Побудував недалеко від берега під осокором курінь, змайстрував столик, лавочку біля нього вкопав, триногу поставив, на якій варив собі у закіптюженому казанку страву.

Всі дивуються: як не занудьгує в самотині? А йому аж смішно від тих балачок. Яка самотина? Хіба лошата й телята не живі істоти? Та й без них чимало всякої дикої живності на острові. І люди бувають тут. Раз або й двічі на тиждень навідується ветлікар, бригадир іноді загляне, котрийсь із рибалок запливе, піонери майже щодня приїжджають провідати колгоспний молодняк, який взялися доглядати.

Молодці вчителі чи, може, піонерське начальство, що додумались, підказали таке дітлашні! Нехай змалку привчаються обходитися з худобою…

Спираючись на ціпок, дідусь подибав до похилої дупластої верби, біля якої припинав свою довбанку-душогубку. Коли хлопці наблизилися до острова, показав ціпком на вичовгану місцину під вербою:

— Сюди чальте.

Тільки ткнулися в берег, Кудлай вистрибнув із човна, підбіг до діда й лизнув у руку.

Хлопці прив’язали човен, забрали весла, вудки, відерце з приманкою для риби, рогозяного кошика.

— Приїхали, дідусю, на лошат подивитися і рибу половити. Можна? — спитав Сашко, хоча й знав, що дід Артем завжди радий, коли вони гостюють у нього.

— А вроки повчили?

— Завтра ж неділя.

— Ну, якщо так, то можна. Тільки ж не баріться біля лошат, бо сонце оно вже де, не буде коли й рибалити.

— Ми з ночівлею до вас. Ранком половимо.

— А дома знають?

— Знають. Ось і харчів дали, — підняв важкого кошика Сашко. — Бабуся і для вас поклали.

Поки Микола, Сашко, Віктор і Олег купали та чистили лошат, дід Артем зварив юшку. Повсідалися вп’ятьох круг казана — і аж за вухами лящить, така вона смачна, ця острівна юха!

Наївшись, полягали горілиць у траві, на зоряне небо задивились.

Раптом у ліску, що темнів неподалік на острівці, защебетали солов’ї — один, другий, третій…

— І мій витьохкує,— сказав дідусь.

— Як — ваш? — не зрозуміли хлопці.

— Той, що я його вчив співати.

— Ви вчили солов’я співати? — здивувалися.

— Еге ж, учив. Наморочився з ним, зате ж і співачок вийшов на славу. Хочете, поведу, послухаєте?

— Ходімо, — згодилися відразу.

— Е ні, не тепер. На світанку, як нап’ються роси, тоді в них голоси дзвінкіші. А зараз лягайте спати, бо я рано-рано вас розбуджу.

— Вставай, бо скоро білий ведмідь у курінь загляне, — торсав Сашка за плече дідусь Артем.

— Де ведмідь? — підхопився враз.

— Ранок, кажу, настане. Буди дружків. Ідіть умивайтеся. Будемо солов’їв слухати.

Сашко пригадав учорашню розмову, скинув із себе кожух, що пахнув вівцями, рибою, розбудив хлопців і, відшукавши рушник, виліз із куреня.

Надворі ще ніч. У темно-синьому небі, як у велетенському озері, грають золоті рибки-зорі, а з-поміж них плаває здоровенний карась — повновидий місяць.

Сашко сонно побрів на берег до похилої дуплистої верби, до якої був прив’язаний довгим ланцюгом човен і дідусева довбанка. Ступив у човен, схилився над річковим плесом, де також іскрилися зорі й купався місяць, набрав повну пригорщу води і хоробро вихлюпнув собі на спину.

Як помився і витерся, сон наче рукою зняло.

Незабаром надійшли вмиватись і хлопці.

Дідусь чекав на них біля куреня. На ньому незмінні біла-біла сорочка, солом’яний бриль і кирзові чоботи, які він чомусь і досі носив, хоч стояв теплий, квітучий травень.

— Ви тепліше одягайтеся, — порадив дідусь. — У лісі вогко і росяно!

— Нічого, дідусю, ми не змерзнемо.

Спершу простували луками. Попереду дідусь, за ним Сашко, Микола, Олег і Віктор. Добре дідусеві — він у чоботях. А їхні черевики й холоші одразу стали мокрі-мокрісінькі від роси, наче йшли не по густій луговій траві, а брели по калюжах.

Наблизились до темного ліска. Високих дерев у ньому мало, більше кущів та густих чагарників.

Тільки вступили в перші зарості, наполохали якогось сонного птаха. Він злякано крикнув, залопотів крилами й полетів у бік річки.

