Шишига уперше думав про своїх колег так неприязно і відчужено. Досі він, хоч і сторонився гурту, відверто не протиставляв себе людям. Він плив за течією, розкинувши руки. А тепер шалено гріб, рвався вперед, щоб випередити учорашніх колег, піднятись над ними. І він мусить негайно одягти машкару, інакше їхнє ображене самолюбство збунтується. Але грати не колишнього Шишигу, а Петра Харлана. Вони до Петра Харлана звикли і багато що вибачали йому. Бути не собою, а бути ним…
Ніяк не виявляючи своїх думок, я безтурботно зайшов до приймальні. Секретарка розмовляла по телефону і вдала, що не помітила мене. Я зачекав, поки вона насититься теревенями, тоді чемно привітався і поцілував її худу, з довгими перламутровими нігтями руку.
— Ця зачіска вам так личить…
Секретарка недовірливо усміхнулася.
Я зайшов до порожнього директорового кабінету, причинив за собою двері і кілька хвилин стояв, заплющивши очі та глибоко дихаючи.
Я з’явився перед очі колег з обличчям, що випромінювало безтурботну радість, і вже ручкався зі своїм колишнім начальником (власне, я ще й зараз формально підлягав йому, наказу про переведення мене в помічники директора досі не існувало, як не існувало в штатному розкладі й такої посади — її придумав чи не сам Харлан), коли наглий здогад, як і на аеродромі, коли я потягся за Прагнімаковим портфелем, стрепенув мене. Ще один прорахунок: учора я поховав близького товариша, а сьогодні сяю, ніби нова копійка.
Наступної миті на моє лице лягла тінь жалоби, я ще усміхався, проте елегійніше, інтимніше. Присів до свого столу, сховав обличчя в долоні і зітхнув:
— Боже, як я стомився за ці дні!
Усі мовчали, мені здалося — співчутливо. Я рвучко підхопився і зиркнув на годинника.
— Але треба. Скоро Георгій Васильович приїдуть.
Харланів досвід підказував мені, що розмовляти про начальство треба лише так: напівжартома. Ковзнув по обличчях і спостеріг Льольчині очі, що пильно дивилися на мене. Так пильно вона ще ніколи на мене не дивилася. Уже третій місяць вона взагалі нікого не бачила, окрім свого Юрка, Великого Механіка, що сидів за столом навпроти неї. Я спробував посміхнутися, але посмішки не вийшло, обличчя пересмикнулося жалісливо і безпорадно. «Звідки вона все знає?» — тоскно подумав я. Але скоро здоровий глузд вернувся до мене: звичайно, вона нічого не знає, жіноча інтуїція, і тільки. Льолька відчуває, що я змінився, що я інакший і зараз лицедію. Усе інше для неї — за сімома замками. Все ж треба бути обережнішим, жінки нутром відчувають нещирість.
Я зазирнув у шухляди столу, ніби щось шукаючи, а коли знову показав світові своє обличчя, воно було спокійне, самовпевнене і навіть зухвале.
— Що, Льолько, у траурі по своєму благодійникові? Ех, такої людини не стало! — Мені нетерпеливилося помститися за своє знічення.
У цій незначній для стороннього вуха фразі була велика крапля отрути. Я нагадував, як багато зробив Харлан для Льольки, аби не дуже копилила губу, і кидав в обличчя докір за її байдужість до Петрової долі. Вона любила, про це кричала кожна рисочка її наче висвіченого зсередини, розквітлого лиця, а кохання і смерть завжди непримиримо чужі. Льолька вдала, що мої слова її не стосуються, а може, й справді не збагнула їх.
Завідуючий відділом відмовлявся підписувати креслення, принесені бригадиром нашої групи, — він вимагав гумові прокладки для захисту від куряви у майбутній машині замінити на лабіринти.
— Я не підпишу з прокладками. Посидиш на впровадженні місяць — узнаєш! Там така пилюга, що в душу пролазить…
Мій сусід по столу, обіпершись ліктем на креслярську дошку, втішав колегу, у якого днями народилася дівчинка:
— У мене теж спочатку двоє дівчаток народилося, а син — потім. Так ти знаєш — дівчатка краще вийшли. А маленькими — то взагалі! Одягнеш її — платтячко гарненьке, бантики стримлять, як квіточки, веду її за ручку — і милуюся…
Я відчув себе зайвим у кімнаті, я був чужий людям.
