Але, по правді кажучи, це не має особливого значення — варіювання реакції дітей на татову останню волю та реакція односельців на вчинок Івана Олексюка, який, безперечно, через годину по приїздові голови сільради додому став відомий від краю до краю села; і т. д. іт. д.

Для мене ця історія закінчилася на сільському цвинтарі, куди після всіх нотаріальних катастроф та допомоги «швидкої» таки дісталася Світланка із своїм греком наступного полудня, і де з-поза хрестів і могилок з самого ранку зирили цікаві очі сільських дітлахів, які завжди хочуть знати все — і навіть на кладовищі.

Один із таких таємних свідків чомусь переказав мені не те, що побачив, а що почув.

Не тільки дитині, але й мені видалося цікавим, що Світланка після тривалого поправляння двох побляклих вінків на могилі й третього — свого — чистою українською мовою, якою говорили в селі К…, не боячись, що її хтось почує, сказала своєму грекові:

— Якби запізнитися вмерти…

І той її грек відповів такою ж чистою-чистісінькою українською мовою, якою ж, напевно, не розмовляють у Греції:

— …або народитися…

Хлопчик-школярик — свідок цього дивного, як для нашого часу, сюжету — пошепки признався мені, що так розумно і незрозуміло говорять тільки в кіно і то не на всіх каналах, а його батьки вдома спілкуються такими словами, що він не завжди хотів би їх переказувати, щоб не боліли і не червоніли вуха, а ці слова, із цвинтаря, він навіть записав собі у зошит, бо дуже хоче їх зрозуміти — якби запізнитися вмерти. Або народитися. «Як то розуміти?» — питала допитлива дитина, дивлячись невинними очима в мої очі.

…І ви розумійте, як хочете, ті дивні слова Світланки і не менш дивну відповідь на них того грека.

Та й, може, то був і зовсім не грек…

Яке мені діло?

Мене муляє інше: чи Іван Олексюк і на небі відмикає свої lвері так само важко, як відкривав їх на землі?

І як вони зачиняються за ним — тихо чи з гуркотом?

…Бо подеколи я думаю, що в житті на одну людину замкнених дверей таки забагато.

Чи й на небесах?!.

18 травня — 17 липня 2011 року, Київ