— Ну, як там твій пакульський кіт? — прогучав добродушний голос директора.

— Милується Києвом. У дивину… — щасливо усміхнувся Андрій.

— Так-так… Здається, не запізнилися.

Наземні станції метро були повні людей: сьогодні — футбол. На перонах, у жовклім місиві підсвічених ліхтарями присмерків і туману роїлися постаті. Один за одним підбігали вагончики, ковтали натовп і везли по мосту через Дніпро. А тут на них чекали нові, ще густіші, юрми. Андрій знизу, з магістралі, бачив, як ті юрмиська вливалися у вагони, доводячи відносність звичних уявлень щодо об’єму та місткості; відтак, вкрай набубнявілі, вагони спроквола вповзали в жерло тунелю. Легкових машин було набагато рясніше, ніж завжди, ніби вони тільки й чекали нагоди, щоб вихопитися із диктових та жерстяних хижок — на вулиці; усе те повільно сунуло в місто, раз у раз перечіплюючись об захаращені перехрестя.

Це був новітній карнавал, і я уперше поспішав на нього не як гість, а як повноправний учасник. Мене і розбурханий передчуттям видовиська натовп єднає спільність емоцій, переконував я самого себе. Моє серце, як і серце молодика, що повиснув на приступці трамвая, завмирає в чеканні футбольного священнодійства, отже, сьогодні, звільна розкинувшись на подушках комфортабельної машини, я ближче до маси, аніж два дні тому, затиснутий у куточку тролейбуса.

— Ну як, Андрію, — виграють наші? — здавленим од внутрішньої напруги голосом запитав Георгій Васильович.

— Виграють, — хутко проказав я і по хвилі повторив: — Виграють.

Розмовляти не хотілося. Кожне слово зараз мало бути містке і вагоме.

— Ближче до стадіону? — озвався шофер, коли вони вповзли в старе місто.

— Заскочимо до мене, — голос директора пом’якшав, — мою стрекотуху посвятимо в болільниці.

Я дістав хустку і витер спітнілі долоні.

Ми перебралися через загачений людом Хрещатик і невдовзі зупинилися біля будинку, де мешкав директор. Поки Георгій Васильович піднімався до себе, я поспіхом переодягнувся у сірий, крупної в’язки светр, що його вив’язала і сьогодні подарувала мати. Светри личать мені; головне ж, почуваюся в них мужнішим — наче у панцирі. Шматком домашньої солонини підхарчував кошеня. Тоді розлігся на сидінні й заплющив очі, аби зібрати себе в тугий вузол мобілізованих, напружених нервів і вписатися в личину, під якою зараз виступатиму. Жити — це лицедіяти, кожен з нас грає якусь роль. Думка була не моя — Харланова. За кілька хвилин вийшов з машини і пройшовся по тротуару біля під’їзду — замислений, одинокий, поперечні зморшки зорали високе, уже із залисинами чоло, а вилиці під блідою шкірою обличчя нервово випнулися…

Віка з’явилась поперед Георгія Васильовича, одягнута в легке осіннє пальто незвичного покрою, без рукавів, запнута декоративною хусточкою з двома ріжками на підборідді. Лице видалося блідим, нерухомим, наче з порцеляни. Віка несла його обережно, ніби боялася, що обличчя впаде і розіб’ється на друзки; дивилася долу, виважуючи, куди поставити ногу, але ступала широко, цибато, як лелека у лузі. Кроків за два до мене раптом сталося диво — повіки піднялися, відкривши великі очі, і з них хлюпнуло живе світло. Осяйнувши усе довкола, світло розбудило лице — обличчя Віки, ніби екран щойно ввімкнутого телевізора, лолотіло. Я схвильовано чекав, що на тому екрані проступить. Загадковий кінескоп послав на екран радість.

— Привіт! — кивнула, як кивають давньому знайомому, і біла рука з тонкими промінцями пальців випурхнула з-під пальта назустріч мені.

Я шанобливо схилився і поцілував руку.

— Добрий вечір, Віко.

Вона засміялася. Той безпричинний сміх зворушив мене, але за мить я спохмурнів, гнівний на себе: не дозволяти емоцій, бути зібраним і тверезим. Втім, заспокоїв себе, не так уже й кепсько, що директорова дочка мені подобається, моя гра здасться правдивішою. Для початку треба сказати комплімент. Але повз нас уже плив Георгій Васильович.

— Молодята, сідайте, запізнюємося!

