Пополудні він повертався додому. Вистрибнувши на остатній зупинці з вісімнадцятого тролейбуса, він підтяг замок своєї куртки і, згорбившись, почвалав до підземного переходу. Було холодно. Зближалися празники, і на кам’яницях у глибині майдану висіли портрети вождів. Згори видно було, як довготелеса фігура в дешевій синтетичній куртці незграбно чимчикує через майдан і раз по разу озирається назад, кумедно вивертаючи голову. Вона віддалялася, однак портрети не меншали, — витаючи у холодному сивому просторі, немов безплотні духи зла, вони знай зростали і зростали, аж в якийсь момент Юрові здалося, ніби вони затулили собою ввесь білий світ і відомий їм кожен його крок і кожнісінька думка, навіть іще й не висловлена. Він мерзлякувато повів плечима й підняв голову. На тому боці Хрещатика бовваніла велетенська скульптурна композиція. Це були камінні люди, які завмерли у рішучих позах, тримаючи напоготові рушниці та ножі. Над ними височів примружений татаркуватий чоловік, і на обличчі його застигла нещадна жорстока рішучість. Юр вилаявся і сплюнув. Зупинившись біля парапету, він дістав пачку «Паміру» й, запаливши, знову глянув на тих ідолів. Повіяв холодний вітер, і хмари в небі потроху розходилися. Під арками головної пошти стояли люди. Вулицею Жовтневої революції спускався кортеж чорних авт, супроводжуваний машинами автоінспекції. Юр заплющив очі — й тоді його свідомість здійснила якийсь аномальний стрибок, незбагненний містичний хід, і він...

... побачив: на майдані розвертається танк. Траки його масивних гусениць натужно скрегочуть, зминаючи й розорюючи асфальт. Ось він спинився, й тільки потворний зелений хобот іще пливе в повітрі, немов би винюхуючи здобич. Він опускається нижче й завмирає. А-ахї — колеться холодний сивий простір. Смердить вибухівкою і розтрощеним кременем. Скульптурну композицію неначе яликом злизало. Розривний снаряд розметав пам’ятник у радіусі ста метрів. Камінна голова ідола валяється посеред Хрещатика, втупившись у небо невидющими очима. З жерла гармати хукає хмаркою жовтого диму. З бічних вулиць починають виїжджати плямисті бетеери. Меткі постаті в зелених комбезах плигають із броні й розбігаються навсебіч. Це молоді треновані бійці з емблемою тризуба на рукаві. Над Хрещатиком тягне їдким чадом солярки. Десь на горі в районі ЦК чутно короткі автоматні черги. Потім видно, як вулицею Жовтневої революції біжать до Хрещатика якісь люди. Їх дуже багато, усі вони в краватках і ділових костюмах. Це ті, що заправляють цією фашистською партією, сидячи в кабінетах на Орджонікідзе, ті, що поставили на коліна цілий народ, ті, кому вирок може бути лише один, — смерть! Їх женуть ударами прикладів; обличчя їхні в крові, час від часу б’ють короткі злі постріли — це пристрілюють тих, котрі біжать не дуже хутке чи відстають... А на майдані вже стоять автомобільні крани. Із їхніх стріл звисають зашморги, і виконавці вироків хапливо допалюють цигарки, перш ніж накинути петлю на шию першим своїм жертвам. Трохи далі на Хрещатику нагинають верхівки двох каштанів. Ці дерева призначаються для головного партійного фюрера, який...

Він заскреготів зубами і, вилаявшись, загилив ногою по бар’єру. Мабуть, усі ці почуття були написані прямісінько на його лиці, тому що люди, проходячи, озиралися назад. Врешті він зумів опанувати себе і, понуривши голову, став спускатися у перехід.

Він ішов і думав: такого не буде ніколи. Спливе десять років, двадцять, п’ятдесят... сто! — а ця величезна безглузда держава буде стояти, як скеля. І скінчиться тим, що зникне всяка опозиція і скрізь процвітатиме аморфна біомаса, що балакатиме московським язичієм. Зникнуть навіть табори для політв’язнів, тому що перестануть народжуватися інакомислячі. І це буде отой комунізм, до якого так прагне уся оця темна забита людність, що зветься радянським народом.

