорні довгі пальта, що метуть заполами брудний сніг, важкі черевики, ось уже погляд упирається в недобрі очі на червоних з вечірнього морозу лицях.

Хованець несамовито загарчав, й Орест спиною вчув якусь надприродну небезпеку.

— Ти, слухай, треба побалакати, — сказав один із двох.

Орест відступив на крок. Лишень не дати їм наблизитись упритул: у нього нема жодних шансів проти цих двох. Хіба тільки чорний, великий, вірний пес…

— Треба побалакати, — повторив незнайомець. Одна рука його здавалася довшою за другу, бо продовженням долоні вгадувався пістолет із довгою цівкою.

Орест свиснув псові і розвернувся на сто вісімдесят градусів. Якби його хто спитав зараз, чи він злякався, він не зміг би відповісти, але точно знав, що хоче жити. Хоче жити, тому що в єдиному на все містечко готелі зараз спалахне світло в кімнаті, і жінка-дівча, скинувши зелену дублянку, витягне з сумки побитий диктофон, який працює досі тільки силою її навіювання, і сяде писати статтю про Орестового батька. Батька! Якби знати про це раніше! Серце Орестове стислося від почуття провини: за два дні він утратив батька й матір, але почувався дивно щасливим, коли пригадував руді коси маленької журналістки та її звучний голос. Орест побіг.