— Отже, товариші, починаємо наш репортаж. Футбол — найпопулярніший вид спорту в нашій країні, — Віка дотепно пародіювала радіокоментатора. — Футболом захоплюються всі — і космонавти, і письменники, і сталевари, і директори, і прості радянські трудівники. Увага, увага, ось внизу, під нами, на центральній трибуні стадіону ми бачимо заслуженого діяча нашої передової науки, лауреата багатьох премій і т. д. і т. п. Що привело на стадіон сивоголового професора? Прославлений науковець прийшов помилуватися грою прославленого напівзахисника Анатолія Крижа, чиє ім’я зараз на вустах усього спортивного світу! Це Анатолієві належать широковідомі слова: «До науки я завжди встигну, а футбол — молодість». Пробачте, м’яч у Анатолія Крижа, ривок, ще ривок, Анатолій обходить одного захисника, другого, третього, він уже наближається до воріт, ви чуєте, що діється на трибунах? Воротар падає в ноги прославленому бомбардирові, сивоголовий професор підхоплюється і щось напутнє, батьківське кричить своєму маститому вихованцеві, удар! М’яч, неначе випущений з гармати снаряд, летить — вище воріт! Професор хапається за сиву голову, здається, він плаче. Наша команда мала реальні можливості зрівняти рахунок і уникнути поразки, що ж, скажемо ми, спортивне щастя зрадливе…

— Блискуче! — захоплено проказав я. — Ви володієте природним даром перевтілення, — тут мої очі зупинилися на опецькуватій потилиці директора, і я вчасно осмикнув себе. — Хоч я, як істинний футбольний болільник, і протестую…

— Насміхається… — поскаржився Георгій Васильович. — Ні, ми були поштивіші до батьків. Мій тато дуже любив півнячі бої. Із сусідом Паньком підпоять своїх когутів і нацьковують. Та щоб я коли-небудь хоч слово проти сказав! А ти знаєш, що красивий футбол і міністри люблять?

— Ну, папа, я ж у тебе балаболка, хіба на мене можна ображатися? Слухайте, що було сьогодні! Після останньої пари заходить до аудиторії Сьомочка, ти, па, його знаєш, Ганни Сидорівни законний муж, як вона каже, ставить на стіл свого лискучого портфеля і урочисто мовить: «Дівчатка, ви знаєте, що у нас з вами сьогодні залік?» — «Знаємо, Семене Івановичу!» — «Відповідати готові?» — «Трішки, Семене Івановичу!» — «А пам’ятаєте, що сьогодні у Києві вирішальна футбольна зустріч?» — «Пам’ятаємо!» — «Так от, залік відміняю, а завтра на лекції на честь нашої історичної перемоги поставлю усім „зараховано“!» Ми дружно: «Шай-бу! Шай-бу!»

Людина від обивателя різниться не дипломом і посадою, а наявністю принципів, казав Великий Механік. Один наш спільний знайомий, відповідав я, аби мати хоч якийсь принцип, принципово не обідає в рідної тещі. Я мав у колишньому житті аж чотири принципи: не пив чорної кави, не переповідав анекдотів, читав лише детективи і грав лише в піддавки. Піддавки — гра навпаки, коли перемагає той, хто перший пожертвує своїми фігурами. Петро Харлан піддавки ненавидів: він не був мобільний, він знав одне — взяти, і не піднімався до діалектичної думки, що, й підігруючи партнерові, можна перемогти. Тепер, по дорозі на стадіон, я пригадував свої неперевершені партії (у конторі я давав сеанси одночасної гри в піддавки на шести дошках) і точив зуби. Я мав грати на дві дошки — проти директора та його дочки, але супротивники були серйозні, особливо Віка. Зусиллям волі я настроювався на Віку, наче ловив примхливу радіохвилю: приємне збудження в передчутті видовиська, замилування власною дотепністю, молодістю, навіть голосом, і підсвідома відраза акваріумної рибки до безбережного моря. Ближче до стадіону людський потік проривав умовні загати тротуарів, виплескувався на середину вулиць. Я підсунувся ближче до втишеної Віки, прошепотів, аби почула лише вона:

— Правда, у юрбі ніби спускаєшся на морське дно і потайки не довіряєш склу ілюмінатора в біокамері?

Віка глянула на мене вирлатими очима:

— Хай я — зніжена, кімнатна рослина, але ви…

— Я справді бродячий вовк… — загадково посміхнувся. — Я багато терся між хребетних. І я люблю людей, але юрмище — не люблю.