— Ти чого? — запитав неприязно, сльози дратували його.

Раптом прокинувся страх. Засліпленому пристрастю, йому не боліло, що ліс просвічувався, добре, як ніхто поблизу не валандався, скільки присягався він бути обережним, чому вона не прикриє своїх голих ніг, ще надибає хтось із знайомих, та й оце рюмсання…

— Тобі погано?

— Ні, але ти знову зґвалтував мене. — Олена дістала з сумочки хустку, витерла очі. — Я не серджуся. Це зараз минеться. Що ж, у всьому винна тільки я, тільки я. Обніми мене. Чому ти одразу після цього стаєш такий чужий?

Не відповідаючи, він змусив себе пальцями поголубити її плече. Піднявши голову, скрадливо кинув оком по лісу: навкруги не бовваніла жодна людська постать. Це трохи розважило Шишигу, але він щомиті, коли й промовляв до Олени, слухав ліс. Було паркувато, сонце, зависнувши між двох сосон, дивилося просто у вибалок. Він підсунувся ближче до жінки і поклав голову на її коліна — це був кадр з нещодавно баченого кінофільму, і він подивувався, що свідомо копіює чужу ніжність. Втім, це хвилинна слабкість, данина його людській природі, він уже давно відмовився від самоаналізу (власне, вчора, але вчорашній день мрів у хтозна-якій далечині), то хай Великий Механік бабрається в собі, самоаналіз — хвороба неврастенічних інтелігентиків. Аналізувати не себе, аналізувати ситуацію. Не марнувати дорогого часу й висмоктати з Олени інформацію, спершу Розвідка в тил противника («А де мій тил?» — блиснуло і згасло, це добре, що він уміє гасити зайвину), якомога більше подробиць про їхнє особисте життя. Знати людські слабощі Прагнімака, аби грати на них. Він не повзтиме роками й десятиріччями на гору, як це робив Харлан, щоб неждано підковзнутися і впасти на півдорозі…

Мужчина в крислатому капелюсі й плащі через плече стояв на зупинці трамвая. Зі спини він видався мені знайомим, і я поспіхом випустив Оленину руку. Мужчина пожбурив недопалок і обернувся до нас. Обличчя було незнайоме, але я спинився, щоб витрусити пісок з черевика. Навіщо ризикувати, раптом нас побачить хтось із Прагнімакових знайомих? Олена, мабуть, відчула мою пересторогу, бо не стала чекати, а пішла до зупинки. Тільки коли із зеленого тунелю вибіг трамвай, вона забулася і взяла мене за руку. Мене так і обсипало вогнем: трамвай — це посланець міста, а я і в лісі не почувався безпечно. Обережно вивільнився і заклопотано нишпорив по кишенях, ніби дріб’язок не лежав, дбайливо зібраний, у гаманці. Я чекав, поки біля Олени займуть місце. То вже занадто — разом сидіти. І як вона, досвідчена жінка, цього не розуміє, перший-ліпший знайомий здогадається, навіщо ми удвох їздили до лісу, а я не мав бажання рекламувати наші стосунки.

Але місця біля Олени так і не зайняли. Довелося сісти. Сидів, ніби на гарячій сковороді, вдавав, що дивлюся у вікно, що не маю до Олени ніякого відношення. Ближче до Києва пасажирів у вагоні стало густіше, і я люб’язно поступився місцем вагітній жінці.

Нарешті я залишився сам. Я завжди почувався самотнім у натовпі, але сьогодні це була самотність завойовника, а не скептичного спостерігача. Подумки вертався в контору, ліс — це все ж маленькі канікули, вимушена зупинка.

А зупинятися мені нема коли, і без того добру третину життя продрімав. Для людини, яка рвонула вперед, зупинятися — все одно що помирати. Я дратувався, що трамвай повзе повільно, очікує на пасажирів, пригальмовує на перехрестях. Я потребував руху, дії, наступу. На сьогодні ще так багато справ. Головне — з’ясувати, чи «підуть» на пенсію Георгія Васильовича.

Проштовхавшись ближче до Олени, я обережно, щоб не дуже привертати увагу пасажирів, погладив її волосся. Олена підвела голову і вдячними, вологими очима подивилася на мене. «Як ці жінки люблять ласку! — подумав я. — Але Віка — інша. Нове покоління. Менше сентиментальності. Потяг до втаємниченості. І одночас більше раціо. З Вікою мені буде складніше…»

Трамвай перебрів Куренівку і зупинився на Червоній площі. Ми підбігцем кинулися до зупинки таксі. Моє нетерпіння передалося Олені. На зупинці було вільно, і ми могли одразу сісти в машину, якби не затримала дурна пригода. Поблизу зупинки стояли кружкома перехожі, і по той бік паркану з людських постатей щось тоненько скавучало. Олена проштовхалася в коло, а за хвилину підійшла до мене з крихітним щеням на руках. («О, ці мені жінки! — неприязно подумав я. — їх хлібом не годуй, лише дай когось пожаліти…»)

— Воно навіть не породисте, — скривився я. — Хтось залишив на вулиці, аби не топити. А навіщо тобі?

