Я подумав, що щасливо відбувся, коли усе цим скінчиться. Треба було не пити за обідом і не брати зайвого у голову. Харлан — провидець: аналізувати ситуацію, а не власний пуп. Коли шофер дивиться під колеса машині, він потрапляє в аварію. Дивитись на сто метрів попереду.

— У Дорогожичі! — звеліла Віка. — Я давно не була в Кирилівській церкві. Там потрясні янголи…

«Ми, Харлани, од лісу живемо! — кричав мені в обличчя Петро, коли ми добре упивались і не було кому довкола нашорошувати вуха. — Ми — лісові люди. А в Пакулі кажуть, що лісові люди — безлюдні…» І ми обоє реготали. «Але ми, Харлани, досі язичники! — Харлан молотив могутніми кулаками по хиткому синтетичному столику. — Тисяча літ християнства перекотилася через нас, наче хвиля, а ми — сухі. Ще мій дід, ідучи до лісу, вбирався у чисту сорочку і щосвята відносив на горище домовику шкалик горілки!..» І ми знову захоплено іржали.

Машина, загнуздана рукою Вікторії, спроквола викотила на майдан, постояла трохи перед Львівськими воротами, наче вагалася, залишати городище чи ні, відтак одчайдушно рвонула під зелене око світлофора, і зелені лаписька лісу, що обступав дорогу, зімкнулися навколо неї. Зелень була яскрава, буцім намальований хімічними фарбами базарний лубок. Я примружив очі, і сірі надвечірні тіні виповзли з нетрів Кожум’яцького яру, а від Глибочиці повіяло осінньою вільгістю.

— Бяше около града лес и бор велик… — проказав я, але не вчув свого голосу, ніби тут, у машині, напівлежало на подушках саме тіло, а душа витала десь далеко, в інших часових площинах….

Я безпорадно озирнувся назад, і баня Десятинної церкви зблиснула мені навздогінці, аби наступної миті безслідно югнути в хащі. Часом обриси Замкової гори і Щекавиці бовваніли крізь гілля, але дорога скочувалася все нижче, ліс густішав, і небо вгорі тьмяніло, і в серце скрадалася ще боязка, ніяковіюча при деннім світлі радість: солодке відчуття неосяжного лісу (не парку, не скверика, не залюдненого Ботанічного саду з асфальтовими доріжками, навіть не приміського сосняку), а лісу, по якому можна бродити місяцями і не зустріти людини, не вчути людського духу. І тільки в люті зимові місяці, коли ліси тонуть у снігу, заздро кружеляєш навколо рублених стін города, ловлячи тремтячими ніздрями дух горілого м’яса, що ним віє з капища…

— Бяше около града лес и бор велик… — вперто повторив я.

— И бяху ловяща зверь… — доказала Вікторія.

Я протестуюче захитав головою:

— Був темний праліс, і яруги, і круті гори, і хрещаті долини — ось головне…

— Навколо городища, — заїлася Віка.

— Смішна суперечка… — я розсудливо відступив.

— Але в тебе були такі дивні очі. Ніби ти зараз кинешся на мене. Я знову починаю тебе боятися.

Я як міг широко розтяг губи, роблячи усмішку.

— Один час я був завзятим славістом. Окрім того, я досі не звик до міста. Я — гість. Київ такий великий. Сьогодні дивився на нього згори, було моторошно…

— А в мене таке відчуття, ніби ношу його в собі, — Віка засміялася. — Чула б моя мати…

— Почування міської жінки. Я тобі заздрю.

— Ми нарешті йдемо дивитися на моїх янголів?

Машина, гойднувшись, зупинилася на лісовій дорозі, висипаній темною вугільною жорствою. Крізь рідколісся біліли стіни Кирилівської церкви. Ми пішли вздовж загорожі, що обривалася на краю кручі. Далеко внизу звивалася асфальтова траса, по ній повзли назустріч один одному ваговози. Зелений майдан довкруж церкви було щедро цятковано медово-жовтим листям кленів; ступати ставало все важче, ніби листя було по коліна, аж в’янули м’язи на ногах. Я потроху відставав од Віки.

— Ти не хочеш до церкви? — обернулася вона.

— Щоб дуже рвався… — Я стенув плечима. — Моїй полісько-полісунській вдачі чужі ці кам’яниці, Шишиги воліли шукати Бога в лісі, у живій природі, а не в мурованих в’язницях. Я — досі поганин. Тисяча літ християнства прокотилася над нами хвилею, а ми — сухі. — Я не знайшов нічого кращого, аніж повторити п’яні Харланові слова. — Втім, церква зачинена. Тобі не пощастило. — Я з полегкістю зітхнув.

