Шинкаренко Оля підкралася близенько до їхнього гурту, хотіла підслухати, про що це там говорить Микола. Ач як розпалився, аж руками розмахує! Та Олег помітив дівчину, нагримав на неї:

— Не сунь свого носа в чуже просо!

Оля показала йому язика і відійшла, так нічого й не довідавшись.

Спочатку хлопці відмовлялися підтримати Миколу, хоч він дуже просив, переконував їх. Але потім, коли пообіцяв, як і радив Олег, відкрити свій секрет, більшість погодилася.

Ще б не погодитись! Відколи вже домагаються того, і ось, врешті, за таку дрібну, можна сказати, нікчемну послугу він усе розповість.

У Миколи навіть підозра виникла: чи не встиг їм шепнути щось Олег? Мабуть, шепнув, бо коли ото й радив йому, так явно ж хитрував, хотів мати найперше для себе вигоду.

Дарма, нехай хитрує, ще невідомо, хто кого обдурить…

Правда, знайшлися такі, що й після цього вагалися. Та велике діло — колектив. Узялися за них хлопці одностайно, дружно, поволі-поволі й схилили на свій бік.

— Значить, домовились, Миколо: в середу після уроків ідемо до річки і ти нам розкажеш? — ще раз перепитав для певності Олег.

— Домовились. Розкажу і покажу, — підтвердив Микола.

Тоді він зібрав дівчат, почав і їм те саме казати. Тільки тепер йому дістався ще міцніший горі-шок. Дівчата, як відомо, все роблять наперекір, ти їм своє, а вони тобі своє.

— Не хочемо і годі.

Найбільше опиналися Шинкаренко Оля і Коломієць Світлана. Оля образилася, що її прогнали від хлоп’ячого гурту, а Світлана, як завжди, хоче бути чесною і дисциплінованою. Торочать одне й теж:

— Це негарно… це негарно…

Тоді Микола змінив тактику, став умовляти кожну дівчину окремо. Кого треба було переконувати — переконував, кого просити — просив. Довелося навіть вдатися до найостаннішого способу — улещування. І це допомогло. Під кінець великої перерви кілька дівчат теж згодились підтримати Миколу.

Дзвінок сповістив про початок наступного уроку — ботаніки.

Шестикласники посідали на свої місця, тільки Шинкаренко Оля, як завжди, чатує біля дверей.

У коридорі залунали знайомі кроки. Микола повернувся до Олега Шморгуна.

— Ти ж, дивись, не підведи! Перший починай.

— Та у мене вже й зараз у горлі ніби кішки лапами дряпають, — сказав Олег.

Сьогодні учні вітаються з учителькою стриманіше, ніж завжди.

Усі сідають тихо, не шурхотять книжками, не грюкають партами.

Вона також сідає за стіл, розгортає класний журнал.

Чути, як під вікнами шелестить ще зеленим листям ясен, на бригадному дворі пахкає двигун.

"І все-таки Антонюк молодець, — думає вчителька. — Хоч і в старенькому, зате чистому прийшов. Цікаво, хто йому виправ одяг — батько чи сам?.."

— Перевіримо домашнє завдання, — звертається до учнів. — Хто мені скаже…

— Кахи-кахи-кахи!.. — раптом перебиває її Шморгун Олег.

Почекала, доки одкашлявся. Знову почала:

— Хто мені…

А в другому ряду на задній парті знову:

— Кахи-кахи-кахи!..

Валентина Михайлівна переждала й цього кахикала. Набрала в легені повітря, ще раз хотіла повторити своє запитання. Та не встигла навіть рота розкрити, як зайшлися кашлем одразу двоє хлопців.

"Чого це вони? — здивувалася. — Невже попростуджувались…"

Підняла руку, вимагаючи тиші. Куди там! Тепер уже кашляла третина класу.

"Змова… — зрозуміла вчителька — Хто ж це її організував? Невже він?" — поглянула на Петренка Миколу.

Микола сам не кашляв, лише вдоволено, з викликом дивився на неї ледь примруженими, лукавими очима.

Кашель не вщухав. Одні вмовкали, інші починали. Найбільше старався Шморгун Олег, аж посинів бідолаха. Сашко кашляв тихенько, в кулачок.

Коломієць Світлана крутила головою, осудливо позираючи на подружок, які теж кашляли. Де ж такії, ну нехай уже хлопці, а то й дівчата коять отаке!..