— Без мене воно загине, воно ж таке беззахисне.

Ми сіли в таксі, машина рушила, і Олена підсунулась до мене:

— Ти тільки поглянь, воно таке миле. Воно одразу полюбило мене. Дивись, як горнеться.

І тут підсліпувате собача ніби сказилося: вискнуло, шарпонулося з Олениних рук і забилося у куток, під переднє сидіння. Ще й молочні гостряки вишкірило у мій бік. По тому енергійно зашкрябало об дверцята таксі, бачте, воно не бажало їхати зі мною в одній машині! Аж шофер обернувся і попрохав угамувати цуценя, боявся, що залишаться подряпини. Олена взяла собача на руки, затулила од мене своїм тілом. Цуценя трохи вгамувалося, але все одно ловило дрижаки, зачувши мій голос, і пискляво гарчало.

— Подумаєш, характер… — Я силувано посміхнувся.

— Воно тебе боїться, — сказала Олена. — Уперше бачу, щоб собака так боявся людини.

— А може, я вовк? — пожартував, тетеріючи од свого зухвальства. — Може, я вовк, тільки перекинувся в людину?..

Шофер озирнувся і вискалив зуби: веселі пасажири трапилися. Олена нічого не відповіла, вона уцитькувала своє щеня.

Швидко, але статечно ступав я хідником повз конторські вікна. На сходах дозволив собі підбігти, перестрибуючи через дві сходинки, але міцно тримався за поруччя. До приймальні зайшов поважно, без поспіху. Секретарка накривала друкарську машинку. Побачивши мене, підхопилася.

— Ви знаєте, тут таке було… — зашепотіла, озираючись на двері директорового кабінету. — По-перше, про вас уже двічі запитував Георгій Васильович. Ви, звичайно, знаєте, що він залишається директором? Але яке серце. Петре, яке серце! Сьогодні я закохалася в нього, слово честі. Не ревнуйте, ви такий розумненький, інтелігентний хлопчик, ви все зрозумієте. Це платонічне кохання. Уявляєте, ще нічого не відомо, усі упевнені, що його відправлять на пенсію. Раптом директор збирає в своєму кабінеті актив. Петре, це треба було бачити. Я стояла в дверях, дзвонили телефони, але я не могла відірвати очей від його обличчя! Ну, не суптесь. Петре, він як дитя безневинне, слово честі, він лише дарує мені сигарети, це так чисто! І ось уявляєте, усі почуваються, ніби на похороні, раптом він підводиться і каже схвильованим, мужнім голосом: «Товариші, це наша остання спільна нарада, завтра за цим столом сидітиме новий директор, я чесно прокерував конторою сімнадцять років, і мені хочеться попрощатися з вами…» Тут він заплакав, натурально заплакав.

Я поцілував її холодну щоку, рішуче ступив до кабінету директора.

— Нарешті! — вигукнув Георгій Васильович. — Ну як, зібрав своє паперове військо?

Отже, він уже говорив про мене з Прагнімаком, бо, окрім заступника, ніхто не знав, навіщо я відпрошувався.

— Готове до бою! — одрапортував я, шукаючи на обличчі директора слідів тривожного дня, — їх не було. — Форми номер три, виявляється, мені не треба, довідку з будинкоуправління підпишуть завтра, тепер з місця прожи…

— Ех, розвели ми бюрократію! — похитав головою Георгій Васильович, перериваючи мій монолог. — Є термінове доручення. Квиток на завтрашній матч уже маєш?

— Ні, — засумував я. — Так забігався. Та й не дістати, мабуть. Міжнародна зустріч (я згадав афіші на рекламних дошках).

— Теж мені молодь. Уже й крила опустив. Боїмося ми труднощів, боїмося. А колись не боялися. Гаразд, бери машину і мчи до стадіону. Знайома касирка там у мене, постукаєш, скажеш — для Георгія Васильовича. Візьмеш чотири квитки — два для мене та моєї Віки, хай спуститься зі свого Олімпу на грішну землю, і для себе із шофером. Як, виграють наші?