— Не кажіть мені компліментів, я до них не звик, — я холодно засміявся. — Перебільшуєте, Віко. Я не кращий і не складніший од інших. Часом мені здається, що я тільки граюся в складність, а насправді на мені стоїть заводський знак і порядковий номер. Хоч я, повірте, і не хотів би руйнувати ваші ілюзії, їх доводиться цінувать у житті нарівні з реальністю…
— Я не маю ілюзій. У мене — холодний чоловічий розум, мама часом аж лякається.
— Але ви рибка з акваріума, і вам здається, що по той бік скляної стінки у рибах тече гарячіша кров. А кров у всіх однакова, температура її давно відома. Замолоду всі ми дивимося на світ крізь рожеві окуляри, проте з роками їх знімаємо. Діалектика буття, як казав мій покійний товариш Петро Харлан. Краще милуймося чудовим вечором. Скоро задощить, затуманить, а сьогодні зорі, наче яблука-антонівки у нас на Поліссі…
Нижче зір висіли густо-червоні грона вогнів на телевежі, у скверику крізь чіткі гравюрні штрихи безлистих дерев біліли пишні кульбаби ліхтарів; неподалік упав каштан, розчахнувся і задріботів по крутій доріжці.
— Останні каштани падають. Пізня осінь. Як у Басьо, правда? — Віка уперше, відколи ми йшли поруч, глянула на мене. — Біля вас хвилинами стає дуже незатишно. Ви ніби читаєте у душі те, що ховаєш од сторонніх очей. Каштани падають… Ви коли-небудь писали вірші?
— Слава богу, ні.
— І в дитинстві?
— Я завжди був надто лінивий для літературних вправ. Я любив сидіти під стогом і мліти від весняного сонця.
— А я знаєте, коли писала? Коли одне літо гостювала в діда. Батько з матір’ю десь подорожували, а мене підкинули в село. Дід жив над річкою, і я цілісінькі дні вільно бродила в некошених лугах і писала сентиментальні рядки: я дурним телятком заблукала в травах… Ходімте вип’ємо по коктейлю. Десь так, щоб не знімати плаща. Це нічого, що я перша запрошую? Я маю ще з півгодини, обіцяла батькові рано повернутися.
Після футбольного матчу у барі, скляній коробочці, що тулилась до крайнього будинку на Хрещатику, було тісно й гамірно. Дим висів коромислом, як казала моя мати, коли вітчим по вечері смоктав свою носогрійку. Ми нерішуче зупинилися в дверях, але з-за столика біля наріжної стіни підвелися два бородачі років по сімнадцять, і я, випереджаючи молодиків, що юрмилися біля стойки, зайняв місця. Це нагадувало вчорашній випадок з таксі. Посадивши Віку за столик, я протиснувся крізь юрбу до бармена, що знав мене в обличчя, і підняв два пальці. Він швиденько зробив два «моїх» — помаранчевий сік, коньяк, вишневий лікер і крига. З черги сердито косували, я трохи не клацнув зубами, але стримав себе і тільки повів по обличчях лихим поглядом. З коктейлями та кількома шоколадними цукерками переможно пішов до свого столика.
Віка розстебнула ґудзики плаща — з-під синього ніжно білів светр — і меланхолійно курила. Вогник її сигарети відбивався у синьому склі стіни, за якою сяяв вечірній Хрещатик. «ЕКОНОМТЕ ЧАС — ФАКТОР…» бігло по карнизу будинку на протилежному боці вулиці, останнє слово мерехтіло і ніяк не запалювалося. «Успіху…» — додав я подумки. — «ЕКОНОМТЕ ЧАС — ФАКТОР УСПІХУ». Я поставив фужер з коктейлем перед Вікою.
— За власним рецептом. Фірма а-ля Шишига!
— Ви тут своя людина…
— Двічі на тиждень я сиджу за одним з цих столиків, смакую коктейль з коньяку та помаранчевого соку, обов’язково через соломинку, і дивлюся на вечірній Хрещатик.
— Моя мама називає цей шинок резиденцією київських перукарів і кельнерів…
— Ваша мама — геній.
— Я не хотіла вас образити.
— Невже я схожий на людину, яка ображається, коли її називають кельнером? Коли я тут і в доброму настрої — це найкращі хвилини мого життя. Мені не треба нікуди поспішати, і до мене ніхто не постукається, хіба що попросять прикурити. Тут одне до одного не липнуть, тут притулок меланхоліків. Час під цим дахом зупиняється, він пливе там, за скляною стіною, де вулиця, як ріка, закута в тісний граніт, кудись гуркоче, мчить, несеться…
— За що ми вип’ємо?
