О, як вiн її любив, цю квiтку, вiн, Зiнько! Любив i зараз так само, як i тодi, як уперше її зустрiв, уперше глянув на неї та й закохався вiдразу й навiки. Цьому поминуло вже мало не пiвтора року, але Зiнько й досi мов бачить перед себе ту першу зустрiч.
До того часу вiн її не помiчав. Бачив раз чи двiчi, але давнiше, маленькою ще дiвчинкою. Вони жили далеко вiд Сивашiв, зовсiм на другому кутку села. Зiнько й на своєму кутку не дуже ходив на вулицю, а на чужий то й поготiв. I в церквi бувши, якось недобачав її. Аж одного разу послав його батько на поле в пасiку до дiда Дороша Колодiя попитати, чи не продасть вiн йому з пару вуликiв. Зiнько прийшов на цю саме пасiку, але нiкого на їй не було. Озирався туди й сюди, чи не вгледить дiда, коли несподiвано перед себе побачив дивну дiвочу постать. Саме в оцьому вбраннi, що й сьогоднi, тiльки без очiпка, з вiнком на головi, з довгою пишною косою, стояла вона на краю прогайльовини, готуючись вийти з гаю на пасiку. Розхиливши кущi руками, спинилась, зустрiвши несподiваного гостя, i дивилась на його мовчки. Йому здалося, що перед ним стала якась гайова царiвна - така, про яку оповiдають у казках: гарна, як квiтка, легенька й полохлива, як пташка. Вiн з нею ще слова не сказав, вiн тiльки глянув їй у вiчi i вже почув, що кохає її, що вона йому дорожча за всiх людей на свiтi… I вони стояли одне проти одного мовчки, мов зачарованi, обхопленi одним могучим почуванням.
Тiльки тодi вiн зрозумiв, що вiн нiкого й нiколи не кохав, що Левантина була йому тiльки сестрою - нещасливою й любленою сестрою… Тепер вiн знов стоїть у тiй же таки пасiцi, i перед його дiд Дорош, а вона, Гаїнка, його кохання, його дружина, його щастя, сидить i слухає.
I стиха, чолом киваючи, оповiдає дiд:
- А в лiсi живе полiсун. Ходить з великою пугою i ганяє вовкiв, бо вiн вовчий бог. Де вiйна, то вiн туди й турить їх на прокорм… Такий, як чоловiк, тiльки великий, як дерево… I вiд його тiнi немає; усе має тiнь, а вiн - нi… А в полi живе польовий - i то нечиста сила… А в очеретi над рiчкою очеретяник - вибiгає з очерету бiлим бараном i лякає людей… А в водi живе водяний - цей у зелений кушир уплутаний, пакостi чинить, греблi рве… А в болотi живе болотяник - такий замурзаний та вкаляний… Уночi затягає в болото чоловiка… вогником свiтить серед болота, а чоловiк думає, що там люди, iде туди, а воно все далi, далi… аж поки заведе в таку ковбаню, що й загрузне бiдолашний чоловiк… А в скелi живе змiй. I це нечиста сила. Сiм год живе гадиною, другi сiм год - полозом (така велика та страшна змiюка), а третi сiм год живе змiєм iз крилами,такi великi, як у вiтряку… I тiльки трохи махне крилами - схопиться вихор i закрутить по шляху, i як стрiне чоловiка, то пiдвiє i вхопить, i кине, й скалiчить навiки. А як дуже махне крилами та вилетить iз скель, то зареве буря, i ламаються дерева, i розвалюються хати…
- Ой, страшно!.. Боже!..
- I в хмарах є нечистий,- збирає хмари маленькими шматками i зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара… А як буває в нечистої сили весiлля, дак вiн тодi збирає багато снiгу й сипле, й крутить їм,- того й завiрюха.
- Бач, чого воно буває! А я й не знала!..
- А ще нечистий лiтає змiєм-перелесником. Як побачиш на дорозi стрiчку або поясок - нiколи не бери. Одна жiнка знайшла та й заховала в скриню. А то був змiй-перелесник; вилiз та до неї вночi… З того часу став лiтати до неї i жити як чоловiк iз жiнкою, а вона зсохла, змарнiла i вмерла… А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нiкому заня-ти… А дома живе домовик…
- Що людей увi снi давить?
- Еге, давить, як гнiвається… А щоб не гнiвався, треба становити йому окрiп - п'є… А то як розгнiвається, то й спалить…
- _ I,_ господи! - аж плеснула руками Гаїнка.- I скрiзь, де не ступнеш, ота нечиста сила: i в водi, i в землi, i в лiсi, i в очеретi, i в бузинi, i в руїнах, i в скелi, i в хмарi - скрiзь, скрiзь, скрiзь! I все на шкоду людям! I нащо бог пустив її на свiт? Адже з неї нема добра, сама шкода?
