Ударив коня й побiг швидко. У волостi був уже сам старшина, бо врядник шатнувся по селу - чи не довiдається чого про подiю, а писар таки хотiв хоч одним оком глянути на ярмарок, поки поприїздять пани, тим i метнувся мерщiй додому. Копаниця, лютуючи, ходив по волостi й собi лагодився йти додому, хоч на ярмарок уже не думав їхати, бо лiкар та слiдчий могли прибiгти й швидко.

- А що, Григорiю Павловичу, бачили? - спитався Рябченко, поздоровкавшись.

- Та бачив, бачив,бодай би його, i того, хто це зробив, чорти побачили, як менi через це ярмаркувати не доведеться! Хто вбив, а я одвiчай! - одказав сердито Копаниця.

- А хiба не сам Грицько завiсився? - попитав Рябченко.

- Де ж там сам, коли голову пробито! - вiдказав старшина.- Убив хтось, а тодi i повiсив, мовби то сам Грицько.

- Хм… Воно i менi так iздалося… Дак, кажете, дуже треба на ярмарок?

- Так треба, що аж кричить! - лютував Копаниця.

Але Рябченко не зважав на те:

- Ну, з ярмарком якось помиримося… А це таке дiло, таке дiло, що…

- Що - що? - спитав роздратований Копаниця.

- Що, може, за його й два ярмарки самохiть оддасте, не то один! - одказав Рябченко.

- Чого ж то так?

- А от давайте спершу розпитаємося! Як на вашу думку, Григорiє Павловичу, чиє б це могло бути дiло?

- Хм, хм…закрутився той на стiльцi.- Кат його знає!.. Усе в хатi цiле, нiчого не пограбовано… Це не чужий чоловiк, не злодiяка який, а так… з своїх чоловiк… Хтось iз Грицькових ворогiв.

- I я так думаю,потакнув Рябченко,- що хтось iз Грицькових ворогiв. Та хто ж?

- А мара його знає! Хiба вгадаєш? I туди думка i сюди думка… А втiм… Глядiть, чи не братiв це дiло? Вони ж iз їм усе заводилися…

- Що заводилися, то заводилися, а таки я на їх не думаю… бо все ж таки вони йому брати, то не зробили б такого… Тут треба чужого чоловiка шукати.

- _ Ну, а якi ж iще в Грицька вороги? - згадував Копаниця.- Здається, що й не було.

- А хто його знає… Хiба ми всi його справи вiдаємо? Може ж, i були… А скажiть, хто перший убитого Грицька побачив?

- Та Зiнько ж Сивашенко.

- Хм… I не сусiда йому, а перший побачив… Сусiди ще не кинулись, а вiн уже й побачив…

- Та й Юхим же слiдком за їм, бо вiн,- каже,- в двiр, а Зiнько з сiней!

- Отож-то й то, що Зiнько з сiней! А як на вашу думку, Григорiє Павловичу,- мабуть, той, хто перший побачив, той найбiльше й зна про це дiло?

- Тобто - щоб Зiнько? - здивувався Копаниця.

- А що ж? Хiба Зiнько такий святий, що не може цього зробити?

- Та нi… а тiльки не впада на його… Нащо б йому це робити?

- Нащо? Хе! - засмiявся Рябченко.- Ну, скажемо так: ходить Зiнько до Грицькової молодицi,- це ж ви чули?

- Та чув… Про це по всьому селу плещуть…

- Отож, ходить до Грицькової молодицi. Ну, а шила. в мiшку не втаїш, коли вже все село його бачить. Побачив його й Грицько.

- Ну?

- Ну, то як ви думаєте, чи то йому дуже вподобалося, що його жiнка в гречку скаче?

- Та нi… Дак що ж?

- Як то - дак що ж? Хiба вам цього мало?

- Та я не розберу, чим воно притуляється до цього душогубства?

- От такої! Ну, скажемо так, полiз Зiнько нищечком до Ївги, а натрапив на Грицька. "Ти чого?" - "Я - не я, я - так собi…" -"_А,_ дак ти до моєї жiнки, на ж тобi!.." I завелись!.. Ну, куди ж Грицьковi проти Зiнька?.. Та ще, може, вiн удвох iз Ївгою на його. Бехнули його добре, так той i лiг.

Старшина дивився на Рябченка здивованими очима й мовчав. Нарештi озвався:

- Глядiть, що й приходиться… Ну, а як же не вiн?

- Ну, дак що? А як не вiн, то й не осудять його. Посидить трохи на царськiй квартирi та й вийде. А поки вiн сидiтиме, дак ми всi свої справи так пiдкрутимо, що вже йому ходу не буде, хоч би й вернувся. Вам же треба на його доказательство постачити? Оце ж i воно.

Копаниця аж iз мiсця зiрвався.

- Ну й митець iз тебе, Яхреме Семеновичу! От митець!.. Це штука!.. Та це й мiсяць у головi длубатися, то такої штуки не видлубаєш! Це справдi, що задля такого так можна начхати й на ярмарок. Ну, як ув око влiпив! Iменно, iменно, iменно так! Попався, голубчику, попався! Не викрутишся!