— Кожен за себе, це найприродніше.
— Я вип’ю за вас. Щоб вам було добре не лише в цій коробці.
— Мені вже ніде не буде добре, — я провів долонею по обличчю, виразно, зі значенням, глянув директоровій дочці у вічі. — Але я — що я? Аби вам щастило. Я вип’ю за те, щоб ви не помилилися у виборі… життєвих доріг, як пишуть газети.
— Ви — добрий…
Я трохи не розсміявся, але вчасно опустив очі на годинник: було дванадцять хвилин до одинадцятої. Втім, Віка спокійно смакувала коктейль. Я виграв першу партію, але радіти було передчасно. Шахові фігури знову вишиковувалися на квадратиках дошки, і я на цей раз грав чорними…
— Коли б хто знав, як ненавиджу я ту свою добрість! Добрі — нерішучі і завжди програють. Я так давно чекаю щасливого випадку, щоб познайомитися з вами! Смішно, правда?
— Не треба… — Віка поставила фужер, поклала свою холодну долоню на моє гаряче зап’ястя. На мить склепила повіки і, ласкаво усміхнена, похитала головою. — Зараз не треба, добре?
Я узяв її руку в свою. Обличчя Вікторії раптом зблідло, а очі розширились. Щоб не виказати свого тріумфу, я нахилився і діткнувся губами її пальців. Втім, я правдиво хвилювався, я був зворушений. Вікторія злякано висмикнула руку — вона уже боялася вогню, що його запалював у ній мій дотик. Петро хвалився, що може підкорити жінку самим дотиком пальців. Я поспіхом заговорив про інше.
— А ще мені добре буває на музичних вечорах у консерваторії. Оперний — у нім є щось від параду. А в Малому залі консерваторії завжди порожньо, хіба що в передніх рядах сидить з півдесятка родичів майбутньої знаменитості. Люди біжать на роботу, з роботи — наввипередки в метро, в трамваї, в автобуси. Бібліотеки, уроки, лекції, футбол, баскетбол, волейбол, сім’я… А я останнім виходжу з контори, щоб не товпитися в дверях, повільно йду вулицями, милуючись надвечірнім небом, а потім слухаю Гайдна в порожньому залі консерваторії…
— Я звикла до людей, які все життя поспішають.
— Наприклад, на футбольний матч.
— Футбол — це вже як шкіряний мішок для боксера. Позаминулої осені один наш знайомий мав інфаркт після програшу київського «Динамо». Дружина трагічним голосом казала: «Він спалив себе на роботі…»
— Ви така розумна, спостережлива, вам, мабуть, нелегко доведеться в житті…
— Я знаю, — просто відповіла Віка, і я помітив, як очі її вдячно зволожилися.
«Жінки люблять, щоб на їхній душевній складності було наголошено, — подумав. — Кожна з них вигадує себе і полюбляє, коли в її химери вірять».
— Але якщо до вашого розуму додасться мужність і сила волі…
— Я з сімнадцяти років воджу машину.
Я ледве приховав глузливу посмішку; притьма загнуздав обличчя, розважливо похитав головою:
— Жити складніше, аніж водити машину. Життя, як і диявол, спокушає.
Ми смакували коктейлі через пружні поліетиленові соломинки і дивилися одне на одного: час плив разом з машинами за скляною стіною бару. Нарешті Віка поклала в попільницю недокурену сигарету:
— Мені час додому.
Ішли, взявшись за руки. Місто трохи вгамувалося, людей і машин було менше, кроки чітко відлунювали в урвиськах вулиць. Неподалік директорового будинку нас роз’єднав було натовп, що ринув з кінотеатру. Коли я, люто проштовхавшись крізь людську веремію, хотів знов узяти дівчину за руку, Віка розсміялася й швидше зацокотіла каблучками, потім побігла до палісадника, метка, довгонога, і я теж збуджено сміявся, марно силкуючись наздогнати її. Погоня п’янила мене більше, ніж алкоголь, і коли Віка знеможено притулилася до ясена, я мало не забувся і вже зімкнув свої лаписька на її плечах, що здригалися від дразливого сміху. Широко розплющені очі дівчини вчасно протверезили мене. Я вхопив повні груди прохолодного вечірнього повітря і припав губами до її руки, вище зап’ястя, вкладаючи в поцілунок ледь стримувану пристрасть.
— Божевільний… — прошепотіла Віка і відступила до освітленого під’їзду.
— Я подзвоню тобі завтра опівдні.
