Навесні од голоду вимерла всенька наша родина. Вилізла я надвір та й поповзла вулицею, вигризаючи бур’ян попід тинами. А їхав по дорозі Гордій-трупар та й узяв мене, щоб у кагат одвезти. Дві живі душі він того дня віз на цвинтар: мене — й Килину Слобідчиху, котра йому кумою доводилася.

Й зараз бачу ту яму, здоровецьку, мов хата. Гордій уже одну ходку зробив, і там було повно мерців — хто лежав долілиць, вивернувши руку, хто горізнач, утупившись шкляними очима в небо, а хто на боку, немов дитина. Один чоловік сидів, звісивши голову на груди, й ніби спав. Гордій стяг Килину й кинув поверх тих людей. А тоді взяв лопату й став прикидать їх землею. Тая Килина балакати не могла, однак ще ворушилася і щось белькотіла. Ото присипле він їй лице землею, а вона й одгорне, а вона й одгорне... Та роззявить рота і белькоче, ворушачи набряклим язиком. Гордій кидав, кидав, а тоді й каже так докірливо:«Да вмирай уже, кумо... а то мені на обід пора їхати!» Та землю на неї, землю, — а тоді заліз у кагат і чобітьми затоптав те місце, де голова була.

Я сиділа на возі й усе теє своїми очима бачила. Оце, думаю, засипле він тих людей, а тоді й мене в могилу разом із мерцями вивалить... Але, певно, змилувався Господь над невинною душею — йшли з буряків дві молодиці й угледіли, що я жива в тому драбинякові сиджу. Зняли крик да галас та й одняли мене в Гордія.

Перед війною вступила я в учительський інститут. Нас там заставили вивчати вірш Тичини «Партія веде»:

Як же ж я плакала, прочитавши отого вірша! Зразу все стало перед очима — і кагат отой здоровезний, де люди лежать мов непотріб, і чоловік, що немов би заснув, схиливши голову на груди, і тая Килина сердешна, яка з останніх сил вигрібається із землі... Боже, боже, думала я собі, як же ж він міг оце так писати, коли нас живцем закопували в землю? Невже в його чорній партійній душі не ворухнулося й крихти сумління? А головне, що ж за диявол водив його рукою в отой страшний год, коли пів-України пішло в могилу?!

Аж на схилі віку я збагнула: це неправда, що він, мовляв, боявся радянської влади. Тичина просто не міг написати інакше, тому що він був — комуніст. А комуністи — вони тільки зверху люди, а насправді гірше, ніж бидло. Ви скажете мені, що є й хороші комуністи? Коли я чую отакі балачки, мені завжди пригадується байка про чоловіка, який зловив золоту рибку й загадав їй одне-єдине бажання: щоб усі комуністи, стільки їх єсть на білому світі, пливли тою річкою в домовинах! Та хіба можна отак усіх рівняти, вигукнула золота рибка... існують на світі погані комуністи, — але ж існують і хороші! Той чоловік подумав та й каже: ну, добре... нехай тоді погані комуністи пливуть в поганих домовинах, а хороші — в хороших!

... почув нарозвидні, як у горідчику щось почало шелепати, неначе хтось бив долонею по мерзлій осінній землі. Не розплющуючи очей, він перевернувся на другий бік і, перше ніж знову поринути у млосну прірву забуття, устиг іще втямити, що це почав облітати клен, який завжди скидає грона тяжкого лапатого листу аж перед самісінькими холодами; й тоді йому подумалося, що над ранням таки ударив перший добрячий мороз і за день чи два повинні зірватися буревії, які зазвичай дмуть на цій горі при самісінькому початку зими. Більше він нічого не встиг подумати, бо в голові все почало плутатися й, підклавши долоні під щоку...

... снилося: літо було, зелене й квітуче, літо, яке щебетало й сміялося, літо-літечко, яке барвистим колесом котилося через леваду, над якою пливли хмари, білі й пухнаті, неначе величезні пушини кульбаби, хмари, що світилися чудним примарним сяєвом, пропливаючи над самісінькою землею, — а він усе йшов та йшов через луку, попід тим небом і хмарами, по землі, яка ріжним зіллям квітчалася, зіллям-бур’яном ще й усяким квітом, по ласкавій теплій землі, вузесенькою стежиною, котра зачала потроху щезати, аж замінилася двома насилу помітними коліями, де позаростали гусячі лапки, спориш та білопінний деревій; і там, де колії оті пропадали, у маєві та печальному світінні хмар, що линули над землею, наче здорові, білі та осяйні пушини кульбаби, — зближалася до нього невисока тендітна постать.

