... через два тижні. Я спускався у вестибюль, аж зненацька хтось ухопив мене за лікоть.

— Юру!

Це був її голос, і мене відразу ж мов би струм пронизав.

— О, — вигукнув я, намагаючись приховати дрож у голосі, — так це Леляна! Ти теж вступила?

— Ну, звісно! — вона пішла поруч, а тоді раптом узяла мене під руку, наче робила це кожен день. — Ти куди?

— Та, — затнувсь я, — ще не знаю! А давай десь підемо погуляємо. Беру зобов’язання пригостить тебе морозивом. Га? Вона засміялася, і я аж затремтів, настільки дзвінкий і мелодійний був її сміх.

— Ні, це я буду тебе пригощати! А ти за це читатимеш мені свої вірші. Добре?

— Домовилися! Але я хотів тебе запитати ось про що...

— Ну-ну?

Я опустив голову.

— А можна... можна я буду називати тебе Леляною?

Її рука стисла мій лікоть.

— Юру!

— А що?

— Невже в народі збереглися отакі прадавні повір’я? Про Ир, Отхлань, Верхній Світ?

— Та звичайно! — Я нарешті зважився й подивився на неї. — Моя бабуня — рожденна відунка, й усе це я чув іще з дитинства. Ото, бувало, сидимо, з нею взимку на печі, й вона розповідає...

— А от її посестри-поляниці... які вони, Юру?

— Росана одягнута в чорну кольчугу й носить червоного щита. Коси в неї — ніби вороняче крило. Світляна в срібній кольчузі, а щит її золотий. Коси її мов біль біла. У Леляни черлений панцир і чорний щит, а коси... — голос мій раптом затремтів, — ...золоті в неї коси... як у тебе оце!

Вона скоса глянула на мене й подумала.

— Ну, якщо так, то можеш казати на мене Леляна... А ось і морозиво!

— До речі, як там Стоян? — поспитав я, коли ми відійшли од ятки.

Леляна зморщила свого носика.

— Він у нас комсоргом... далеко піде хлопчина! Послухай, ти будеш мені читати вірші?

— Може, Антонича?

— Ні, свої! — Вона ображено смикнула мене за лікоть. — Ну, Юру... ну, ти ж обіцяв!

— Гаразд, — зітхнув я, — прочитаю... Ця поема називається «Слово про червону ріку». Правда, мені радили її нікому не показувати...

Я став декламувати, вимахуючи руками і привертаючи увагу перехожих. Леляна слухала, і я бачив, що вона кидає на мене якісь дивні погляди. Коли я скінчив і полегшено звів подих, вона довго мовчала.

— Значить, я не помилилася в тобі... — нарешті сказала вона.

— Ти про що?

— Помовч! — перепинила вона мене. — А тепер я хочу спитати тебе ... ну, як би це сформулювати точніше...

— Про що ж? Я слухаю.

Вона знову скоса подивилася на мене.

Ти — свідомий українець?

— Як це розуміти?

— Ну... — вона трохи подумала, — ... ти ось пишеш вірші про Україну! А тобі відомо, що коїться на нашій землі зараз?

Я уважно подивився на неї згори.

— Далі?

— Тобі відомо, що десятки людей сидять у сибірських таборах за політичну діяльність? Що здійснюється цинічна цілеспрямована русифікація українського населення? Що наша мова й культура може реально зникнути вже через двадцять років?!

— Леляно... — прошепотів я, не вірячи своїм вухам.

— Ти — філолог-україніст! Але пройде небагато часу — і тебе можна буде назвати фахівцем з класичної філології, тому що українська мова стане мертвою! Ти бодай замислювався над цим?

— Та, — поволі сказав я, — бувало... А загалом, ти маєш слушність!

— Усі ви так говорите! А треба не балачками займатися... а щось робити, бо завтра може бути пізно! Боротися потрібно, розумієш?

— Проти кого?

— Проти цієї комуняцької наволочі, яка топче нашу землю! — Її очі аж потемніли од гніву. — Юру, не кнопки ж ми й не педалі...[4] щоб дозволити їм отак збиткуватися з усього, що святе для нас! Адже ми з тобою — майбутня духовна еліта... надія України, розумієш?

Я взяв її за руку й потяг до лави, котра стояла під каштанами.

— Сядь! — тихо звелів я. — І вислухай мене уважно, добре?