Мені пригадалася минула ніч, пружна вовча хода, шалений гін по тісній кімнаті за самим собою, сліди вовчих кігтів на дверях, але, дивно, це вже не приголомшувало, як уранці, я вже стиха тішився, уявляючи, як кинулися б до вікон усі ці миршавенькі інтелігентики, побачивши Андрія Шишигу таким, яким він був опівночі і до третіх півнів… Проте на обличчі моє відчуження і мій німий тріумф ніяк не відбилися. Я зичливо й оптимістично усміхався до всіх, лише холодний полиск з’явився в примружених очах та пальці рук знайомо напружилися, ніби з них зараз мали вирости пазурі…
«Привиділось: наша контора — зібрання воскових фігур, я — скульптор і розпорядник, — занотував Харлан у своєму блокнотику. — Роблю з людьми, що захочу: міняю вирази облич, пози; хто мені не подобається — ламаю і відправляю на переплавку. Зловтішне відчуття покірного воску під пальцями…» Він був фантазер, цей Харлан, хоч і мав себе за реаліста. Реаліст — я, Андрій Шишига, кому Петро передав у спадок свою силу. Рано чи пізно, а я стану директором контори, це тільки одна із сходинок, не кінець сходів, а початок, і ось — мій перший день, мій тріумф. Я спроквола проходжу між креслярських дощок, за якими — вони, хто сьогодні ігнорував мене, хто засудив мене сьогодні на самотність. Тепер вони залежать од мене, і покірних я помилую, а непокірних, хто мав себе за велике цабе, — тих під ніготь, і в спину, і вже їх нема в конторі, найперше — Юрка з Льолькою, щоб не мали себе за дуже розумних…
Уже в дверях мене наздогнав Великий Механік. Я не подивувався, я знав, що не ухилюся від розмови з ним. Ми вийшли в коридор.
— Ти книжки не забув? Сьогодні треба повернути. А знаєш, учора я відкопав у кабінеті нових надходжень цікавлющу роботу. Зовсім несподіваний погляд на антигени. Антиімунітет для сучасної науки — поки що темний ліс, і ми можемо сміливо допустити, що патологічний стан організму… — Юрко раптом обірвав себе і з щирою тривогою (Великий Механік ніколи не вмів прикидатися, він був як розгорнена книга — без новітніх підтекстів) мовив: — Що з тобою діється, Андрію?
— А що? — Я трохи зверхньо посміхнувся. Не треба було так посміхатися, це тільки посилювало їхні підозри.
— Ти дуже змінився. Ти не був такий.
— Звідки ти знаєш, який я був? Що, моя душа — твій вічний двигун, ти її конструював, збирав з напівпровідників та ламп, що ти знаєш? — раптом спалахнув я. Але по хвилі примирливо додав: — І нічогісінько не змінився, Юрко. Тобі та Льольці усе це здається. Ви живете в світі ілюзій. А реальність існує сама собою, поза вами.
— Поверни мені книгу.
— Ось бачиш, як просто влаштована людина: наступив тобі на мозоль, і твої емоції заграли войовничий марш.
Сьогодні я сам щодо Юрка був настроєний войовниче. Дуже вже певним себе він мені видався. А на мене дивиться, ніби на хворого, нема гірше, коли людину жаліють. Харлана це завжди лютило. Який всеосяжний розум розсудить, хто з нас хворий і хто здоровий?
— Втім, зараз між нами йдеться не про деталі. Твій ідеалізм, Юро, дуже вразливий. Ну, за що, власне, ти зараз б’єшся навколо свого вічного двигуна, свого автоматизованого цеху й інших цяцьок, що ними тішиться технічна цивілізація? За зайву годину для людини. Бо що таке безсмертя, як не відстрочена смерть? При цьому ти слово «людина» пишеш з великої літери! А ця твоя людина зараз уже не знає, куди подітися в ті кілька годин, які для неї вивільнили чавунні коліщатка. Уявляю, як вони тебе проклинатимуть, якщо ти й справді раптом подовжиш їм існування в цій земній веремії. Нате вам вічність, наїдайтесь од пуза, лупіть кісточками доміно по столах, свистіть на стадіонах, лигайте пиво біля пивниць, а придибавши додому, дивіться сорок сьому серію детективного фільму… І день у день, день у день — вічність. На сто першому році безсмертя вони поставлять золотий пам’ятник тому, хто винайде легкий, безболісний спосіб самогубства! І ти ображаєшся, коли я кажу, що реальність — десь поза вами. Ти живеш у рожевому, тобою самим вигаданому світі! Ти кажеш собі: я хочу безсмертя для людини, аби вона творила! Але ж творити можуть одиниці, сотні, хай тисячі, тільки не мільярди! І не тому, що ці мільйони-мільярди не бажають творити, а тому, що вони народилися бути лише на побігеньках у велетенському людському мурашникові, коліщатками суспільного механізму! Ти не тому Великий Механік, хоч я кажу це завжди з легкою іронією, що вивчився на нього в інституті. Ти народився ним, а інший народився просто механіком, і йому цілком вистачає його сімдесяти років, щоб народити дітей, дослужитися до пенсії, трохи поняньчити онуків і нарешті вивільнити житлоплощу. А ти йому пропонуєш вічність і ждеш подяки.