Слава Богу, я не доживу до тої пори, подумав Юр, кидаючи п’ять копійок у турнікет. Одне втішає: людина живе недовго, і мені не доведеться бачити, який порядок заведуть ці покидьки на нашій землі!

Він добрався в містечко аж надвечір. Піднявшись на мансарду, він запалив газ і, поставивши чайник, підійшов до вікна. Під вечір з дурдома висипала ціла купа людей. В калюжі долілиць валявся якийсь п’янюга. Час від часу він силкувався встати, але це йому не вдавалося. Туз, Мурмило і Жора-Махамет грали в підкидного дурня. А через поле, зігнувшись під здоровезним лантухом, гнала тітка Собацюриха. Вона щось поцупила у радгоспі й тепер підтюпцем бігла додому, викидаючи худі кощаві ноги, обмотузовані синіми венами. Він зітхнув і, розгорнувши зошита, почав писати: «Сьогодні вночі я знову побачив сон, який переслідує мене ще з дитинства. Сюжет його настільки моторошний, що мене й досі проймає жах. Дивує те, що це марення закінчується тим самим: біла потвора, з якою я воюю, врешті-решт видирає у мене косу і жбурляє її аж до воріт, — а далі я прокидаюся од свого власного крику... Якщо розважити логічно, то в цьому сні відбилися враження від чогось реального, чогось такого, що лягло в основу особистости, сформувавши одне з найбільш стійких настановлень, які впливають на вибір життєвого шляху...» На плиті засвистів чайник. Він поклав ручку і, підвівшись, вимкнув газ. Тоді запарив чай і, відпивши ковток, знову підійшов до вікна. Сонце вже сідало. З-за обрію насувалася здорова чорно-синя хмара. Мав бути дощ, і з поля поспішно гнали в радгосп свиняче стадо. Кувікаючи і кусаючи одна одну, свині мчали розбитим курним шляхом, і над їхніми спинами висіла їдка пилюга. А трохи вище, на пагорку, стояв дурний Волоша, син тітки Собацюрихи. Він завмер, приклавши руку до козирка свого червоного кашкета, і його мармиза була строга і врочиста, як і належить у такий момент. Юр поставив кварту на вікні. Тоді сів до столу і знову почав писати: «В усій оцій маячні мене дивує лише одне: чому я зважився на герць із Білим Навом? І якщо поглянути на ситуацію ширше: чому я не став служити цьому політичному режимові, не прийняв його, таким, який він є, не знайшов свого місця в радянській системі, — а вступив із нею в конфлікт?

Причина може бути лише одна: Тридцять Третій рік і його наслідки, які тривають аж до теперішньої доби.