- Нема… Трошки є… Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече!.. Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається.
- Де ж вони знову набираються?
- Який живий зостанеться, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель,- i з кожної краплi зараз народжується гаспид.
- Боже! То це кожен щодня народить їх аж тисячу! Дак це ж скоро за їми й ступити не можна буде!
- А ти ж думала як? Та хiба тiльки цi? А ще мана, що манить людей, аби зблукалися, та мара - голову їм заморочує, та манiя дратує їм, та моровиця - така, як корова або як кiнь, да тiльки самi кiстки, без шкури… Як пройде по селу вночi - корови ревуть страшно, а всi собаки мовчать - бояться… I обходить усе село, i де стане - там скотина i гине, i гине…
- Ой, страшно!.. Це ще страшнiше за русалок, дiдусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.
- Дак то ж на русалчин Великдень.
- А мавки?
- Та й мавки ж… I русалки, й мавки - все з не-хрещених дiтей… По полях, по лiсах, по водах живуть…
- I скрiзь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!
- Чому - не бачиш? Як хто, то часом i бачить. Доведеться й тобi колись побачити.
- Ой, нi, нi, нi!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!..- I вона затулила обличчя однiєю рукою, а другою махала вiд себе, мов боронячись од нечистої сили.- Не.хочу, бо я боюсь!..
В цю мить Зiнько пiдiйшов до неї i обхопив за плечi.
- Ой! - скрикнула вона несамовито, зiрвалась на ноги, вiдскочила й глянула з-пiд руки.
- Зiньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть вiдцiля!.. Чого ти сюди прийшов? Тiльки лякати мене!..
I вона кинулась до його та й почала вiдпихати вiд себе. А вiн однiєю рукою обхопив її, маленьку, за стан i пiдняв угору…
- Геть!.. Чого ти причепився?.. Дiду, та скажiть йому!.. Оце ще вигадки!..
Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.
- А ти ж, кошеня дряпуче! - скрикнув Зiнько i вмить схопив другою своєю рукою обидвi її руки.- От же тобi! В неволi!..
- У неволi!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмiдь, дак i радий!.. Пусти, а то плакатиму!..- казала вона й справдi плачущим голосом.
Зiнько пустив. Вона враз вихопилась од його, вiдбiгла геть далi й зареготалась веселим дзвiнким смiхом.
- Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, i не плакала б… А одурила!
I вона аж стрибала з радощiв, а Зiнько й сивий дiд дивилися на неї нiжно-ласкавими очима, веселi й щасливi. "I де вона в бога, оця ясочка, взялася?" - шепотiв дiд. А ясочка вибiгла на сонце i стояла вся променисто-золота, i золотi бджоли бринiли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голiвонькою, кивала рукою на Зiнька й казала:
- А що? втекла! I не доженеш тепер, i не доженеш!.. Бо по пасiцi бiгати не вiльно,- дiдусь не велять! А що?
- Годi вже! Я не наздоганятиму. Iди та сiдай з нами!
- От! А ти менi знову руки крутитимеш?
- Iди, iди,- я не дам,- казав дiд.
- Ну йди ж! - закликав i Зiнько.
- А не займеш?
- Та не займу, кажу ж тобi! Ось я ляжу,- сказав Зiнько i справдi лiг, розкинувшися в холодку.- Ну та й гарно як тут пiсля спеки!
- Бач, гарно!.. А чого досi не приходив сюди? - сказала Гаїнка, сiдаючи бiля його.
- Поки справився дома - та те, та се… Вона почала ховати пiд очiпок непокiрне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:
- Ат, се менi волосся!..
Цей гайок i пасiка були Колодiїв, але Зiнько становив сюди на лiто й свої вулики. А Дорош, Гаїнчин дiд, берiг пасiку. Дiд Дорош був старий, але ще кремезний чоловiк. Усе лiто вiн жив на пасiцi, мало коли й навiдуючись додому. Вiн таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби. Син його Остап, Гаїнчин батько, заводив там такий лад, що, як на дiдову думку, з його не могло бути нiчого доброго. Замiсто щоб хазяйнувати по-божому, вiн заприятелював iз Денисом, iз Копаницею, з Рябченком, почав давати на процент та на вiдробiтки грошi, почав притискати людей… I сам жити став уже не так: закривився на якогось чи мiщанина, чи бог його зна на кого… в горiлку став укидатися… Все те не подобалося старосвiтському дiдовi.