Шинкаренко Оля відсунулась од Миколи на самісінький краєчок парти, даючи учительці зрозуміти, що вона зневажає свого сусіда за таку витівку.

Але невдовзі Олі самій захотілося кашлянути. Невідомо, чи то просто випадково з’явилося у неї таке бажання, чи, може, її заразили інші своїм бухиканням.

Вона з усієї сили намагалася затамувати в собі це недоречне бажання, а воно все більше й більше вимагало вволити його. І Оля, врешті, не витримала.

Микола, вчувши її кашель, посміхнувся радо, зловтішно.

Валентина Михайлівна також поглянула на

Шинкаренко Олю, тоді — на Петренка Миколу. Помітила його посмішку, і нараз її пронизала якась думка. Рішуче вийшла на середину класу, щоб її добре видно було всім учням, виждала, доки спала трохи нова хвиля кашлю, вдихнула повітря і щосили:

— Кахи-кахи-кахи!

Зразу ж, всього на коротку мить, у класі запанувала мертва тиша. Наступної хвилини учні вибухнули голосним реготом:

— Ха-ха-ха-ха!..

Микола сидів, як на гарячій сковорідці.

— Мені здається, що вас піддурили, і той, хто підмовив вас на це, сам мовчав, — сказала Валентина Михайлівна, коли всі пересміялися і трохи вгамувались. — Щиро вам раджу далі бути обачнішими, не такими довірливими, — порадила. — Ну, а тепер розпочнемо урок… Так хто з вас скаже, що було задано додому?

Першою підняла руку Шинкаренко Оля.

На перерві, як тільки вийшла вчителька, в класі зчинився галас. З обуренням накинулися на Миколу. Ну як це так, вони всі кашляли, а він у той час нищечком сидів. Це ж нечесно, не по-товариському. Правильно казала вчителька…

Лише Сашко стояв мовчки біля вікна і спостерігав за тим, що діялося в класі. Аж коли вийшли після уроків зі школи, мовив осудливо:

— Миколо, вони правду говорили…

— І нехай! Я таке вигадаю, що з неї теж сміятимуться.

— Кота в клас принесеш?

— Таке скажеш! От якби джмелів або павуків наловити… Коли в нас ботаніка?

— Післязавтра. Третій урок…

Другого дня після уроків хлопці довго блукали вигоном, левадою, городом, але джмелів так і не наловили. Знайшли одного невеликого в будячинні, поклали в сірникову коробочку, та він був такий кволий, що скоро й ніжками перестав ворушити.

Потім нишпорили по горищах, де найчастіше оселяються павуки. Теж невдача. Тільки двох і упіймали.

Захотіли їсти. Микола запросив до себе додому полуднувати. Дістав з буфета глечик із медом, намазав по великій скибці хліба, налив у чашки молока.

Аж це, звідки не візьмись, — оса. Мабуть, через кватирку влетіла, зачувши солодке. І така настирлива, така нахабна — її відгонять, а вона просто в рот лізе.

— Сашко! — вигукнув Микола. — Ой, які ж ми дурні!

— Чого?

— Ос треба наловити!

— Де ж ти їх наловиш?

— Зараз побачиш, — схопився Микола.

Узяв із буфета тарілку, налив у неї трохи меду, відчинив вікно, виставив на підвіконня.

Не встигли хлопці допити молоко, як тарілку вже обсів цілий рій ос.

— Значить, так, — підвівся з-за столу Микола. — Я накриватиму їх стаканом, а ти банку держатимеш, — показав на краєчок підвіконня. — Підсуну стакан, струшу осу — зразу затуляй її кришкою, щоб не вилетіла. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Бери он банку. Та не ту… З кришкою.

Наловили десятка зо два ос.

— Досить, — сказав Микола. — Нехай посидять у банці до завтра.

— Не помруть з голоду?

— Ось я їх погодую.

Відкрив трохи банку, щоб накрапати в неї меду, і оса так боляче вжалила в руку, що мало усіх не випустив.

В цей час рипнули двері, в хату зайшла мати. Побачила банку з осами, запитала:

— Навіщо вони вам? Вулика осиного надумали собі завести, чи що?

— Та-а… В школу треба… — ухилився від пояснень Микола. — Сашко, візьми з собою їх. Завтра віднесемо.

— Не подохли? — спитав Микола, як тільки переступив уранці поріг Сашкової хата.

— Бачиш, як працюють, — підняв зі столу банку Сашко.

— Я ж казав… Давай мені її в сумку.