І тоді живий біль рвонув його серце, як колись, і він аж задихнувся, усвідомивши, до чого ж самотньою може бути людина у цім світі... чому ж вона тут, подумалося йому, ну чому ж вона тут — адже все давно відійшло в минуле, скінчившись разом із тією епохою, в якій вони були молодими; адже ніщо ніколи не вертається й щастя — це міт, ілюзія, в яку віриш хіба на початку життя; адже попереду більше нічого немає і...

... постукало в причілкове вікно, а тоді гукнуло: Юру-у! — і той голос вирвав його з каламутної товщи сну, й він збудився, й сів на ліжку, безтямно роззираючись по хаті, а далі схопився на коліна й зирнув у вікно, але побачив там тільки голе верховіття клена, опушене інеєм, сіре досвітнє небо над яворами, а більше не побачив нічого. Відчуваючи, як дрібно-дрібно тремять руки, він одкинув ковдру, похапцем натяг комбеза — в хаті так вихололо, що в нього й зуби стали цокотіти, — й притьма подався надвір, щоб глянути, хто це добивається до хати отаким раннім світом.

На обійсті не було й душі. Скрізь білів густий пухнатий іній — і на воротях, і на загаті, й на рудих кукурудзяних дідухах, якими було обставлено хату, й на стежці попід вікнами, і в провулку, що зяяв за ворітьми, — й ніде не видно було й сліду людської ноги. Спинившись на причілку, він трохи постояв, розглядаючи сивий морозяний краєвид, і понуро всміхнувся, усвідомивши нарешті, що ж це було, позаяк іще змалку чув: коли тебе кличуть отакі голоси, — боронь, Боже, на них відгукуватись, а вже виходити надвір і зовсім пропаще діло... На додачу ще й холодно було, хоч собарноту ганяй, і він, узявши біля горідчика пару грубих ломак, перевагом потяг до хати.

У грубі ще жевріло кількоро жаруків; Юр напхав туди сухого ріща, а поверх кинув оті ломаки й допіру за чавунними дверцятами свінула вогненна повінь, як у вікно поволі заструмувало вранішнє сонце, котре червоним кружалом викотилося над верхівками яворів. Воно було морозяне й люте, і в його багровому сяєві стало видно, що у світлиці літають золоті порошини куряви, які піднялися з долівки. Сонце розгорялося, однак іній надворі не танув, а тільки дужче й дужче густів малиновою барвою. Юр загледів, що в хаті немає води; він брязнув дужкою відра й, вибігши надвір, почав хутко спускатися до криниці. Трава була немов бляшана й хроботіла під ногами з якимсь прикрим шкляним звуком. Світ змінився; усе зайве пощезало, простір був ясний та холодний, і в ньому видно було на багацько гін удалеч. Цямрини теж ряхтіли малиновим інеєм; уклякнувши, Юр схилився над криницею й на тлі незамерзаючого плеса угледів чорний квадрат зрубу, шматок вранішнього неба в ньому, листки, які жовтими човниками плавали на воді, — але з того чорного прозору на нього раптом глянуло дівоче лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, й очі його сяяли, мов дві зорі...

ГЛОСАРІЙ. Ой на Йвана та на Купала да ластівонька в дунаю купалася! Вона купалася-стрепенулася, у красну дівчину обернулася. Візьму я лука з турового рогу, натягну тятиву з білого шовку, пущу золоту стрілу — нехай летить вона туди, де красна дівчина свого вінка в’є. А тая дівчина понад синім дунаєм походжає, на биструю воду віночка пускає, до свого віночка такою клятьбою промовляє: «Ой ти ж, віночку, дівоцький квіте, з руж та з барвінку звитий! Не пливи ж ти, віночку, на безвісті безвіснії, на пороги каміннії — припливи ти, віночку, до того козака, що мені на віку судився. Хай він тебе, мій квіте, на синім дунаю переймає, сивого комоня золотим сідлом засідлає, до мене, своєї долі, чимдуж поспішає...»