Ми спроквола обійшли навколо церкви і повернулися в машину.

— Я хотіла показати янголів, я їх люблю. Не врубелівського, його усі люблять або вдають, що люблять. Там на хорах є банальні, примітивні янголочки, виписані не мудрствуючою лукаво рукою ремісника. Але вони дуже барвисті. У них вогнисто-червоні крила, а на долоні — земна куля в голубуватій млі. По-церковному вона якось інакше зветься. Мене це по-справжньому зачаровує: яскраві, гарячі крила — і голуба земля з усіма її божевіллями, катастрофами, пристрастями на спокійній, розважливій долоні янгола, намальованого людиною.

Машина подерлася по бруківці на пагорб. Ліс тут не той, що в місті, тут він і досі пишався повним осіннім вбранням, од багатства кольорів аж паморочилося в голові. Схили, густо порослі молодими ясенами й ліщиною, шпилі по той бік урвиська, гора Хоревиця з дубовими гаями і десь там, на обрії, дорогожицькі ліси — усе аж пашіло барвами найніжніших тонів від зеленого до жовто-багряного.

— Тобі сняться кольорові сни? — запитала Віка, коли ми залишили машину обіч дороги й побрели по галявині, що сповзала в урвище.

— Ні.

— Мені теж раніше не снилися, тепер сняться. Але про це не розкажеш. Прокидаєшся з жалем, аж плакати хочеться, і все навколо видається таким сірим. У снах кольори напродив чисті, первісні. А тобі які сни сняться, звичайні?

Мене сколотнуло. Я набрав повні груди густого лісового повітря і ворухнув щелепою:

— Мені сняться чорні сни.

Ліс був мішаний, справдешній поліський ліс, тільки не дуже густий. Але глибше, у видолку, дерева юрмилися тісніше, навіть за десяток кроків годі було щось побачити, чорнота вкрадливо повзла по крутосхилу. Таємнича густизна попереду, ранні присмерки, гнилуватий дух прілого листу, мерхлої деревини, вогкої землі — усе кликало до себе, У первісний морок хащ, обіцяючи солодке забуття після виснажливих людських пристрастей, після смішних людських умовностей, довгочасний спочинок у затишному лігвищі. Я бездумно пішов по жовтогрудій цілині, що м’яко, поступливо вгиналася під ногами, і все прискорював ходу, ніби котився униз, у темну прірву яруги, щаслива легкість сповивала тіло, що робилося пружним та…

— Андрі-ію!

Я почув людський голос, мимохіть озирнувся і зупинився, ніби шлях мені перетяло линвою.

Галявина скидалася на старовинний собор з високим тьмаво-синім склепінням і рожевими спалахами вітражів — сонце опускалося за ліс. Під золотим вівтарем живого собору світилася осяяна вечірнім сонцем Вікторія з широкими, наче у софіївської Оранти, очима на блідому лиці. І я раптом відчув, що міг би полюбити її, коли б не чорнота, що насуває з лісової гущавини і вже клубочіє в мені важкими, зажерливими хвилями. Я ступив крок до Віки і несподівано побіг, тікаючи від лісу, що гнався за мною, хапав за плечі обшмугляним гіллям. Біля дівчини ноги мої підігнулися, я обійняв її коліна і видихнув глибокий, правдивий біль:

— Врятуй мене…

— Од кого, Андрію? — запитала здивована Віка нарочито голосно.

Я зобразив на сполотнілому обличчі сміх:

— Блискуче зіграна сцена, правда? Ти стояла тут, як богиня…

Ми тікали од лісу, а він наступав нам на п’яти. Моя тривога передалася Вікторії, вона вичавлювала з мотора все, що могла. Машина мчала, наче гнана страхом лошиця в степу, і ліхтарі, вікна, контури будинків, навіть дерева видовжувалися, набирали нових, несподіваних форм, і тільки перед червоними очима світлофорів на коротку хвилю ставали собою, але вже не вірилося в їхні справжні форми, бо свідомість звикала до єдиної реальності — реальності руху. Я ще ніколи не їздив по місту з такою швидкістю і ціпенів, ухопившись обіруч за спинку переднього сидіння та широко розставивши ноги, аби на крутих поворотах уберегти рівновагу. Перехожі кидалися од нас на тротуари, а стрічні машини наполохано блимали фарами. Не доїжджаючи до своєї вулички, Віка різко натисла на гальма (машина стрибнула вперед, але якір гальм притис її до асфальту, що пронизливо вискнув під колесами).