- Стривайте лиш, Григорiю Павловичу, не радiйтебо вiдразу так дуже! Бо це, бачите, ми з вами так говоримо, а як про-це слiдствуватель скаже?

- Слiдствуватель? Та там таке молоде та дурне, що йому що хочете можна в голову натурчати. Я йому таке подозрiнiє накрутю,- побачите!.. А ви, Яхреме Семеновичу, тим часом пiдiть та чоловiка чотири хоч направте таких, щоб вони на нашу руч казали, та вкупi з їми -й приходьте до волостi, як слiдствуватель прийде.

- Гаразд! Тiльки треба ще так пильнувати, щоб уже нiхто не вискочив у свiдки такий, що на iнший бiк хилитиме… Щоб нiхто не згадував, сказати, про сварку з братами… Бо як слiдствуватель про це довiдається, то щоб iще в той бiк не повернув… Дак треба таких назад, назад!..

- Зiб'ємо й назад! - одказав Копаниця.- Це добре, що ви нагадали: буду пильнувати.

Пiсля полудня прибiг слiдчий з лiкарем. Не спиняючись у волостi, звелiв старшинi везти себе до Грицькової хати. Старшина примостився на передку з поштарем, i всi поторохтiли туди, а врядник пiдтюпцем побiг за їми. Слiдчий не хотiв нiчого розпитувати, аж поки сам побачить убитого. Вiн був дуже молодий i дуже певний, що вмiє розплутувати найзаплутанiшi справи. Насамперед узяв собi до уваги "обстановку злочинства". Видима рiч, що Грицько не сам завiсився, а вже мертвого його повiшено. Кров на сорочцi, пробитий висок, усе тiло побите,- видно вiдразу, що воно було. Була якась боротьба, покiйник за життя нiби змагався, бився з кимсь, вельми дужчим за себе, i той його пом'яв, понiвечив. Хто це зробив? З хати не взято нiчого. Виходить, що це зробив не злодiй, а такий чоловiк, що йому життя Грицькове було на завадi, ворог убитому.

- Старшина!

- Iздесь, ваше високоблагородiє!

- Що цей… Григорiй Момот… як вiн, ладнав з людьми? Не було в його яких ворогiв абощо?

- Хто його знає, ваше високоблагородiє,- здається, не чуть було…якимсь непевним голосом одказав старшина.

"Бреше! Видимо бреше! Силкується покрити справу",- подумав слiдчий, бо мав таку гадку, що слiдчий завсiгди мусить нiкому не йняти вiри, тiльки собi самому - тодi найшвидше збагнеш справу. I вiн сказав:

- Як же це так? Чоловiк завсiгди має ворогiв,- без цього не можна. Коли не вiн, дак жiнка.

- Хiба що через жiнку… Це iменно, ваше високоблагородiє, що через жiнку… бо жiнка… звiсно… вона…

Копаниця плутав умисне, мов не хотiв виказувати, а слiдчий думав: "Брешеш! Не викрутишся!.."

- Ну, кажи ж! Чого став? Хто з їм через жiнку ворогував?

- Та тут один чоловiк… Зiнько Сивашенко…

- А через що ж вiн ворогував?

- Та якось i казать нiяково, ваше високоблагородiє… Воно… так, бачите…

- Не мни ото язиком, а кажи просто! - крикнув слiдчий.- Менi треба все по правдi казати,- як батюшцi на сповiдi!

- Та що ж… ваше високоблагородiє, й самi вже бачите… Що ж вам уже й казати?.. Звiсно, Зiнько Сивашенко та злигався з Грицьковою жiнкою Ївгою,- ну, через те в їх i ворожнеча була… Це все село знає…

"Таки виказав! От так їх треба ловить!" - подумав, радiючи, слiдчий i додав голосно:

- Бач, усе село знає, а ти думав од мене сховати!

- Простiть, ваше високоблагородiє, я не догадавсь, що вам про таке дiло треба знати,- вiдповiдав Копаниця, спускаючи очi додолу та покiрненько кланяючись.

- Не догадавсь! Ви всi такi, що не догадуєтесь, поки аж примусиш вас догадатися! Ну, гляди ж, щоб тепер менi все по правдi казав! Сам Григорiй Момот знав про це?

- Спершу - нi, а тодi вже, як усе село знало, то не iнак, що й вiн довiдався… Ну й сердився здорово покiйник на жiнку…

- Ну?..

- Сварилися часто… Бо вона за тим Зiньком пропадала… Оце той самий, що первий побачив сьогоднi вранцi вбитого…

- Ах, дак це той самий! - сказав слiдчий, а вислухавши, що сусiд Юхим зустрiв Зiнька, як вiн виходив од убитого, подумав: "Ну, тепер видима рiч: злочинцiв тягне на те мiсце, де злочинство вчинено… I дiтей одведено, щоб не були на завадi…"