Голодомор отруїв свідомість кожного українця. Кожен із нас підсвідомо несе почуття неспокутної провини перед мертвими. Наша провина в тім, що ми живемо, а вони померли у страшних муках і за це нікого не було покарано. Кагати, в яких лежать мерці, мати, що поїдає тіло своєї дитини, людина, котру живцем засипають землею, — усі оці видіння на рівні архетипів назавжди в’їлися у пам’ять мільйонів українців. Я не знаю, за що убили моїх односельчан у тридцять третьому році. Я знаю тільки одне: за це хтось повинен заплатити. Кров і муки цих людей вимагають помсти. Хто їх убив? Комуністи. Хто мусить за це платити? Комуністи, і тільки вони. Більшість учасників тієї кампанії вже померли, — але ж зосталася їхня партія! Кожен, хто вступив до лав КПРС, засвідчив цим свою активну підтримку нищення нашої нації, визнав правильними та безумовно виправданими розкуркулення, колективізацію й голод, який виморив половину Вкраїни. Раніше чи пізніше, а ми повинні притягти до відповідальности кожного члена КПРС. Ми повинні поставити його на коліна, вперти у горло ножа і спитати: як міг ти записатися у це бісівське кодло? Як міг відколотися од свого народу і стати покидьком, вирок якому лише один — смерть? Як міг ти продатися ворогам, котрі винищили твій рід, твоє село, твою націю?» Він поклав ручку і, відкинувшись на спинку стільця, задивився у вікно. Надворі зривався вітер. Осокори зашуміли, і віти їхні стали розгойдуватися. Хмара вже закрила усеньке небо, й у мансарді посутеніло. Він зітхнув і знову почав писати: «Мені дорікають, що я занапастив своє життя. Дехто навіть співчуває: от, мовляв, затягли тебе націоналісти... Однак я сам вибрав свій життєвий шлях. Людина — це істота, котра здатна свідомо зробити вибір між добром і злом. У цьому, власне, й полягає відмінність між комуністичною ідеологією та християнством, яке лежить в основі правозахисного руху, — комунізм розглядає людину як нерозумну й за визначенням недосконалу істоту, яка нездатна перебрати на себе відповідальність за той світ, у якому вона живе. Саме тому комуністична доктрина знімає тягар відповідальности зі своїх прихильників, перекладаючи його на вождів, які таким чином отримують право диктувати свою волю мільйонам людей. Коли розкриваються злочини режиму, члени КПРС розгублено знизують плечима: так ми ж не знали, що це зло... ми робили це, та нам і в голову не приходило, що це погано! Але вони кажуть неправду. Вони свідомо чинили зло, і це був їхній вибір. Саме тому їх потрібно карати вже за те, що вони вступили у цю фашистську партію і носили квиток із профілем диявола. Мій вибір теж був свідомий. Часом я згадую отой вірш Віктора Кушніра, який поширювався в самвидаві, й думаю: так, усі ми народжувалися в убогих сільських оселях, де піч топилася соломою, а на образах висіли рушники; всі дивилися на світ крізь підсліпуваті маленькі вікна й бачили річку, й верби, і грузьку дорогу, яка простувала в далину; всі ми робили перші кроки холодною глиняною долівкою, і до самої смерти в’їдався у нашу пам’ять запах печених буряків і житнього хліба, який лежав на столі; а коли ми підростали, то починали розуміти, що все це — наше, що якась незрима сила змусила нас народитися в оцю епоху, яка притихла, немов патрон, що дала нам вона і цю мурованку, одну як солов’єві голос, і вербу коло річки, і могилу в полі — й усе це зветься Україною, і ми повинні боронити його, бо відступати вже просто немає куди...» В мансарді зробилося темно, як у погребі. Він кинув ручку і схилився головою на стіл. Тоскне відчуття безвиході навалилося на нього з такою силою, що здавалося, ще трохи — і завиєш, як вовк. Таке з ним траплялося нечасто, але він знав, що залишатися одному в такому стані небезпечно. За вікном розгойдувалися осокори. Вітер шаленів, але дощу не впало і краплини. Він одягнув куртку і поволі спустився униз. В містечку в нього був один-однісінький приятель — господар цієї кам’яниці, який мешкав у середмісті. Юр підозрював, що він доповідає про його поведінку в КГБ і навіть час від часу робить обшуки у мансарді, — але йому було все одно. Просто треба було до когось піти; а до кого ж він піде в цьому