— Вивільга, — сказав дідусь Артем.

Рушили далі. Старий поспішав добре знайомими йому стежками, а хлопці ледве встигали слідом.

Тепер роса щедро обсипала не тільки черевики й холоші, а й увесь одяг.

Незабаром між дерев блиснуло невелике озерце. Підійшли до нього.

— Сідайте, — показав дідусь Артем на повалений біля самої води осокір. — Скоро світатимє, тоді й солов’ї пробудяться.

Все дрімало в передранішній тиші. Лише зрідка на озері сумно прокумкає в полив’яний глек жаба: "Кум… кум… кум…"

Пахло свіжим, зеленим, і торішнім прілим листям.

— Бач, накричалися ввечері, тепер до сонця спатимуть, — промовив дідусь. — Що ж, доведеться самому починати концерт.

Він зірвав листок, приклав до вуст і дмухнув злегка.

Пролунав легенький свист, схожий на солов’їний.

Писнула десь спросоння синичка, і знову довкола запанувала тиша.

— От ледацюги, мовчать. Заждіть, заждіть, зараз я вас розбуджу. Все одно спати не дам.

Вдруге він засвистів сильніше, з переливами.

І раптом над ними:

Пуль! Пуль! Пуль!

Соловейко!.. Прощебетав і змовк, ніби хотів довідатися, яке він справив враження.

— Ну, тепер почнеться, тепер їх і не спиниш, — прошепотів дідусь.

І одразу ж обізвався інший соловей, та так дзвінко й завзято, що аж мороз по спині пробіг.

— Молодець! Заливистий! — похвалив його дідусь. — Зразу взяв п’ять колін. А ще ж одноліток.

— Який одноліток?

— Ну, той… один рік йому.

— Як ви знаєте? — здивувалися хлопці.

— Хе, — усміхнувся, — я усіх їх тут знаю.

"Мабуть, кепкує з них", — подумали.

— Хіба ж можна солов’їв знати? — не втримався Микола.

— Правду кажу — всіх острівних солов’їв знаю. А котрий новий приб’ється, так і того пізнаю. З голосу. Вони де не літають взимку, та на весну сюди повертаються. Тут щебечуть, тут і діточок своїх виводять.

— І багато їх, солов’їв, на острові?

— Торік було сорок п’ять. Скільки цього року — ще не лічив. Може, більше, може, менше. Дорога в них неблизька. Кажуть, у Африку на зиму літають. Чимало гине. Позаминулої весни он чотири солов’ї лишилося без пари. Як тоді витьохкували, бідолахи!.. В ліс було сумно зайти.

Солов’їхи, ті мовчать і в горі, і в радощах, це тільки соловейки щебечуть.

— Дідусю, хіба солов’ї неоднаково співають? — все ще не могли хлопці збагнути того, що сказав старий.

Скільки разів доводилося їм слухати солов’їв, але ніколи навіть на думку не спадало, що один може співати краще, а інший гірше.

— Авжеж, неоднаково. Котрий молодий, у того і колін менше у співі, і не такі вони довгі, як у старших. Одноліток більше п’яти-шести колін не потягне, а в чотирилітка і за двадцять буває. Та й талант неоднаковий. Як у людей. Ось прислухайтесь.

Поки вони розмовляли, солов’ї розспівалися так, що лісок аж лящав од їхнього співу. Здавалося, кожна гілочка, листочок, травинка, саме повітря дзвеніли чарівним щебетанням. Всі інші птахи мовчали, ніби соромилися вступати в змагання з цими непєрєвєршеними співаками.

— Чуєте, як оцей над нами вивів: "Тьо-ох, тьо-ох, тьо-ох! Жєр-жер-жа-ар! Сі-і, сі-і! Ф’ю-іть, ф’ю-іть, ф’ю-іть!" Чотири коліна і в кожному тільки по три удари. А ще й сфальшивив у другому коліні — "жа-ар!". Це молодик, одноліток. А он там, біля осички, заливається, то вже справжній мастак. Послухайте, зараз він почне.

Хлопці наставили вуха туди, куди показав дідусь.

Якийсь час звідти не чути було жодного звуку. Потім щось свиснуло неголосно й ніжно:

Ті-і-віть! — і зразу мовби відкарбувало: — Тук! — Знову — Ті-і-віть! Тук! Тук! — Втретє: — Ті-і-віть! — І полинула над лісом незвичайної краси трель.

— Шістнадцять колін! — задоволено прошепотів дідусь, розгладжуючи вуса. — І в кожному не менше п’яти ударів. А голосище, голосище який!..