Зараз мені важко в це повірити, але тоді я розповів їй геть усе: і про свою зустріч із Чумаком, і про самвидав, і про те, яке страшне, шокове враження справила на мене праця Івана Дзюби, і про портфель із правозахисною літературою, який і досі був захований у лисячій норі... Така відвертість буває тільки між людьми, які допіру ступили на шлях дорослого життя й поняття не мають про ті методи, якими користуються спецслужби, щоб виявити ворогів режиму; така розмова може бути тільки між двома юними серцями, які ще не зачерствіли в плині жорстокого буття, що наповнить їх розчаруванням і гіркотою; таке трапляється тільки один-єдиний раз і більше ніколи не повторюється, бо за тої вовчої епохи щирість багатьом коштувала молодого віку і приносила довгі роки глухої чорної безвиходи... Коли я нарешті замовк, Леляна обхопила голову руками і кількоро хвиль сиділа, не в змозі промовити й слова.

— Я відчувала, — нарешті прошепотіла вона, — відчувала, що в тобі є щось таке! Ще тоді...

— Коли? — тихо запитав я.

— Ще тоді як ти глянув мені просто у вічі і сказав: «Мене зовуть...»

... поналивала вишняку й поставила пляшку на стіл.

— Пий, сину! Така наша доля: в одні двері зайшли, в другі вийдемо...

— ... а що за тими дверима, не знає ніхто! — понуро докинув він.

Баба перехилила чарку й посмакувала.

— Не думай про се, дитино! Поки живеться, то живи... от тільки боргів нікому не прощай... За діда щось прознав?

— Сливе й нічого! Був тут у нього в селі спільник... і наче він видав його на смерть!..

— Ума не приложу, хто б се міг бути... — подумавши, сказала баба Лепестина.

— Тепер уже не знайдеш!.. До кого ж тут іще можна піти ... га, бабо?

Вона покрутила головою.

— Нема вже нікого, сину, з тих людей... Активісти всі повимирали, а таких, як я оце, на пальцях можна полічити! Хіба що...

— Ну?

— А ти до Вовчиці піди! Вона, правда, теж ума стерялася й геть нічогісінько не тямить...

— Так вона ж умерла! — вигукнув Юр.

— Та хто це тобі таке сказав? Жива вона й здорова, мов коняка... ломом не уб’єш! Піди та й витягни з неї язика... ця людоїдка за мене ще старіша й добре той год пам’ятає!

— А де ж вона живе?..

— А там же, за річкою! Люде й те місце обходять десятою дорогою... кажуть, уночі там бродять душі тих дітей, котрих вона з’їла в голодовку! — Баба знову взяла пляшку. — Ну, давай іще по одній...

Юр підвівся й, хитнувшись, ухопився за стола.

— Ні, — посміхнувся він, — доста!.. Піду я.

— Упився, чи що?

— Немає часу! — Його знову повело, й він сперся од одвірок, щоб не впасти. — Просто немає часу, розумієте? Просто у кожного в житті приходить такий час, коли часу немає вже ні на що...

ГЛОСАРІЙ.... партійні фюрери факультету.

Троцький. Високий шатен із шапкою розпатланого волосся на голові, огнистим поглядом і глибоким оксамитовим баритоном. Зажив серед студентів слави ліберала й фрондера, насправді ж належав до тих комуністів, котрі ненавидять вільнодумство у будь-яких його проявах. Своїм прізвиськом завдячував тому, що міг, не переводячи подиху, балакати по кілька годин підряд. Опинившись на трибуні, він починав промову на самих низьких тонах, однак поступово розпалювався, входив у свою роль — і ось уже метав блискавиці й громи, театрально жестикулював, тицяв пальцем у чергову жертву; він просто-таки упивався своїм добре поставленим голосом, своїм натхненним обличчям, що виражало праведний гнів чесної людини, своєю стрункою поставою і пасмами непокірної чуприни, яка мальовниче падала на чоло. Охоплений азартом, він зазвичай губив усяку логіку і врешті-решт не тямив, про що говорить, — адже головним у його істеричних промовах був не зміст, а бурхливий потік неконтрольованих емоцій.

Попружна. Тлуста молодиця з плескатим обличчям, яке скидалося на скіфського глека. Очі вузькі, монголоїдного типу. Мислення суконно-комуністичне, однобоке, ортодоксальне. Будучи вульгарно-соціологічним літературознавцем, глибоко ненавиділа українську літературу, як розсадник націоналізму. На факультеті уславилася своїм віртуозним умінням плести інтриги і цькувати людей, які чимсь їй не догодили. Улюбленим її заняттям була організація комсомольських судилищ, під час яких вона вміло нагнітала атмосферу недовіри та ворожости. За своєю суттю — садистка, яка упивалася безкарністю й практикувала садизм задля садизму.