задрипаному райцентрі, де живуть самі лише роботяги й алкоголіки? Якась невиразна думка майнула краєм його свідомости — й тут же згасла. Це було щось украй важливе, але він так і не втямив, що ж саме. Надворі стояла темрява. Біля соші не світився жоден ліхтар. Юр застромив руки до кишень і побрів, куди очі дивляться. За кілька хвилин він побачив світло, яке горіло у бічній вуличці. Звертаючи туди, він зненацька пригадав, як місяць тому до нього заявився уповноважений кущового КГБ, яке об’єднувало декілька районів. Кагебіст обнишпорив мансарду, перекидав і перетрусив усі його книжки, а тоді сів коло столу і, роззирнувшись, похитав головою. «Да-а, бачу, нелегко вам тут живеться! Мабуть, і поговорити немає з ким у цьому собачому райцентрі, еге?» Юр зціпив щелепи. А т-ти ж, гнидо, подумалося йому... навіть про це ти здогадався! Але вголос він геть нічого не сказав. Просто сидів і, нагнувши голову, дивився у підлогу. «Не любите ви КГБ, — зітхнув уповноважений. — Правда ж? — Юр уперто мовчав. — А дарма! От Єсенін, він теж був поет, як і ви! Але він любив КГБ. Він писав... — кагебіст заплющив очі й задушевно продекламував: „КГБ ты, мое КГБ! Потому шо я с севера, што ли, расскажу я тебе об луне, шо сияет зимой на просторе... КГБ ты, мое КГБ!“» Юр і на те не відгукнувся й словом. Тільки одне зачепило його за живе, — посмішка, з якою кагебіст дивився на нього під час цієї розмови. Чому вони трактують його, як непотріб? Чому вони ставляться до нього, як до переможеного?! Адже їм не вдалося вирвати з нього жодних свідчень — він і словом не обмовився навіть про Стояна, хоч і був упевнений, що той провокатор! Краєм свідомости знову промайнула якась думка — і знову щезла, не залишивши й сліду. Юр підійшов до ліхтаря, що горів біля автоколони, й зупинився. Далі треба було звернути у вуличку, яка виводила у середмістя. Та зараз він про це не думав, тому що йому зненацька пригадалися слова, які сказав сьогодні старий поет: «Клямка, мій друже, клямка... порядні люди сидять у тюрмах — одна тільки наволоч гуляє на свободі!» Це було щось таке, немов осяяння, і йому раптом зробилося тоскно, і боляче, і дуже страшно. Він понурив голову і, звернувши у провулок, почвалав попід штахетниками. Значить, ось чому ці людолови поводяться так, неначе я зрадив! Значить, єдине, що можна було вчинити порядного в цій ситуації — це відкрито плюнути на їхню партію, сказати все, що він про них думає, і заявити, що він справді поширював самвидав і робив це для того, щоб підірвати їхню прокляту державу! Звичайно, його посадили б, але ніхто не посмів би прозивати його зрадником. Він згнив би за ґратами, але зостався б порядною людиною. Тому що всі порядні люди сидять у політичних зонах, а наволоч — гуляє на свободі! Й може, цим він зумів би морально підтримати Леляну, якій нелегко там, за колючими дротами... Йому зробилося так, хоч кричи од відчаю. Зрадник! — свистів буревій у верховіттях дерев. Зрадник! — гриміло бляхою на покрівлях будинків. Зрадник! — говорило щось у душі, й він ще нижче схиляв голову, і глибше засовував руки до кишень, мов би намагаючись од когось заховатися. Отак він поминув підстанцію і, дійшовши до кінця провулка, раптом спинився, наче укопаний. У цьому місці провулок повинен виходити на освітлений ліхтарями майдан, — але натомість він звертав ліворуч. Цього не може бути, подумалося йому. Він трохи подумав, а тоді звернув ліворуч і попростував серед непроглядної темряви. За мить перед ним забовваніли хрести. Це був цвинтар. Біля огорожі світився ліхтар. Він то згасав, то загорявся знову. Юр повернувся назад і, спинившись посеред провулка, став роззиратися. Усе було правильно. Орієнтири були на місцях — і підстанція, де натужно гудів трансформатор, і ці штахетники, оббиті негодою, і бетонний стовп із бляхою, де було написано «Не влезай — убьет!»... але замість того, щоб виводити у середмістя, провулок звертав на цвинтар! У всій цій ситуації було щось несправжнє — здавалося, увесь оцей світ довкола нього зараз попливе, а потім лусне як мильна булька. Він безпорадно роззирнувся, а тоді рушив провулком, — і за хвилю перед ним знову забіліли хрести.